ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
ІГОР КОСТОЛЕВСЬКИЙ: «НАЙВАЖЛИВІШЕ — ЗУСТРІТИСЯ ІЗ СОБОЮ СПРАВЖНІМ»
На кіноекрані Ігоря Костолевського звикли бачити високим красенем, що легко підкорює жіночі серця. У театрі він віддає перевагу іншим ролям. Тридцять чотири роки Костолевський працює в театрі імені Маяковського, на сцені якого він перевтілюється, здавалося б, до невпізнанності. Його ролі дуже різні: наречений у спектаклі «Одруження» за Гоголем, Іван Карамазов у «Братах Карамазових» за Достоєвським, Торвальд у «Норі» за Ібсеном і зовсім вже несподівано — поміщик Плюшкін у «Мертвих душах» за Гоголем.

Та й у кіно Костолевський недавно зіграв несподівану для глядачів роль — у багатосерійному фільмі «Садиба» він з’являється зубожілим актором, більше схожим на бомжа, що намагається знайти своє щастя в новому форматі російського життя. Працюючи над образами, Ігор Костолевський не боїться ризикувати, щоб відкрити для себе нові можливості: «В акторській професії все залежить від масштабу особистості,— розповідає він.— Нам ще Гончаров (керівник курсу державного інституту театрального мистецтва і головний режисер театру імені Маяковського.— В. К.) на першому курсі сказав: «Майте на увазі — все, що ви являєте собою в житті, буде помітним на сцені».
У житті Костолевського, як і у будь-якого талановитого актора, були різні періоди. Сумніви відвідували і цю зовні абсолютно самодостатню й упевнену в собі людину. За його словами, замолоду дуже часто хотілося взагалі все кинути. Це бажання викликала, практично, кожна нова роль, коли вона не виходила. Адже це завжди невідомість, безодня: випливеш чи ні?.. Сам актор, на рахунку якого понад 20 фільмів і безліч театральних робіт, визнає, що є речі, які йому просто не зіграти. Проте Ігор Костолевський став окрасою таких картин, як «Зоря принадливого щастя», «Гараж», «Тегеран-43», «І це все про нього», «Законний шлюб»...
На виставі французького режисера Патріса Кербрата в театрі імені Пушкіна кумир мільйонів жінок знайшов свою любов — французьку акторку Консуело Хавіланд. Правда, для того, щоб з нею одружитися, Костолевському довелося розлучитися з актрисою і красунею Оленою Романовою.
Що стосується пристрастей актора, то в нього немає кумирів, хоча улюблений композитор — Моцарт, улюблена співачка — Монтсеррат Кабальє, улюблений фільм — «Осінній марафон», улюблений режисер — той, з ким коли-небудь працював (їх дуже багато), улюблені письменники — Чехов, Іскандер, Трифонов, Пєлєвін, а поети — Блок, Пастернак, Пушкін, улюблений модельєр — він сам, найчудовіше в професії і житті — свобода (правда, її він не відчуває). Більш за все в житті Ігоря Костолевського дратує дурість; його хобі — нічого не робити. Життя він не може уявити без гумору. Яким Костолевський є в реальному житті? Це залежить від обставин, у котрі він потрапляє.
— Ігорю Матвійовичу, «на світанку молодості» Ви зіграли дуже яскраву для свого часу роль — Євгена Столєтова в серіалі «І це все про нього». А чи довелось Вам зіграти героя нового часу, наділеного «новими людськими цінностями»?
— А я не знаю цих нових цінностей. Як сказано в одній п’єсі, я сам собі сучасник, йду в ногу зі своїм часом. І ті цінності, що я сповідував раніше, залишаються для мене незмінними. Людська гідність, шляхетність, порядність, надійність, чесність, вірність... Інша річ, що цього всього в «новий час» дуже важко дотримуватися. І люди про ці речі забувають. Коли перебуваєш у нескінченній неправді, то, дійсно, починаєш думати, що життя таким і є, брешеш собі, іншим, це вже якесь замкнене коло. Ми живемо в реальному світі, але я хочу зберігати свій власний світ, я маю на увазі те, що я люблю і ціную. Я можу комусь подобатися, декому не подобатися, але себе змінити я вже не здатен. Це не означає, що я двома руками тримаюся за все старе. Ні. Я живу в нашому часі, проте є речі, що мені дорогі, я ні на що їх не проміняю.
