ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА УВАГА: ДІТИ!
ІЗГОЇ У ВЛАСНОМУ ГНІЗДІ
«Запитуєте, що таке бездомність? Ні, це не той стан, коли в людини немає житла. Бездомність — це коли дитина не витримує без любові дорослих і йде з дому. Часто — щоб уже не повернутися. А ми, дорослі, маємо знати, що це нормальна реакція на ненормальні обставини».
З висновку лікаря-психіатра

Чому кактус колючий?
Маленькі беззахисні злочинці незабаром виростуть, і тоді критична маса колишніх дітей (а тепер уже дорослих) із зіпсованою психікою, з унікальним досвідом виживання й підірваним здоров’ям помститься суспільству, яке їх зрадило. Найсумніше, що вони матимуть на те моральне право. Можна припустити: якщо не розтопимо лід байдужості суспільства до дітей-ізгоїв, через кілька років схопимося за голову.
Страшно про це писати, але ситуація є саме такою. Жебрацтво, брутальні лайки, горілка, сигарети, наркотики — до цього безпритульні звикли змалку. А ще 7—8 хвороб. Вони пройшли привокзальну школу. А ще раніше дізналися, що таке батьківська байдужість, насилля.
В одному з дитячих садків Запоріжжя я була свідком незвичного заняття-гри. Група шестиліток разом з вихователями відповідали на запитання дітей середньої групи (4–5 років). П’ятирічний Ваня: «Хочу запитати, чому кактус так поволі росте?» Довге мовчання, потім Денис: «Тому що колючий, ніхто його по голівці не погладить, навіть коли він всихає». Костя: «А якщо тебе не гладять, як же ти виростеш?» Питання, чому діти колючі як кактуси, мене не покидає.
У Смарагдовому містечку, куди влітку привозять на відпочинок з усієї Донеччини малюків з дитячих будинків, вихователі мені розповіли: «У них дитяча віра в добро похитнулася дуже рано. «Ну то й що»? — запитає хтось. А те, що ці хлопчики і дівчатка в свої 4—6 років бачили таке, що нам, дорослим, може приснитися тільки в страшному сні. Що на них чекає далі? Інтернат, втеча з нього, вулиця зі своїми жорстокими законами, трудколонія. Не всіх, звісно, але багатьох».
Більшість утікає з дому, тому що їх не любили, коли вони були ще в лоні матері. Вони не бажані, їх не чекали. Вони заважали здійсненню якихось планів дорослих. Ніби є щось важливіше за народження дитини. За словами покійного академіка Володимира Фролькіса, такі, ще не народжені,— майже стовідсоткові кандидати в бродяги. Їх у нашій країні 12-15 відсотків. Так буває і в інших країнах. Але там таких дітей — до 5–7%. Практично всі вони опиняються в інтернатах. А в багатьох цивілізованих країнах не знають, що таке інтернат. Коли дитину спіткає біда, її там виховують близькі чи далекі родичі. Або чужа добросердна сім’я.

