ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
ЖИТТЄСТВЕРДНА ЕНЕРГІЯ ЮРІЯ ВІНТАЄВА
Пригадую давній фільм зі свого дитинства — «Людина, що проходить крізь стіну».
Спочатку головний герой картини, у якого раптом виникла дивовижна здатність — проходити крізь стіни, тяготився цим дивним даром, навіть звернувся до психіатра по допомогу. Потім призвичаївся, став навіть проникати в банки і там пустувати — купатися в грошах, дещицю прихоплюючи з собою. Та ось володар унікальних властивостей закохався в дівчину, і перед ним відкрився зовсім інший світ — любові, ніжності й самовідданості... І зникла потреба проходити крізь стіни, бо фантастично збагатіла душа надбала щось неймовірно-незбагненне, завдяки чому відчиняються двері всесвіту, де, виявляється, можна літати від щастя...

Цей несподіваний спомин-асоціацію викликали відвідини столичної галереї сучасного мистецтва «Шарм» на бульварі Лесі Українки, 23.
Душа, здатна любити, коли «проходить» крізь прекрасну музику і поезію живописних картин, також дивовижно збагачується і набуває лету: «Шарм» знову надав шанувальникам образотворчого мистецтва цей реальний шанс, розгорнувши на своїх білосніжно-лебединих стінах-крилах персональну виставку майстра магічного реалізму з Харкова Юрія Вінтаєва. Кожен доторк, кожне занурення в його твори — це акумуляція позитивних емоцій-прозрінь. Дай, Боже, нам крізь таке проходити щодня.
Заслужений діяч мистецтв України Вінтаєв став ніби містком між двома культурами — українською і російською, його творчість — сплав двох потужних шкіл. Чимало загадкового намішала доля в його житті. По-перше, він народився в сім’ї фронтовика-розвідника, повного кавалера ордена Слави Вінтаєва Миколи Сергійовича, котрий разом з дружиною не мав ніякого відношення до образотворчого мистецтва, по-друге, це сталося в тих місцях, де створив своїх знаменитих «Бурлаків на Волзі» Ілля Юхимович Рєпін. Барвисто-могутня природа Жигулів з дитинства формувала світогляд і вплинула на творчість художника. По-друге, попрацювавши маляром у «Жигульовськнафті» (перед тим було навчання в Тольяттінському педучилищі на факультеті художньої графіки і служба в погранвійськах Радянської Армії), Вінтаєв несподівано вступає до Харківського художньо-промислового інституту на факультет станкової графіки і опиняється в «обіймах» мальовничої Слобожанщини, яка продовжила його виховання як художника. Потім у цю справу «втрутився» Крим — і картини Вінтаєва набули ще більшого колориту, витонченості, розмаїтості і несподіваних відкриттів у царині краси й поезії. Юнацький запал, азарт не розтанули — вони вже настояні на зрілій майстерності.
Народний художник України і Російської Федерації кримчанин В. Бернадський так визначив «квінтесенцію» творчості колеги: «У роботах Юрія Вінтаєва мене завжди захоплювала особлива поетична зачарованість художника красою навколишнього світу. Вінтаєв чудово відчуває колір, колорит, стан природи. Його етюди часто переростають у яскраві художні образи, що запам’ятовуються. Живопис художника широкий, енергійний, наповнений живою експресією, глибинними контрастами кольору і тону, несе в собі величезний заряд життєствердної енергії».
Ця енергія дозволяє прямому спадкоємцю і продовжувачеві реалістичних традицій живопису і художньої педагогіки Юрію Вінтаєву успішно викладати на кафедрі живопису Харківської академії дизайну і мистецтв, виховуючи в молоді потяг до справжнього високого мистецтва.
Яка користь холодному серцю від уміння проходити крізь бездушні стіни, коли є можливість проходити крізь красу і знаходити в такий спосіб усі скарби світу? От і розлітаються по усіх-усюдах твори Вінтаєва, нині їх можна побачити не тільки в найбільших музеях і галереях України, а й у колекціях Німеччини, Швейцарії, Словаччини, Болгарії, Італії, Фінляндії, Франції, Ізраїлю, Польщі...
Але хотілося б, щоб ці різнобарвні «елексири вічної краси» залишалися в Україні, і висіли не на стінах державної байдужості, а в наших душах, щоб ми про них дізнавалися не зі сторінок газети, а наяву.
— Юрію Миколайовичу, Ваші колеги стверджують, що Ви — місток між культурами і школами. А чи можна констатувати, що є харківська школа живопису?
— На мій погляд, образотворча школа одна — реалістична. А от коли говорити про творчу своєрідність, то харківські художники, безумовно, відрізняються від кримських, одеських, київських, львівських. Географічне положення, місцеві звичаї і традиції накладають свій неповторний відбиток, видно різницю й у живописності: у львів’ян, скажімо, вона частіше побудована на колористиці, у харків’ян — на тоні... Але основа в нас єдина: це як, наприклад, один напише твір одними фразами, другий — іншими і про інше, але ж ази то ті самі, тобто образотворча грамота єдина. Усі школярі починають з азів — з кубиків, квадратиків, кульок, трикутників, пірамід тощо, бо для того, щоб компонувати, не треба винаходити велосипед, у потугах визначати, скільки має бути квадратиків і кубиків на аркуші... Основи єдині для всіх шкіл: скрізь учать малювати, скрізь учать писати.