— Ви назвали такі чудові риси, як порядність, надійність, чесність, ці поняття часто поширюються, коли говорити про героїв кіно чи телебачення, на так званих представників кримінального світу. «Бандюки» з почуттям власної гідності, ліктя, товариства не здадуть друзів і завжди свого слова дотримають, глядач їм більше довіряє, ніж людям у солідних кабінетах. Якщо згадати Євгена Столєтова, то, здавалося б, до чого там чіплятися: абсолютно романтичний персонаж, який вірить у добро і справедливість і намагається цій вірі не зраджувати в житті. Але чомусь йому не довіряли, казали, що такого не буває. А от «крутим хлопцям» вірять.
— На жаль, це так.
— Чому?
— Думаю, тому, що дуже сильно змінився світ. Міняємося ми з вами особисто і багато в чому дуже помінялися уявлення людей. Але попри все треба плекати в собі найкращі людські риси.
— А можна за допомогою мистецтва щось змінити в людині? У Вас в житті були такі моменти, коли Ви розуміли: душа «перевернулася»?
— Було, коли я, наприклад, подивився «Три мішки бур’янистої пшениці» з Олегом Борисовим, цей спектакль мене цілком перевернув. І спектакль «Отелло» Некрошюса мене страшенно вразив. Але це не означає, що я наступного дня прокинувся іншим, став жити інакше. Такі події будять твою емоцію, будять найкраще в тобі і дієво відкривають інші можливості в людині — заглянути кудись далі і вперед. А не тупо дивитися собі під ноги.
— А теперішня публіка здатна співпереживати так, як раніше?
— Публіка дуже змінилася. Та річ у тому, що й ми, актори, міняємося разом з публікою. Ми одні від одних дуже залежимо. Глядач став легкий на прояв емоцій, ледве що — одразу «вау» або «це геніально, він великий». Тепер час, коли бояться серйозної розмови начистоту. Не дай, Боже, треба пнутися, баламутити абощо. Я не проти цього, але коли цим усе підміняється, коли витравлюється справжнє, я цього не приймаю. Мені це зовсім не подобається в театрі і кіно. Легкі сльози на очах артистів. Легкий сміх. Це імітація. Ці сльози, сміх, пошуки не оплачені справжнім людським життям, власними переживаннями, на чому завжди ґрунтувалась російська театральна школа.
— Напевно, і режисери винні.
— Ще як! Я не схильний лаяти публіку, стверджувати, що ми, артисти і режисери, гарні. Справа в кожному з нас, тому що кожен ставить собі певну планку. І якщо я роблю собі якісь послаблення, то це мимоволі позначається на глядачеві. Це процес взаємний.
— І які наслідки?
— Руйнівні. Для суспільства. Зміщуються критерії, відбуваються підміни, і вже багато хто не здатен зрозуміти, коли йдеться про справді серйозні речі, а коли його просто обдурюють. Ось так.
— Ген співпереживання знищується в людині...
— Ген співпереживання-співчуття — це те, чим завжди був сильний наш театр і люди взагалі. Для того, щоб співпереживали в залі, потрібна масштабна особистість, яка має що пред’явити: власний біль, радість, прозріння, а не проблеми кухонного штибу. Цього, на жаль, я бачу дуже мало, принаймні порівняно з тим часом, коли був потужний театр Ефроса, Товстоногова, Гончарова.
Я граю Івана Карамазова в «Братах Карамазових», дуже люблю цю виставу, вона змінила мене і моє життя. Так сталося, я, крім того, читаю ще й монолог Великого інквізитора. Він багато чого пояснює з того, що відбувається нині. Це усе передбачав Достоєвський. Люди не готові до свободи. Свобода — це дуже велика відповідальність, це вміння себе обмежувати. Свобода не може бути «малохольною». На жаль, з’ясувалося, що до свободи мало хто готовий. Через це, напевно, і відбувається те, що відбувається. У нас або «ура», або «караул», нема, на жаль, середини. Річ, власне, навіть не в глядачеві, а в тім, який рівень культури в країні. Адже що для людей нині стало головним? Комерція. Нерухомість. Гроші...
