ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ДУХОВНІСТЬ
ПЕРШИЙ КОСМОНАВТ-УКРАЇНЕЦЬ ПАВЛО ПОПОВИЧ: «НІКОЛИ НЕ ВТРАЧАЙТЕ ЛЮДЯНОСТІ!»
Щоб зробити крок у невідомість, необхідна велика мужність. Тільки справжнім сміливцям відкриває свої таємниці всесвіт. Щоб досягти мети, потрібно вірити у власні сили, самовіддано долати труднощі, що трапляються на шляху. Чудовим прикладом для юнаків і дівчат незалежної України може слугувати двічі Герой Радянського Союзу космонавт Павло Попович. Зоряний мандрівник став четвертою людиною світу, яка побачила нашу планету з орбіти.

Декілька років тому космонавт гостював у мальовничому Ірпіні. Враження від зустрічі з Павлом Романовичем назавжди закарбувалося у моїй пам’яті. Адже не кожного дня випадає така унікальна можливість доторкнутися до часточки живої історії, уособленням якої є славетний космонавт. Щирий, відвертий чоловік приваблює безпосередністю й чудовим почуттям гумору. Космонавт-герой уникнув «зоряної» хвороби, залишився українцем.
Так склалася його доля, що в 1947 році юнак залишив рідну Україну і перебрався до Магнітогорська. Навчався у місцевому технікумі, а в душі відчував: народжений для неба. Тому життєва стежка привела в авіаційне училище, став військовим льотчиком.

Легендарна шістка
— Перший штучний супутник,— згадує Павло Романович,— був запущений 4 жовтня 1957 року. Я тоді служив на Півночі. Разом з товаришами ми дивилися на цей супутник у небі й мріяли, що років через 20 хтось полетить туди. У 1959-му, коли я уже літав під Москвою, мене запросили на розмову. Запитали: «Чи бажаєте вступити до першого загону космонавтів?» Звісно, я погодився. Адже про це й мріяти не доводилося!
З усіх просторів Радянського Союзу відібрали 2,5 тисячі чоловік. На центральну медичну комісію до Москви прибуло тільки 250, а відібрали двадцятьох. Це були ідеально здорові люди, до яких жоден з лікарів не мав щонайменших претензій, фізично сильні, витривалі, як правило, мали по 5–7 розрядів з різних видів спорту.
З вищезгаданої двадцятки була створена група з шістьох чоловік. Її жартома назвали «чудовою шісткою». У складі групи були: Гагарін, Тітов, Ніколаєв, я, Биковський і Карташов. На жаль, Анатолія Карташова після чергової перевірки списали за станом здоров’я. Замість нього прийшов Нелюбов. Саме ця шістка й готувалася до першого польоту людини в космос. Як відомо, цю важливу місію довірили Юрію Гагаріну.
Люди старшого покоління пам’ятають, яку нечувану радість та гордість за свою країну викликало повідомлення про те, що громадянин країни Рад — у космосі. Попович полетів у космос у 1962 році — четвертим у світі. Він пілотував космічний корабель «Восток-4».
— Я перший український космонавт,— любить наголошувати Павло Романович.— Разом з Андріяном Ніколаєвим (чувашем за національністю) ми здійснили перший у світі груповий політ двох космічних кораблів. Першим 11 серпня залишив Землю Ніколаєв на кораблі «Восток-3». Я стартував рівно за добу. На орбіті ми перебували на відстані чотирьох кілометрів один від одного. Сам політ справив на мене незабутнє враження. Про виконання завдання доповів на Землю першим куплетом «Маршу космонавтів». Вийшли на зв’язок з Ніколаєвим. «Беркуте, я Сокіл, як мене чуєте?»— запитує Андріян. Я відповідаю: «Андрюшо! Не тільки тебе чую, а й бачу!..» «Ти що, я не Андрюша! Я Сокіл! Нас же лаятимуть за це!» Я йому: «Та вони ж на Землі! Нехай спробують до нас дістатися!» Тоді ж у космосі вперше пролунала пісня. Ніколаєв попросив спочатку заспівати пісню про Волгу. А вже потім я завів свою улюблену «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю».
Пізніше покійний Іван Семенович Козловський, неперевершений тенор і земляк Поповича, захоплювався цим вчинком космонавта: «Який же багатий внутрішній світ цього чоловіка. Навколо чорна безодня, а він про українське небо заспівав...

Від душі відлягло: Земля на місці!
Однією з основних проблем для космонавтів була і залишається невагомість. Людина потрапляє у незвичні для неї умови, відчуває великий приплив крові до голови. Тому спочатку доводиться все це терпіти. Але організм — це здатна до саморегуляції система, яка швидко до всього пристосовується. Та не слід забувати, що згодом треба повертатися на Землю, знову вчитися жити на ній — ходити, їсти тощо. Щоб більш-менш добре почуватися після польоту, необхідно в космосі посилено займатися спортом.
Удруге Попович полетів у космос 1974 року. Долаючи тяжіння, корабель «Союз-14» відірвався від Землі, щоб зістикуватися зі станцією «Салют-3». На станції Павло Романович перебував разом з космонавтом Юрієм Артюхіним.
Життя на орбіті легким не назвеш. Адже доводиться працювати по 16–18 годин на добу. Та найбільше запам’ятовуються різноманітні деталі, яких у космосі було достатньо. І кумедні, і не дуже.
— Пригадую свій політ у 1962-му,— розповідає Павло Романович.— Ми тоді скафандрів не знімали. Отже, перша доба польоту. Я прокинувся вранці, зробив, наскільки це було можливо, фіззарядку. Дивлюся в один ілюмінатор — Землі не видно, в другий — те саме. У мене й волосся на голові піднялося! У ті часи на кораблі був гальмівний двигун, щоб приземлитися. Запускався він лише один раз (для прикладу, тепер — 25). Думаю, поки спав, двигун запустився — і мене занесло кудись в безодню! Боже, є ще один ілюмінатор! На рукаві скафандра — дзеркальце. За допомогою його подивився — Земля на місці. Від душі відлягло. Із Землі уже запитують: «Я Зоря! Ви що там бубоните?» Відповідаю: «Не бубоню, а лаюся!»

