ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА КУЛЬТУРА
СВІТЛАНА ЛЕОНТЬЄВА:«ДЛЯ МЕНЕ 13-ТЕ ЧИСЛО — ЩАСЛИВЕ»

Світлана Леонтьєва — телеведуча, котра, навіть повідомляючи не дуже втішні новини, примудряється випромінювати оптимізм. За високий професіоналізм у поєднанні з жіночою принадністю її люблять телеглядачі. Їхня любов виявляється і в добрих словах, які кажуть, зустрівшись з тележурналісткою віч-на-віч, і в результатах рейтингів довіри, що проводяться на телеканалі «Інтер» (набравши 97 із 100 можливих балів, вона є безперечним лідером і «обличчям каналу»). Запитала у пані Світлани, які риси вирізняють справжнього телеведучого, і почула у відповідь: «Передовсім харизма, здатна пробивати телевізійний екран. Або вона є, або немає». У Світлани Леонтьєвої є, хоча першою її професією була... фізика.

— Пані Світлано, чому одразу не пішли в журналістику?
— Мені була більш зрозумілою фізика, оскільки мала здібності до технічних дисциплін. Приміром, я страшенно любила тригонометрію. Взагалі подобалось малювати, і дуже цікавила просторова побудова фігур. Багато хто каже: «Геометрія — це так важко». Мені було легко, тому й робила тригонометричні малюнки всьому класові. Певно, успадкувала здібності від тата, який до сімдесяти років викладав фізику в школі № 1 міста Борисполя. Коли прилітаю в аеропорт «Бориспіль» або відлітаю, зустрічаю багато знайомих. Бориспільчани знають мене не лише як телеведучу Світлану Леонтьєву, а й як Світлану Панасенко — дочку Івана Федоровича, який виховав чимало поколінь школярів (тривалий час був директором школи). У нас була чудова вчителька російської мови й літератури. На її уроках ми дізнавалися про таке, чого не було в підручниках, зокрема, «іншого Маяковського». Вона перша запитала в мене, чи не хочу в майбутньому працювати зі словом. Хоча я завжди писала гарні твори, література була десь далеко, а фізика значно ближче. Я впевнено відповіла, що маю намір вступати на фізичний факультет Київського університету імені Т. Шевченка, батько мене підтримав. Учителька сказала: «Я розумію: за точними науками — майбутнє». На цьому наша розмова скінчилася. Але ж бачите, старші люди часто бачать нас глибше, ніж ми — себе.
— Пізніше Ви згадали свого педагога?
— Я реалізувала намір — вступила на фізфак університету. І зауважила, що більшість фізиків є водночас ліриками. Ми, студенти, любили літературу, грали в Клуб веселих та винахідливих, писали всілякі шаржі й епіграми на викладачів. Серед моїх однокурсників мало хто донині працює у фізиці. Один із цих приємних винятків — професор, його статті друкують в престижному журналі «Фізикал ревю». Проте він теж був прикладом зв’язку між фізикою і лірикою. У нього була неабияка бібліотека, де ми збиралися, читали невідомих мені на той час поетів, а також товсті журнали. Я ніколи не ховалася, якщо читала, приміром, «Новый мир», то він лежав на моєму столі на заняттях. У мене відбирали ці журнали (підозрюю, що викладачі самі хотіли з ними ознайомитись) і повертали на іспитах разом із відмінними оцінками. Все це, врешті-решт, спричинило повороти долі, які привели мене в журналістику. Я їх, на щастя, не проґавила. 1993 року прийшла на кастинг до інформаційної агенції «Республіка», де працювали такі відомі журналісти, як Сергій Набока, Світлана Рябошапка. Це була перша інформаційна служба, альтернативна офіційній, яку створив Сергій Набока (він став моїм учителем у журналістиці). Агенція була розташована в невеличкій квартирці на Подолі. Тут випускали інформаційний дайджест, який розсилали по всіх посольствах іноземних держав в Україні, а також робили на телеканалі ЮТАР інформаційний випуск, який називався «Новини УНІАР» (абревіатуру склали перші літери слів «Українська незалежна інформаційна агенція «Республіка»). Буквально за десять днів я пройшла школу професійної тележурналістики і 13 червня вийшла в ефір. Ось чому для мене 13-те число — щасливе. Я мала честь бути причетною до створення незалежного інформаційного мовлення в Україні й страшенно тим пишаюсь. «Новини УНІАР» — єдина програма, де я працювала в запису. Далі захотілося більшого, і я перейшла на канал «TV-Табачук» лише тому, що там мені запропонували роботу в прямому ефірі. Потім працювала в Національній телекомпанії України — у той час ця установа приваблювала стабільністю. На УТ-1 я мала цікавий досвід — працювала не лише у «Новинах», а й вела програму «Доброго ранку, Україно!», тобто виступала в ролі конферансу без суфлерів протягом трьох годин у прямому ефірі. Наступним моїм місцем роботи став телеканал «Інтер».
— Знаю, що ведучі інформаційної програми «Подробиці» чергують в ефірі по тижню. Який, мабуть, напружений кожний день Вашого робочого тижня.