Злякатися, щоб прозріти
Треба, щоб акцію боротьби з безпритульністю ініціювало найвище керівництво країни. Тоді її підтримають й інші гілки влади. У Росії це вже зробили. Там Держдума захотіла з перших уст дізнатися, скільки в них безпритульних правопорушників і як їм живеться. Генпрокурор зустрівся з депутатами і був з ними відвертим. «Майбутнє нації в небезпеці»,— сказав він. І пояснив чому.
Нас цікавить те саме, бо ситуації — схожі. Виявляється, справжнього обліку безпритульних там також немає. Вважається, що таких дітей, за свідченням генпрокуратури РФ, три мільйони. Тривожними є й інші цифри. Подвоюється число дітей-інвалідів, пропадають безвісти, перебувають у розшуку. Неповнолітніми торгують. Те, що подекуди вони живуть у підвалах, не вчаться, як доказ безпритульності не всіма сприймається.
Нещодавно Міністерство у справах сім’ї, молоді та спорту і Державний інститут проблем сім’ї та молоді видали книжку «Проблеми бездоглядності та безпритульності дітей». Уперше за 15 років тут названо приголомшливі цифри. А не вірити соціологам, лікарям, вихователям дитячих притулків не маємо підстав. Ось кілька «Невигаданих історій» (я взяла їх з названої книжки): «Юрко періодично тікає з дому відтоді, як мати з двома меншими покинула сім’ю. Хлопець ночує в комп’ютерних класах, в автобусах, на вокзалі». «Ольга, 10 років: «Викурюю пачку щодня. Я вже не пам’ятаю, коли перший раз попробувала. Учитися не хочу. Там злі діти і злі вчителі». «Віталій, 13 років: «Коли проводив час на вулиці, нюхав клей. Щодня. Часто гроші витрачали саме на клей, а не на їжу».
Словом, книжка навіяла невеселі роздуми, які мають спонукати до активних дій. І не так освітян, як суспільство в цілому й педагогічно безграмотних батьків зокрема. А головне — владу.
Поняття «діти вулиці» є в багатьох країнах світу, зокрема і з високим рівнем розвитку, але там їх набагато менше. А в більшості цивілізованих країн взагалі немає дитячих будинків, інтернатів. Щонайбільше — один-два.

Вулиця — мати анархії
Міська вулиця залишається найанархічнішим і, можливо, найвпливовішим вихователем найменших громадян в усі часи, особливо в непевні, як от у нас. Вона — той інформатор, у якого немає системи, який не зважає на вік, стать, вразливу дитячу душу. Вулиця говорить більше правди, ніж дім і школа. Водночас у ній багато вульгарності, нахабства, цинізму.
Перших кумирів також пропонує вулиця. Ці хлопчаки поза законом вже давно курять, на «ти» з алкогольними напоями, кажуть, що відвідують секції, «потрібні для життя», грають на гітарі. Вони вже пізнали почуття, викликані схилянням перед ними. Дивно, але інші діти підкоряються таким залюбки. Краще бути тут, ніж пристосовуватися, як їхні домашні ровесники, до мінливого зовнішнього середовища. «Цих малоліток треба боятися,— сказав мені постовий міліціонер на станції метро «Либідська».— Школу жорстокості вони часто проходять на бомжах, п’яницях, яких забивають, буває, до смерті. У дитини ж інше розуміння вбивства. Це ніби гра».
А щодо кумира-вожака, він поєднує в собі все, що дитині забороняється. Він мандрує містом, скільки хоче і де хоче, повертається додому, коли заманеться. Або не повертається. Дитина підкоряється вожакові, тому що хоче заслужити його увагу і хоча б трішечки, хоча б у жалюгідній ролі, наблизитися до його способу життя. Про те, що кумирів творять собі тільки пригнічені, діти не здогадуються. Вуличні лідери відіграють також роль перших сексуальних інформаторів та інструкторів. Інформація та супроводжується реготом з демонстрацією відвертих порнографічних знімків.

Соломинка для тих, хто вже потонув
Наведу із згаданої книжки ще один документ. «За даними Інституту охорони здоров’я, дітей та підлітків АМН України, найгірші показники здоров’я — у вихованців Будинків дитини (для найменших — до трьох років), сирітських будинків, інтернатів, спецінтернатів. Серйозні розлади психіки та поведінки там у 690 осіб на кожні 1000. Неврологічні розлади мають 90 відсотків дітей уже до трьох років. А синдром «великого колективу» ще більше ускладнює картину. Тут є тільки один стиль спілкування дорослого з дитиною — накази та окрики. На індивідуальний підхід немає часу. Звідси відчай дітей, бродяжництво, агресія, жорстокі бійки, суїцид. А все це формується на тлі органічних уражень центральної нервової системи уже на ранній стадії, в Будинку малюка. Внутрішня самотність — це норма для вихованців інтернатних установ. А шляхи подолання цієї самотності діти шукають по-різному».
Для безпритульних жити в сім’ї — щастя. (Нещодавно прочитала: таких будинків сімейного типу на 40% збільшилось). Але це ж мізер для країни. Про загальну цифру безпритульних мені так і не вдалося ніде дізнатись.
Запобігти дитячій бездоглядності — це основне. Служба підтримки сім’ї може бути різною. І найпершим має бути збільшення питомої ваги усиновлення сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, громадянами України.
Долаючи проблему відчуження дітей від батьків, створювати для них центри тільки денного перебування. А з батьками соціальні психологи мають проводити роботу, щоб діти згодом поверталися в оновлену сім’ю. Гадаю, церква теж має долучитись.