— Натомість не можна не відзначити, що буквально всі Ваші роботи в театрі за останні роки не залишилися поза увагою і критиків, і глядачів. Я вже не кажу про кіно, де у Вас узагалі нема «прохідних» ролей. У чому секрет?
— Це не зовсім так. Звісно, прохідні ролі траплялися, без цього не буває... Мені завжди цікаво грати долю. Такий уже я «повзучий» реаліст — мене більше цікавить процес, аніж результат. І мені поталанило, що мої останні роботи — не просто ролі, це певні долі. Метри вчили мене, що на сцену треба виходити не тільки для того, щоб передавати емоції. І тому я завжди намагаюся не бути прокурором для своїх героїв. Я намагаюся їх виправдати. Я ненавиджу це — грати винних. Станіславський казав: «Потрібно бути адвокатом своєї ролі». Треба не обвинувачувати, не таврувати, а намагатися розгадати психологію людини.
— У 1996 році Вам надали звання народного артиста. А самі Ви почуваєтеся народним?
— Може, тому що так нас виховував Гончаров, я ніколи не відчував усіх цих «спучувань» з приводу того, що я — зірка. Хоча в 1977 році після ролі Євгенія Столєтова я одержував по 300 листів на день! Був таким популярним, що виходить, уже тоді, мабуть, став «народним». Але я чудово розумів, що бути популярним артистом і бути добрим артистом — різні речі. Ой, скільки треба «проорати», зробити, намучитися, припуститися помилок, щоб справді чогось досягти в цій професії і бути цікавим людям. Не в тому розумінні, що я вийшов на сцену і сам собою цікавий, а в тому, що ти розумієш, для чого вийшов, чого хочеш від себе, про що хочеш сьогодні розповісти залу. Це дуже важлива річ, про яку забувають, вважається, що говорити про це — маразм. Але мені здається, що тільки завдяки цьому театр не занепадав.
— Ви так вросли в акторську «шкуру», що Вас геть неможливо уявити в іншій іпостасі. А з чого все, власне, почалося?
— На відміну від більшості своїх колег, після шкільної лави штурмувати театральний вуз я не збирався. Віддавав перевагу точним наукам. У самодіяльності теж ніколи не брав участі. Хіба що в сьомому класі станцював «Танець маленьких лебедів». Одне слово, відніс документи в інженерно-будівельний. Відучився два курси і... втрутився, як то кажуть, випадок. Мені дуже подобалася одна дівчина, але вона не поділяла мого захоплення точними науками. Весь час казала: «Вступай до театрального вузу. Там дають гуманітарну освіту. В актори тебе обов’язково візьмуть. Ти на Єсеніна схожий».
Що заради любові не зробиш?.. Я вивчив вірш «Дай, Джим, на счастье лапу мне» і пішов у Школу-студію МХАТу. Хвилювався так сильно, що ні з того ні з сього перед членами комісії почав... роздягатися. Зняв плащ, піджак. Почав стягати светр. І тут народний артист СРСР Олексій Грибов єхиднувато так запитує: «Хлопче, ви що, зовсім будете роздягатися? Ви ж не в лазню прийшли!..» Я збентежився ще більше і став поспішно натягати на себе одяг, а потім повільно позадкував до дверей. «Ви що, уже йдете,— донісся до мене той самий голос, і нічого нам не почитаєте?..» Я зупинився і почав читати Єсеніна. Але зробив це так погано, що комісія мене одразу забракувала. Вийшов на сходи. Стою з хлопцями, розмовляю. Раптом хтось мене покликав. Дивлюся — Грибов. Я підійшов до нього, і ми довго й серйозно з ним розмовляли. Про сцену, про театр, про мій вибір. Саме він і порадив наступного року знову спробувати свої сили.
Гадаю, багато в чому моя майбутня акторська доля вдало склалася завдяки школі Андрія Гончарова, його урокам. А ще завдяки великим артистам, з якими довелось працювати — Євгенію Леонову, Армену Джигарханяну, Тетяні Дороніній, Наталі Гундаревій.