— Із нашою політичною ситуацією він дедалі напруженіший. З одного боку, це добре — є новини, є про що розповідати. Попри те, що давно веду інформаційні програми, порівняно недавно зрозуміла, що мені найбільше подобається, коли немає «гарячих» новин, бо зазвичай новини — це негативно забарвлена інформація. Для того щоб подати позитивно забарвлену інформацію, її слід шукати й готувати — негативна ж сама падає на наші бідні голови. Тому коли немає вибухів, катастроф, замовних убивств та інших надзвичайних пригод, я вважаю, що ми прожили чудовий день. Хоч і доводиться працювати вдвічі більше, щоб «накопати» матеріал на 24 хвилини й заповнити ефір цікавою й змістовною інформацією. Тоді є можливість розповісти про позитивне — соціальні досягнення, культурні події, без яких, на жаль, воліє обходитись нині телебачення. На мою думку, це — неправильно. Звичайно, мій робочий день має особливості. Найголовніша полягає в тому, що його пік припадає на 21-шу годину, а зберегти робочий стан до цього часу важко. Тому намагаюсь рано не вставати. Хоча легше і для здоров’я корисніше прокидатися із сонечком і пташками, але тоді раніше заснути захочеться. Через те в дні ефіру встаю не раніше дев’ятої, спокійно п’ю каву, входжу в ритм. За годину збираюсь і їду на телеканал. Щопонеділка у нас збори об одинадцятій. Після зборів йду до перукарні привести до ладу зачіску. З тринадцятої починається підготовка до ефіру — верстається випуск новин. Далі готую програмний анонс кіно — до шістнадцятої маю знати, що буде демонструватися, написати анонси, начитати, віддати у монтаж. Після вечірнього ефіру узгоджуємо з випусковим редактором, хто з журналістів куди поїде наступного дня і які робитиме матеріали. Мій робочий день триває з 13-ї до 22-ї. Додому приїжджаю о пів на одинадцяту. Нервова система, звісно, втомлюється, адже під час підготовки та проведення програми адреналіну виділяється чималенько. Аби розслабитись, потрібен час. Розмовляємо з чоловіком, переглядаємо вечірні новини на кількох телеканалах. Ще одна особливість роботи в програмі «Подробиці» — відсутність вихідних. Чи на календарі 1 січня, чи 8 Березня або 9 Травня, ми працюємо: на чий тиждень випадають святкові дні, той виходить в ефір.
— В одному матеріалі прочитала: «Ведучих «Інтера» важко застати вдома — вони або на роботі, або на відпочинку за кордоном». І згадала, як, домовляючись про інтерв’ю, зателефонувала Вам на мобільний і застала аж у Об’єднаних Арабських Еміратах. Любите відпочивати лише за кордоном?
— Я взагалі люблю відпочивати (усміхається), втім, працювати теж. Так останнім часом склалось, що за кордоном можу трошечки побути собою — розслабитися, не фарбувати обличчя, не причісувати старанно волосся. Можу собі дозволити вдягнути футболку і драні джинси, не боячись, що хтось осудливо покаже пальчиком. Є й інші переваги. За кордоном телефоную раз на день батькам, роблю контрольні дзвіночки синові, а потім закидаю телефон і не звертаю на нього уваги. Організму конче потрібне усамітнення. Якщо їду кудись за межі України, телефоную знайомим і сповіщаю, що буду відсутня впродовж тижня. Перед поїздкою на дачу неподалік Києва я так не роблю, не наважуюсь і вимкнути телефон. Це означає, що в будь-який момент є ймовірність бути викликаною в суєту суєт. Отже, організм не відпочине.
— Пані Світлано, як впливає популярність на Ваше життя?
— Тим, хто каже: «Ой, як мене дістає, що всі впізнають», не вірте — вони лукавлять. Коли актора чи телеведучого не впізнають, це означає, що він недостатньо добре робить свою справу, аби бути публічною людиною. Коли впізнають — це чудово.
— Але ж заважає?
— Звичайно. Проте слід розуміти, що це — зворотний бік популярності. І все ж приємно, коли люди мене бачать і щось кажуть. Я чую переважно добрі слова. Напевно, не завжди телеглядачам усе подобається в моїй роботі, але про недоліки вони говорити не хочуть, аби не завдати мені прикрощів. Інколи говорять щось не образливе, а скоріше, просте людське. Наприклад, на ринку якась жіночка раптом вигукне: «Це ви? Ой, Ви така молоденька». Або: «Хіба у вас немає грошей, щоб це купити?» Ну нема, то що ж я, плакати з того буду? Я така людина, як інші, з тими самими проблемами.
— Пані Світлано, про харизму, яка від Бога, Ви вже сказали. Що слід долучити до неї професійному телеведучому?
— Постійне прагнення до творчого розвитку, прогресу. Потрібно вміти бачити власні помилки і самовдосконалюватися. Користуюсь купою словників. Коли працюю як журналістка, звертаюсь до літредакторів — запитую, як краще побудувати «стенд ап» (частину тексту, яку тележурналіст записує в кадрі). Художня література завжди була й буде джерелом журналістського самовдосконалення. Писати легко й красиво — неабиякий талант. Одначе недаремно хтось із великих сказав: «Геніальність — то є лише 1% таланту і 99% — праці».
також у паперовій версії читайте:

• З «ІРОНІЄЮ ДОЛІ» НЕ ПЛУТАТИ

назад »»»