ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ДУХОВНІСТЬ
ІЗ ВІКАМИ ЙОГО ВЕЛИЧ ЗРОСТАЄ

Генієм епохи Відродження називають Леонардо да Вінчі — італійського живописця, скульптора, архітектора, вченого, інженера. Він став реформатором живопису, виступивши із запереченням умовностей середньовічного мистецтва, якому характерні були церковні догми та аскетизм. На своїх полотнах художник підкреслював повнокровне і життєрадісне мистецтво, що стало вершиною доби Відродження. Геніальний Леонардо залишив помітний слід у багатьох галузях знань і людського буття. Це і картини, і скульптура, і філософські трактати, і наукові винаходи найширшого спектра застосування, і рецепти страв, напоїв, ліків... І нині сучасники захоплюються його невичерпною енергією, працездатністю.

У КВІТНІ ВІДЗНАЧАЄТЬСЯ 555 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ЛЕОНАРДО ДА ВІНЧІ (1452–1519), ГЕНІАЛЬНОГО ІТАЛІЙСЬКОГО ЖИВОПИСЦЯ, АВТОРА ЗНАМЕНИТОЇ «МОНИ ЛІЗИ» («ДЖОКОНДИ»)
Леонардо да Вінчі навчався в майстерні Вероккіо у Флоренції. Перше значне полотно, що залишилося незавершеним, але дійшло до наших днів — «Поклоніння волхвів». З 1481-го до 1499 року перебував на службі герцога Лодовіко Моро, займався питаннями гідротехніки, організацією придворних феєрій. У міланський період у трапезній монастиря Санта-Марія делле Граціє виконав настінний розпис «Таємної вечері» (близько 1495–1497 років). Одна з особливостей роботи — застосування нової техніки — олія з темперою. Цей твір вважається вершиною європейського мистецтва. На жаль, збереглась «Таємна вечеря» у пошкодженому вигляді.
До 1506 року Леонардо да Вінчі працював у Флоренції. Картиною на всі віки вважають «Джоконду», близько 1503 року. В портреті Мони Лізи автор утілив піднесений ідеал жіночності й чарівності. Важливим компонентом твору виступає пейзаж, що ніби тане в холодному блакитному серпанку. Цей портрет став одним із найвідоміших і найвеличніших творів Леонардо да Вінчі, а знаменита легка, ледь помітна усмішка Мони Лізи стала символом епохи. Хто хоч раз у житті побачив із безсмертного полотна живописця загадкове просвітління на обличчі Джоконди, той пам’ятатиме її все життя. Адже, за словами Іллі Рєпіна, найвірніша прикмета справжньої величі твору, якщо він з плином часу не лише не віддаляється від нас і не розсіюється, мов дим, а стає ближчим і знайомішим, зростає його духовне значення і для поколінь.
Тож майже п’ятсот років усмішка Мони Лізи та її неповторне обличчя зводять з розуму прихильників: вона — уособлення цноти і недосконалості світу.
Відвідувачі Лувру сидять навпроти портрета загадкової жінки, намальованої пензлем великого Леонардо й не можуть відвести очей. Дехто починає сміятися або плакати, а хтось уявляє, що вона жива і освідчується у коханні. А троє, найбільш уразливіших її шанувальників, добровільно пішли із життя, не витримавши чарівної посмішки. Існують дивні версії про цей незвичайний образ. За однією з них він символізує страждання.
На початку ХХ ст. у мистецтвознавстві існувала думка про те, що в особі Мони Лізи приховане всесвітнє зло. Версій про те, кого зобразив художник, не перелічити. Та факт залишається фактом: це справді незвичайна й неперевершена робота. Деякі митці вважають, що в ній відтворено образ Господа. За іншою версією, образ Мони Лізи є узагальненим, бо Леонардо да Вінчі володів деякими містичними якостями, вмів мандрувати у часі та Всесвіті. Тому він довго «збирав» її обличчя.
Деякі фахівці припускають, що художникові позувала жінка, котра незадовго перед тим втратила дитину. Через горе вона відмовилася прикрашати себе коштовностями. Ще припускають, щоб підняти їй настрій під час написання портрета, художник наймав музикантів. Поки вони грали, він малював. Була також висунута не менш дивна версія, начебто автор полотна написав ідеалізований образ свого улюбленого учня Андреа Сален. Саме йому великий художник залишив у спадщину після своєї смерті у 1519 році знаменитий портрет.
