ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА НАУКА
ЖЕРТВ ПОТРЕБУЄ НЕ ТІЛЬКИ МИСТЕЦТВО
Цікава дослідницька робота чомусь не приваблює більшу частину наших студентів. Адже хочеться всього й одразу — грошей побільше, квартиру, та й сім’єю обзаводитися треба. Тому часто вибирають шлях, на якому швидше досягнути матеріального благополуччя.

Нині середня оплата молодого фахівця-інженера, котрий працює в академічному інституті — 600 гривень, аспіранта — 750, кандидата наук — 1100 грн. Припустимо, початківець упевнений, що в майбутньому досягне певних висот і зможе заробляти набагато більше. Але на це потрібен час. Проте, як не дивно, люди, що обрали тернистий шлях ученого, все-таки є. Закінчивши аспірантуру, вони залишаються там, щоб не полишати досліджень, незважаючи на труднощі.
Щоб з’ясувати, як живеться молодим ученим, я подався у відділ каталітичного синтезу Інституту біоорганічної хімії та нафтохімії НАН України. Там працюють молоді фахівці, кандидати наук Михайло Охріменко та Володимир Іонін. Тож розмова з ними.
— Як ви зважилися піти в науку?
Михайло:
— На четвертому курсі КПІ в нас була практика. Тоді ми вперше зустрілися з нашим майбутнім науковим керівником — Любов’ю Патриляк. До речі, торік вона захистила докторську дисертацію й у свої 32 роки є наймолодшим доктором, кажуть, не тільки серед хіміків... А тоді вона розповіла, чим займається підрозділ. Ми побачили, а згодом і відчули, що стиль роботи відділу дуже динамічний. Безліч експериментів, різні творчі завдання — це було те, що ми, студенти, бачили в кіно. Вона поставила перед кожним завдання. І ми почали працювати.
Володимир:
— За рік-півтора, ми зрозуміли, що це справді та галузь, у якій хотілося б себе реалізувати. Після КПІ — три роки аспірантури, достроковий захист кандидатських дисертацій. Напевно, якби науковий керівник не зацікавив, а досвідчені співробітники відділу терпляче не допомагали нам, у нас би нічого не вийшло.
Тепер робочий день у хлопців починається о 9-00. Щоранку на них чекає довга дорога до інституту на Харківському шосе. Але це їх не бентежить. Володимир, на заздрість перехожим, іноді добирається на своєму спортивному велосипеді.
Володимир:
— Іноді я дуже поспішаю до лабораторії. Може, не повірите, але буває таке, що цікаві ідеї приходять уві сні. А ранком прокидаєшся — і несешся до праці.
— У чому полягає ваша робота?
Володимир:
— Усі ми у відділі займаємося твердими цеолітними каталізаторами для нафтохімічних процесів. Потреба України у високооктанових марках бензину — велика. Особливо, якщо взяти до уваги проблеми України з її технологічною відсталістю та занедбаною екологією. Буде такий каталізатор — матимемо й гарний вітчизняний бензин. А наша наукова команда до цього як ніколи близька.
Михайло:
— Я займаюся дезактивацією цеолітних каталізаторів, тобто — продовженням термінів їхньої служби. А разом з Володимиром і нашим керівником підбираємося до розробки каталізаторів одержання біодизеля. Це складова проблеми виробництва біодизельного палива на основі технічних олій ріпаку й етилового спирту. Більшість фахівців вирішують її, використовуючи токсичний метанол і гомогенні каталізатори (між іншим, вони потім, як правило, ідуть у відходи). Ми ж — у пошуку твердого каталізатора. За нашими оцінками, виграш тут очевидний: твердий каталізатор — це шлях до безвідходної й економічно доцільної технології одержання нового палива.
Дехто уявляє вчених як таких собі самітників. Так, Михайло й Володимир пропадають на роботі майже цілодобово. Іноді й ночують отут, очікуючи кінця експерименту. Крім досліджень, наукова діяльність полягає ще й в обміні інформацією з колегами. Виступи на наукових конференціях — неодмінна частина їхньої діяльності. За чотири роки вони написали багато статей і виступили більш ніж на 12 зібраннях, у тому числі й на шістьох міжнародних.
Більша частина однокашників Михайла та Володимира не пішли в науку. Хтось вибрав роботу в комерційних компаніях, що займаються продажем хімічних реактивів, реалізацією ліків і пакувальних матеріалів, установкою рекламних щитів, багато хто подалися кудись на заробітки... Виходить так, що робота в інститутах не цікавить випускників, так само як і робота на заводах. Проте Михайла й Володимира фінансовий бік поки що не надто бентежить...
Володимир:
— У нас уже є чималі напрацювання, можемо на багато що сподіватися. Тепер найголовніше — інтерес і бажання досягти більшого. Гроші — на другому місці.
Михайло:
— У майбутньому плануємо стати добрими фахівцями у своїй галузі, що дасть змогу одержувати значно більше грошей. Тому ми жертвуємо часом. У середньому в нас виходить близько 1600 гривень.
— Що може перешкодити вашим задумам?
— Метро й автобус до інституту (жартує Михайло). Вставати доводиться о 7-й ранку. На дорогу йде 2,5 години — туди й назад. Хоча можна й поспати стоячи... Упасти все одно не дадуть...
Зазвичай говорять про критичний стан науки в Україні. Але ж поки є молоді вчені — не все ще втрачено. Вони готові жертвувати часом і прибутками заради інтересу й майбутніх перспектив. Вони просувають науку вперед. І в майбутньому, тим більше, у них усе буде гаразд. Можливо, незабаром каталізатори алкілування, що їх розробляють молоді вчені, стануть потрібними. А самі вони невдовзі стануть докторами наук, а там — і... нобелівськими лауреатами.
Загалом, розумних і цілеспрямованих студентів у нас багато, але більшість, як і раніше, не піде в науку, поки не стане можливим завдяки їй нормально жити.

Григорій КОВТУН
також у паперовій версії читайте:

• АТЛАС МОЗКУ — В ІНТЕРНЕТІ
• МАЛЕНЬКИЙ ТА ЗАВЗЯТИЙ
• РОБОТ-ХІРУРГ
• МОРЯ З МЕТАНУ ТА ЕТАНУ НА ТИТАНІ
• ВАХТА НА ПОЛЮСАХ ЗЕМЛІ

назад »»»