Уперше Євгена Леонова я побачив під час репетиції «Дон Кіхота». Він грав у спектаклі Санчо Пансу. Я був ще студентом, тож з величезним інтересом спостерігав за репетицією. Євген Павлович мене помітив, підкликав до себе, запитав: «Ну як? Погано?» — «Ні, що ви! Просто здорово!!!» Але знаменитий артист, немов мене поруч не було, вимовив: «Погано... Я знаю, що погано...»
Знадобився час, щоб я зрозумів прописну істину: чим більший артист, тим частіше він сумнівається. У нього нема часу на милування собою, бо він зайнятий своєю справою.
З Арменом Джигарханяном ми грали в «Бігу». Він — генерала Хлудова, я — Голубкова. Сцена не йшла. Тоді великий Джигарханян сказав: «Не хвилюйся. Усе буде добре. Ти нічого не грай, просто слухай мене». Так воно й сталося.
Тетяна Дороніна... Про цю актрису ходить безліч пліток і чуток. Мовляв, працювати з нею складно. Сварлива, примхлива. Зрозуміло: люди такого таланту неймовірно вимогливі — не тільки до себе, а й до оточення. І коли щось не збігається з її уявленням про те, як треба, втрачає самовладання. Разом з Дороніною ми грали в «Чайці». Вона — Аркадіну, я — Трепльова. Знову щось було негаразд, і тоді Тетяна Василівна «повела за собою». У підсумку під час нашого діалогу в мене на очах мимоволі наверталися сльози...
З Наташею Гундаревою в театр ми прийшли разом. Вона шалено любила «Маяковку», була неймовірно віддана своєму театру. І після смерті Андрія Олександровича Гончарова силкувалася знайти йому заміну, але так і не змогла.
— Вам добре із самим собою?
— Я, власне, людина рефлективна, невпевнена, усе життя переборював свою невпевненість. Почасти мені це вдалося. Річ у тім, що моє покоління виросло на почутті страху. Думаю, що страх — це той стан, що змушував робити вчинки, які згодом виявлялися ганебними. Я, напевно, усе життя намагався перебороти в собі страх, навіть не страх, а якусь внутрішню хиткість. Здається, я з цим упорався. Майже.
— Нині Ви почуваєтеся вільною людиною?
— Так, я тепер узагалі почуваюся чудово! Мені 59 років, і я цілком серйозно називаю себе людиною другої половини життя, тому що всі головні події і кардинальні зміни почали відбуватися відтоді, як я перетнув 50-літній рубіж. У театрі з’явилися цікаві ролі. Серед нових робіт — Плюшкін у «Мертвих душах», у міжнародному проекті «Війна і мир», я грав Олександра I. А ще я зустрів Консуело, чи просто Дусю. Кохану жінку. Ми живемо на два доми: московський і паризький. Я граю 12–13 вистав на місяць, тому багато часу проводити в Парижі складно. Зате дружина в Москві буває досить часто.
Настав такий період... Як би його охарактеризувати? Розумієте, дуже важливо зустрітися із самим собою. А я, як мені здається, наближаюся до себе справжнього. І це додає якоїсь неймовірної впевненості, великої свободи, чимало речей сприймаються інакше.
— Отже, Ви прожили багато років, не знаючи самого себе?
— І не тільки я, ми всі дуже далекі від себе справжніх. Адже людина здатна відкривати в собі щось нове тільки тоді, коли вона справді цього хоче. А можна нічого не відкривати, один раз подивитися на себе в дзеркало і назавжди увірувати, що ти — чудовий і неповторний. Багато таких людей... Хоча, можливо, мені тільки здається, що я йду назустріч собі. Може, я просто помиляюся?..
— Чого ж Ви хочете від себе?
— Одного: робити акторську справу максимально точно і щиро.

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

• «ЩЕПЛЕННЯ» ВІД НЕВДАЧ
• СТАРИЙ СВІТ ВИПРАВДОВУЄ СВОЮ НАЗВУ
• ПРО ЖІНОЧУ НЕДОТОРКАННІСТЬ. І НЕ ТІЛЬКИ
• БАКТЕРІЇ І ЗЕМЛЕТРУСИ
• ЦИБУЛЕВУ ДІЄТУ ВИПРОБОВУВАЛИ?

назад »»»