За іншою версією, коли Леонардо да Вінчі був прославленим художником, то легендарній красуні Моні Лізі виповнилось лише 24 роки. Він запросив її позувати в той час, коли вона була вагітна. Це підтверджується флорентійськими записами, в яких зафіксовано, що в тому ж році, коли почалася робота над портретом, Джоконда народила доньку.
Хто ж вона така, ким була насправді Мона Ліза дель Джоконда, усмішка якої й досі не перестає хвилювати уяву відвідувачів Лувру? Мона Ліза, за твердженням науковця з Німеччини Магдалени Зест, свого часу була однією з найвідоміших куртизанок епохи Відродження. Звали її Катерина Сфорца, від народження — італійська графиня, котра прославилася не лише красою й розумом, а й багатьма любовними пригодами, що не завадило їй тричі вийти заміж. Від трьох чоловіків у неї народилось одинадцятеро дітей.
На особу Катерини Сфорца Магдалена Зест вийшла не одразу. Думка про те, що графиня є прообразом Джоконди, прийшла їй в голову після того, коли дослідниця відшукала картину Лоренцо Креді, на якій зображена Катерина Сфорца у віці двадцяти п’яти років. Схожість відразу привернула увагу й вона стала вивчати цю особу. Якщо ці припущення правильні, то для картини Леонардо да Вінчі графиня позувала у сорок років.
Коли художника запросили працювати при дворі французького короля, то він узяв полотно із собою. Король, побачивши портрет, запропонував йому чотири тисячі золотих крон, але майстер категорично відмовився продати роботу. Леонардо більше не повертався до Італії. Після його смерті Франциск І купив портрет в улюбленого учня майстра, якому той заповідав картину.
Твір зберігався у замку короля в Амбуазе, де був похований Леонардо. А перевезли «Мону» до Лувру після Великої французької революції. Нею захоплювався Наполеон і повісив у себе в опочивальні. «Джоконда» стала особливо відомою 1911 року, коли її поцупили із музею. У 1913 році один флорентійський торговець творами мистецтва отримав листа, в якому автор стверджував, що саме він викрав «Джоконду» і хоче повернути картину на батьківщину. Коли торговець прийшов на зустріч із грабіжником, то побачив напівбожевільного жебрака, у якого в кишені було лише кілька монет. Із потайного дна валізи він витяг велике полотнище. Перед тим як віддати його, зловмисник заплакав і кілька разів поцілував портрет.
Потім на суді люди почули зворушливу історію про те, як 32-літній італієць Вінченцо Перуджа, простий робітник із Лувру, закохався в образ, котрий нагадував йому кохану. Жінка трагічно загинула, а Вінченцо після того немов з глузду з’їхав. Він приходив у Лувр і годинами дивився на Джоконду. Якось він не стримався й викрав картину з музею. Ця романтична історія так зворушила присяжних у суді, що Вінченцо відсидів за цей злочин століття лише 380 днів в’язниці.
За безсмертне полотно Леонардо да Вінчі довго сперечалися дві країни: Німеччина та Італія. Під час Другої світової війни німці хотіли, щоб картину перевезли в Берлін. Італійці ж винесли вердикт, згідно з яким «Джоконда» була викрадена французами під час наполеонівських воєн і її мають повернути на батьківщину творця.
Нині шедевр художника зберігається у Луврі. Адміністрація музею вирішила ізолювати «Джоконду»: для неї виділено окремий зал, де її можуть побачити всі охочі. Щороку подивитися на цей твір мистецтва приїздять понад п’ять мільйонів осіб, а торік музей відвідали 8,3 мільйона.
До пізніх творів Леонардо да Вінчі належать «Свята Ганна з Марією і немовлям Христом» (близько 1500–1507 років), «Іоан Хреститель» (близько 1513–1517 років) та інші. 1516 року на запрошення Франциска I художник виїхав до Франції, де й помер. Чимало з його творів зостались незавершеними, але вони зробили величезний вплив як на сучасників, так і на подальші покоління художників. Леонардо да Вінчі залишив чимало малюнків, що зберігаються головним чином у Королівській колекції. Найважливішим джерелом для вивчення переконань великого художника є його записники і рукописи. Леонардо був постаттю пленарного масштабу, історія відвела цьому титанові епохи місце на п’єдесталі геніальності, на жаль, після смерті.

Ганна ІВАНОВА
також у паперовій версії читайте:

• ТРИ СВІТИ МАРІАННИ

назад »»»