ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА НАОДИНЦІ З ЧОРНОБИЛЕМ
«НІКОЛИ СЮДИ НЕ ПОВЕРНЕМОСЯ!»
Такого висновку дійшов ліквідатор аварії на ЧАЕС Анатолій Хільчук, коли з вертольота побачив зруйнований реактор. З одного боку, можна сказати, що він помилився, бо за деякий час знову почав працювати в зоні відчуження вахтовим методом. Адже кому, як не їм, монтажникам атомної, було тут усе відомо. А з іншого боку, люди дійсно не скоро повернуться у колись райські місця. Тепер тут стоять пусткою будинки, де мешкали щасливі родини, лунав безтурботний дитячий сміх. Подвір’я заростають чагарниками. Але найстрашніше — це неможливість повернутися в ті благословенні часи, сповнені райдужних надій та сподівань.

Престижна новобудова
Анатолій Хільчук родом з Олевська, що на Житомирщині. Після 8-го класу школи пішов до будівельного технікуму. Відслуживши в армії, влаштувався слюсарем-монтажником у трест «Південтеплоенергомонтаж». Працював на будівництві першого енергоблоку Чорнобильської АЕС.
— У ті часи це була ударна комсомольська будова,— згадує Анатолій Йосипович.— Середній вік трудівників — близько 30 років. Це будівництво вважалося престижним. Платили добре, досить швидко одержували житло. Промислове та продуктове забезпечення здійснювалося безпосередньо з Москви.
За 1,5 року я підвищив свою кваліфікацію з третього розряду до шостого. Працював бригадиром слюсарів-монтажників. Коли виповнилось 27 років, перейшов на інженерну посаду, став майстром на монтажі трубопроводів і технологічного обладнання станції, а з 1984-го працював начальником трубопровідного цеху Прип’ятського монтажного управління на будівництві ЧАЕС.
За участь у спорудженні кожного з блоків А. Хільчук одержував державні нагороди: медаль «За трудову відзнаку», Почесну грамоту Президії Верховної Ради, премію імені Ленінського комсомолу, орден Дружби народів. А за ліквідацію наслідків аварії — орден Трудового Червоного Прапора.
— Місто Прип’ять,— веде далі Анатолій Йосипович,— було дуже красиве. Воно виросло на березі однойменної річки. Природа у тих місцях чудова. Навкруги ліси, де багато дичини, грибів. На вихідні сюди приїздило чимало людей. Це було місто мрій! І ось одного дня все змінилося...

Завантажували вертольоти мішками з бором
Відомо, що аварія на АЕС сталася в ніч проти 26 квітня. Я жив у Прип’яті. Коли розгорталися ці події, мені чомусь не спалося. Почув два не дуже гучні вибухи. Коли вийшов на балкон, побачив заграву, схожу на пожежу. Саме в ті дні на покрівлі машинного залу третього блоку проводився ремонт. Подумав: покрівельники «відзначилися»...
Уранці керівників різних служб та підрозділів зібрали в міськвиконкомі, пояснили ситуацію. Спільно з військовослужбовцями та іншими фахівцями почали локалізацію аварії. Варто зазначити, що 4-й енергоблок вважали найнадійнішим.
У перший же вечір прибули підводники, які служили на Північному флоті на атомних човнах і мали досвід. А нашим завданням було завантажувати вертольоти мішками з бором. З десантних люків їх скидали у жерло зруйнованого реактора. Але бор досить легкий. Тому мішки не потрапляли в ціль.
Десь в обід 27-го прибув мобілізований з різних областей транспорт. Жителів Прип’яті вивезли практично за дві години. Під час евакуації людям говорили, що за три дні вони повернуться, тому із собою потрібно брати лише найнеобхідніше. Вирішувалося й питання добровольців, які залишаться для ліквідації аварії. З нашого управління зостався 21 працівник (за потребою та власним бажанням).

Вишнева заграва з реактора
28 квітня почалося активне закидання реактора мішками з піском, свинцем та бором за допомогою авіаційних парашутів. Ми залишалися в спустілому місті ще на дві ночі. Спочатку міліція нас не пускала навіть у власні будинки. Тільки після втручання голови виконкому ми дістали дозвіл.
Я піднімався на вертольоті в повітря і на власні очі бачив, що сталося з реактором. Зрозумів — повернення сюди ніколи не буде.
...З реактора виднілась заграва вишневого кольору. У тій операції із закидання я брав участь до 2 травня. Наступного дня нас везли на медкомісію. Після обстеження лікарі не дозволили нам працювати.

Родина знову разом
Чорнобильське лихо у перші ж дні розкидало родини. Сім’я Анатолія Хільчука мала евакуюватися в село Кропивню Іванківського району. Але по дорозі синові, якому тоді було вісім років, стало погано. Разом з мамою він потрапив до Інституту радіології, що в Києві. А 12-річна донька опинилася сама в селі — дитину підселили в хату до паралізованої бабусі. Анатолій Йосипович гадав, що дружина з дітьми перебралася до рідних у Бердичів, як вони й домовлялися заздалегідь. Приїхав, а там їх немає... Тільки 8 травня Хільчук розшукав дружину та сина. А через день вдалося знайти й доньку. Серед людей поширювалися чутки, що всі, хто зостався на станції, загинули. Тому дитина думала, що батька вже немає... Коли Хільчуки отримали квартиру в Києві, довелося все розпочинати спочатку — купувати одяг, домашні речі.

Виконали обов’язок перед людством
Потім почалася робота на атомній станції вахтовим методом. Основна діяльність була спрямована на підготовку до запуску третього блоку. Багато його систем були пов’язані з четвертим. Працівники прип’ятського монтажного управління здійснювали технічні заходи для їх роз’єднання. До того ж монтували для шахтарів бетонопровід. Як відомо, під реактором був басейн з водою. Виникла загроза, що маса самого реактора та ще й додаткові тисячі тонн піску із свинцем, якими його заповнили, можуть рухнути. Тому міг статися новий вибух. Щоб запобігти цьому, шахтарі підібралися знизу до басейну, спустили воду й заповнили все бетоном.
З 21-го сміливця, які залишилися на ті роботи, третини вже немає серед живих. Вони чесно виконали свій обов’язок перед людством. Десятеро чоловік отримали державні нагороди. Пішли у вічність тодішні начальник управління В. Абрамов, начальник відділу підготовки виробництва А. Майоров, бригадир С. Миронов та інші. Дехто й нині працює в прип’ятському монтажному управлінні, яке знаходиться в місті Буча. До 20-ої річниці Чорнобильської катастрофи тут відкрили пам’ятний знак, який нагадуватиме наступним поколінням про страшну трагедію.

Ігор ШВЕЦЬ
також у паперовій версії читайте:

• ЧОГО НЕ БАЧАТЬ З «ПРЕКРАСНОЇ ДАЛЕЧИНИ»

назад »»»