Жіночий голос на орбіті
А ось інший випадок, уже на борту станції «Салют-3». Коли ми пролітали над територією Радянського Союзу, від Криму до Далекого Сходу, у нас був найтриваліший сеанс зв’язку із Землею — близько 25-ти хвилин. Зазвичай у цей час записували медичні параметри. Отже, Артюхін готується до запису, який мають показати глядачам по телевізору: наклеює датчики, налагоджує апаратуру. Приготувалися, Юрій бере контрольний кадр. І тут як закричить: «Командире, та ти ж голий сидиш!» Плавки, які я одягнув, були тілесного кольору. Якщо поглянути на екран, то складалося враження, що я взагалі без них. Щоб не бентежити глядачів, довелося перевдягатися.
Наступного разу настала черга Артюхіна записуватися. Поглянули вниз в ілюмінатор, а там уже Крим. Викликаємо Землю, але ніхто не відповідає. Пролетіли половину території СРСР. Раптом чути жіночий голос: «Алло, алло, це хто говорить?» «Говорить командир космічного корабля «Союз-14» станції «Салют-3» космонавт Попович Павло Романович!» «А чому в тебе голос тремтить?» «Ластівко моя, опинилася б ти на моєму місці, у тебе теж він тремтів би!» Жіночка десь зникає. На зв’язок виходить Зоря. Потім з’ясувалося, що на нашу хвилю потрапила міжміська телефонна лінія.

Небезпечні експерименти в невагомості
Один з експериментів у космосі був пов’язаний з переміщенням у невагомості великих вантажів. У нас була капсула спецінформації — своєрідний маленький космічний корабель, який міг приземлитися у заданій точці на Землі. Її вага сягала 400 кг. Ми з Юрієм витягнули капсулу з комірки, штовхнули. А як зупинити? Вона пливе в повітрі, але ж маса залишається! У мене вага — 80, у Артюхіна — 75. Нема за що ухопитися, бо капсула кругла. Ще мить — і вона проб’є корпус. А це — неминуча смерть! Я швидко пірнаю під капсулою, починаю звідти в неї впиратися. За 20 см від стінки вдалося зупинити. Більше таких експериментів у невагомості не проводили.

«Яка ж вона прекрасна, наша Земля!»
Нині Попович живе і працює в Москві. Але рідну землю, де він народився, де минули його дитинство та юність, ніколи не забував. Назавжди в серці Павла залишилися любов до рідної української мови та душі народу — пісні. В Україні живуть його родичі, тому він завжди охоче приїздить сюди. Уже понад два десятиліття в Білій Церкві під орудою космонавта проводиться міжнародний юнацький турнір з боксу. Через нього пройшли й брати Клички. Цікаво, що переможці цього турніру одразу ж отримують звання майстра спорту.
Треба згадати, що Павло Романович 24 роки був депутатом Верховної Ради України, з них 16 — від Сквирського району, що на Київщині. В основному питання доводилося вирішувати у Москві, де раніше усі міністерства були під боком.
— Незважаючи на труднощі, з якими стикаєшся в космосі,— говорить Павло Романович,— на те, що мені уже стільки років, були б у мене ті 20 мільйонів доларів, заплатив би і залюбки знову полетів би, щоб подивитися ще раз на Землю. Яка ж вона красива з космосу — наша єдина в Сонячній системі блакитна планета! Ще у 1961 році Гагарін, першим побачивши Землю з космічної висоти, вигукнув: «Яка ж вона прекрасна!» Нам потрібно її берегти.
Також слід у кожному з нас бачити людину, її найкращі риси. Незважаючи на те, чи погана вона, чи хороша. Ніколи не втрачайте людськості! Наше життя складне й часом несправедливе. Тому людей треба поважати, любити.

Ігор ШВЕЦЬ

Біографічна довідка. Павло Романович Попович. Народився 5.10.1930 р. в Узині Київської обл. Двічі Герой Радянського Союзу, кавалер двох орденів Леніна, ордена Червоної Зірки, багатьох медалей. Герой Праці Соціалістичної Республіки В’єтнам. Депутат Верховної Ради Української РСР 6-11 скликань.
Скінчив ремісниче училище у Білій Церкві, Магнітогорський індустріальний технікум трудових резервів, аероклуб, а в 1954 році — Качинське авіаучилище.
У 1960-му був зарахований до загону космонавтів. 12–15 серпня — перший політ у космос на кораблі «Восток-4».
У 1968 році закінчив Військово-повітряну академію ім. Жуковського.
3–19 липня 1974-го здійснив другий космічний політ як командир корабля «Союз-14» та орбітальної станції «Салют-3».
також у паперовій версії читайте:

• СУМИ ПАМ’ЯТАЮТЬ БОГДАНОВИЧА
• ЗНАЙДЕНО ЛЕСИНІ ЧОРНИЛЬНИЦІ

назад »»»