Чи можна зарадити біді?
Можна. Уже є міжнародний досвід. Треба зводити невеликі селища для дітей. В окремому будинку живуть разом з вихователем 10–12 чоловік. Усього в селищі до 100–125 дітей. Бажано будувати в тій місцевості, звідки ці дітки родом. Тоді на вихідні їх можуть забрати близькі чи далекі родичі, односельці.
Основні зусилля держава має зосередити на профілактичній роботі. Педагогічні знання нести в кожну сім’ю — через підприємства, фірми, залучати для цього й волонтерів. Кваліфіковані, успішні люди знайдуться. Діло святе, тож можна й безоплатно попрацювати.
Свого часу Василь Сухомлинський у Павлиській школі, що на Кіровоградшині, зі своїм педагогічним колективом створив не тільки в школі, а й у селищі «гуманну світоносну ауру» (слова педагогів). Це оберігало і дітей, і батьків. Безпритульних серед його учнів не було, в інтернат нікого не відправили, ув’язнених теж ніколи не було. Послухаймо Василя Олександровича: «Дітей ми вчимо 10 років, а їхніх батьків — 13. Наш батьківський університет відкрив кілька факультетів. Для тих молодят селища, які тільки побралися і готуються стати батьками. Для тих, чиї діти підуть у підготовчий клас. Для батьків, діти яких навчаються в початковій школі та ін. За рік батьки відвідують 20 занять. Це лекції, ділові ігри, обмін досвідом. Запрошуємо також психологів, медиків, журналістів, юристів. Університет працює 15 років. Тепер думаю: до сімейного співжиття треба готувати раніше. І ми вже робимо це з учнями 8–9-х класів».
Тоді вітчизняні вчені з проблем дитячої безпритульності не виокремлюватимуть у країні хвилі наймасовішої бездоглядності дітей. До речі, четверта хвиля (з 1990-х років до сьогодення) за руйнівними масштабами прирівнюється до першої — 1917–1922 рр.).
Нині близько 4000 неповнолітніх правопорушників живуть не в затишних домівках, а у виховно-трудових колоніях. Але спершу жорстоку «школу життя» вони пройшли вдома. Приблизно 40 відсотків таких дітей виховуються у неповних сім’ях, а 17% — круглі сироти. Бомжують, поки не скоять злочин. Отже, одна з причин, що привела їх на лаву підсудних,— бездоглядність. У дитячих трудових колоніях, як ніколи до цього, багато підлітків не вміють ні читати, ні писати, не знають таблиці множення. Словниковий запас украй обмежений, зате великий запас лайливої нецензурної лексики. У кожного з підсудних 6-8 небезпечних хвороб. І найстрашніше — діти, що бомжують, не доживають до повноліття. А ті, у яких негаразди із законом, практично не створюють своєї сім’ї.
Є від чого жахнутись суспільству — педагогічно малограмотному, а отже, негуманному, жорстокому.

Таїса МОСТОВА
також у паперовій версії читайте:

• ПОТОНУЛА МРІЯ ЮНГИ?
• НЕХАЙ ЗАБУДУТЬ ПРО СИРІТСТВО

назад »»»