ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ЛІТЕРАТУРНІ ОБРІЇ
ЗЕЛЕНИЙ ЯВІР МИХАЙЛА ЧАБАНІВСЬКОГО
Довелось якось спостерігати, як масово списували «віджилі» книги у дитячій бібліотеці. Господарка гордо продемонструвала блискучі палітурки новомодного «Гаррі Поттера» і сказала, що мріє, аби у бібліотеці були тільки «сучасні» книжки, які б милували око дитини. Хотілося спитати: лише око? Як бути з дитячим серцем, до якого прагнуть достукатися справжні письменники?

Так, поліграфічне оформлення багатьох сучасних видань викликає захоплення. Про яскраві картинки попередні покоління лише мріяли. Та дивна річ. У гонитві за «доступністю та яскравістю» втрачається головне, задля чого пишуть книжку — зміст, заохочення думати, співпереживати, а отже, виростати справжнім громадянином.
Гадаю, коли в книжці обмаль тексту і чимало барвистих картинок — то вже не художня література. Це — комікс, легке чтиво, від якого мало користі.
Звичайно, твори письменників радянського періоду потребують певного переосмислення, неможливого без вдумливої роботи педагога. Тут потрібно самому бути ерудитом із глибоким знанням людської психології. То вже інше питання, де взяти таких фахівців.
Сорокові — п’ятдесяті роки минулого століття — час, сповнений суперечностей, дивовижне поєднання партійних догм і живого слова, яке попри все пробивалося крізь товщу тоталітаризму. По-справжньому «людяними» є оповідання і новели Ю. Яновського, О. Гончара, І. Чендея, О. Сизоненка, епіка М. Стельмаха, герої творів А. Дімарова, О. Довженка, В. Земляка. Переконана, такою є і проза Михайла Чабанівського, яка виступає на захист людини і природи.
Народився Михайло Чабанівський у селі Лигівці на Харківщині 1910 року в родині сільського вчителя Івана Циби, закоханого в літературу і рідну землю. Можливо, саме ця любов змусила педагога до радикального кроку. Аби видати поезію, Іван Циба зробив відчайдушний вчинок, як для селянина: продав корову. І коли у видавництві «Молодик» з’явилася книжечка поезій «Думки-лебедоньки...», почувався найщасливішою людиною. Пізніше, в грізні роки сталінщини, Іван Циба безслідно зник, а його синові Михайлу простягнувся шлях «сина ворога народу». Скуштував гіркого хліба шахтаря, працював на заводі. Коли почав писати, взяв собі літературний псевдонім — Чабанівський. Та надто пильними були його «редактори». Тоді, рятуючись від усевидющого ока цензора, Михайло виступає під псевдонімом «Лідін» (від імені своєї дружини — Лідії Григорівни).
І все ж у літературу увійшов як Михайло Чабанівський. Писати прозу молодий поет почав у роки Великої Вітчизняної війни. З перших днів був на фронті. Починав рядовим бійцем, закінчив майором. Спершу був солдатом, потім фронтовим кореспондентом. По війні (1949 року) — побачила світ перша книжка оповідань Чабанівського «Свіжа скиба». Павло Загребельний, аналізуючи його творчість, відзначає книжки, присвячені захисту довкілля: роман «Тече вода в синє море», повісті «Стоїть явір над водою», «Лебедина сага».
Перечитала «Стоїть явір над водою», і подивувалася: це ж якими треба володіти енциклопедичними знаннями, щоб зібрати і подати такий багатющий матеріал! От вам і «міждисциплінарні зв’язки», от вам і вивчення біології, літератури, ботаніки. Все це можна робити за твором «Стоїть явір над водою». І то біда, що від такої скарбниці знань відлучені і ми, і наші діти.
Може, вустами «народного агронома» діда Єлисея до нас промовляє сам письменник? Послухайте, хіба не сучасними, не суголосними нашому часові є рядки: «Якби я був учителем, я б неодмінно організував у школі куточок рідної природи... Почав би з того, що зібрав би листя з усіх дерев, щоб кожен учень навчився розпізнавати лісові породи з листя... А потім засушив би травинки — хоч по одній з усієї великої сім’ї лісових і польових рослин. Аби знали дітки, що воно таке чистотіл, звіробій, тисячолисник, ожина, безсмертник...». А розповідь діда Єлисея про ліс? Жодного натяку на повчання, а скільки народної мудрості в його розповіді: «Ті народи, які не вберегли своїх лісів, зазнали горя... У нас на Україні хата без вишневого садочка називалася байбаком: щось середнє між волоцюгою і одчайдушним парубійком, який не має ні притулку, ні людської подоби — так собі, наче відчухрана гілляка...».
Не знаю, до якого уроку більше «пасував» цей твір. Утім, здається, що ми настільки далеко відійшли від справжньої природи, що повернення до власних джерел було б надто болісним.
«Мене чарували своєю поетичністю такі назви, як вовконіг, вовче личко, вовча лапка, гадюча цибулька, гусячі лапки, дзвоники, сокирки, забий-круча, заяча капуста, звіробій, молодило, розрив-трава, сонце світ, стоживник, чистотіл, костогриз»,— відкриває дивосвіт природи автор.
Справедливим є зауваження, що легкого письменницького хліба не буває. Кожен, власне, торує свій шлях. Поколінню, до якого належить Михайло Чабанівський, випало чимало випробувань. Діти репресованих, вони зуміли зберегти внутрішню чистоту і моральні принципи. Пройти шляхами Другої світової, а потім потрапити під нові цензурні лещата. Писати, постійно оглядаючись на незриме око партійного наглядача. Дотримуватися і «хитатися» разом із «генеральною» лінією. А все ж не зрадити собі в головному. Знайти свою тему. Немає, напевно, найблагороднішої теми, ніж захист нашого спільного дому на ймення Земля.
Павло Загребельний згадував: «Чабанівський був добрий незмірно, тому він не міг обходитися без товариства, коло нього завжди мав хтось бути, кому треба помагати, співчувати, кому треба дати пораду, позичити грошей, поїхати з ним у цікаву подорож, сісти на човна і повудити разом рибу, пограти в шахи, поговорити з ним про щойно прочитану його книжку, бо Михайло Іванович належав до того різновиду письменників, які читають не лише своє (бо такі ж у нас, на жаль, є), а й чуже (різновид цей менш поширений, але тим він цінніший)».
У його доробку — понад двадцять прозових творів, а ще сотні статей, нарисів, рецензій, сценаріїв... Читачі газети «Вечірній Київ» неодмінно знаходили у суботньому випуску публіцистичний виступ Чабанівського.
Письменник не лише досконало знав рідну, а й румунську, болгарську мови — «допомогла» опанувати війна. Знався на міфології, демонології, відьмознавстві — й то недаремно, адже писав на «тему природи». На клаптику колись мертвої піщаної кучугури, у Плютах над Дніпром, виплекав зелений садочок. На гостину до письменника приходили не лише друзі, а й брати наші менші. Скількох безпритульних Шариків він прихистив не лише у Плютах, а й у київській квартирі!
Він пішов у потойбіччя, щойно відсвяткувавши своє шістдесятиліття. Помер за письмовим столом у Ялтинському будинку творчості. І на одну людину, залюблену в природу, стало менше.

Наталія ОСИПЧУК
також у паперовій версії читайте:

• «ЗАПОВІТ» НАРОДИВСЯ В ПОЛТАВІ
• СЛОВО МАРІЙКИ БЛИЗЬКЕ ЗАРОБІТЧАНАМ

назад »»»