Щодо джерел-традицій, то в харківських художників вони багаті і давні, їхня творчість відрізняється, як сказав Баратинський, «лица необщим выражением».
Ще в середині ХІХ ст. у Харкові сформувалося чимало талановитих майстрів, серед яких видатне місце належить Дмитру Безперчому — співучневі Тараса Шевченка в Академії мистецтв у Петербурзі. Саме йому випала доля стати вчителем багатьох відомих майстрів, чия діяльність розвинулася в другій половині XIX — на початку XX ст. Усе це підготувало ґрунт для відкриття 1869 року в Харкові школи малюнка Марії Раєвської-Іванової — своєрідного осередку художньої культури. Певну роль у мистецькому житті міста в другій половині XIX ст. відігравала виставкова діяльність. Починаючи з 1872 року, у Харкові експонувалися щорічні виставки «Товариства передвижників», кілька академічних виставок, творчі доробки художників-харків’ян. У Харкові жили й працювали видатні митці — І. Соколов, С. Васильківський, П. Левченко, М. Беркос, М. Пестриков, Є. Шрейдер, М. Уваров. Не поривали зв’язків з Харковом М. Ткаченко, М. Самокиш; тісно поєднані з ним були К. Трутовський, І. Похитонов, О. Сластіон. З містом пов’язані перші кроки в мистецтві Г. Семирадського. На все життя зберіг любов до рідного краю І. Рєпін.
...У 1921 році був відкритий художній технікум на правах ВНЗ, 1927 року — художній інститут, де викладали провідні митці. Незабаром талановиті випускники інституту поповнили ряди майстрів образотворчого мистецтва України, процес формування якого не тільки в Харкові, а й по всій країні набув нових ознак.
Одна «школа» збагачувала іншу, наприклад, славетний художник Михайло Дерегус викладав у Харкові й Києві, багато майстрів, які працювали в київській «школі», закінчили харківську, і навпаки. Так що розділити-розрізнити «школи» складно. Напевно, ліпше говорити про найбільш характерних представників образотворчого Харкова, у повоєнні роки такими стали Л. Чернов, Г. Томенко, М. Шапошников, М. Рябінін, Л. Твердянська, Й. Карась, М. Сліпченко, Л. Шматько, С. Луньов, В. Селезньов, С. Беседін, І. Батечко, а в 1960–80-ті роки широкої відомості набула яскрава творчість А. Сафаргаліна, А. Константинопольського, А. Насєдкіна, О. Хмельницького, Трегуба, Л. Братченка, Д. Сови, В. Ненадо, Б. Королькова... Так що харків’янам є ким і чим пишатися.
— Що у Вашому дитинстві доленосно визначило вибір професії?
— Я народився недалечко від того місця на Волзі, де Рєпін бурлаків малював. Туди — у Бахілову Поляну на пленер приїжджали художники самарської організації Спілки художників Росії. Поруч жила моя рідна бабуся, до якої я часто навідувався навесні і влітку. І я бачив, як дядечки пишуть: на моїх очах народжувалася картинка. Дядечки після себе залишали тюбики і слоїки. А що треба пацанові? Підібрав цяцьку, понюхав: ой, як смачно пахне... Зрозуміло, що ми, дітлашня, розмальовували один одного. Усе це і «втягло».
— Дивує, що Ви, житель абсолютно «сухопутного» Харкова в глибині України, так багато і колоритно малюєте марини і пейзажі, що пахнуть морськими бризами.
— Я народився на березі великої ріки — на Волзі, служив на Чорному морі в морчастині прикордонних військ, тож з водними стихіями доля мене давно пов’язала.
— Зазвичай колорит художника багато в чому визначає те місце, де він живе. Недарма італійський живопис такий розкішний, томливий, насичений, густий, яскравий — тому що природа така. А якою є Харківщина? Там знайдеться місце, де розгулятися художникові?
— Це ж Слобожанщина! Край степів, лісів і річок. Цікаво, що наш український філософ Григорій Савич Сковорода називав Лівобережну Україну своєю матір’ю, а Слобідську Україну — своєї рідною тіткою, тому що тут він проживав і любив цей край, як пояснює його біограф Ковалинський.
Слобожанщину (її раніше називали Диким Полем) заселяли козаки — колишні українські селяни, що тікали від польського феодального гноблення. Назва області пішла від вільних козацьких поселень — слобід, назва яких, у свою чергу, походить від слова свобода.
Усі найважливіші і найстаріші міста і слободи засновано на річках: Харків — на Харкові й Лопані; Цареборисів — на Осколі; Вовчанськ — на Вовчій; Тор (нині Слов’янськ) — на Торку; Чугуїв, Зміїв, Ізюм, Святогорський монастир — на Донці. Суми — на Пслі; Лебедин — на Ольшані; Ахтирка — на Ахтирці; Вільний — на Ворсклі; Краснокутськ і Богодухів — на Мерлі; Золочів — на Уді; Валки — на Мжі.
У нас не тільки природа красива, а й історія багата. Є де розгулятися художнику. Щороку в Чугуєві — на батьківщині Іллі Юхимовича Рєпіна проходить міжнародний Рєпінський пленер. Приїжджають художники з усієї України, з Росії, Білорусі, далекого зарубіжжя.
— Однак Ви очевидну перевагу віддаєте Криму.
— Так, Крим — це моя велика любов, там вражає розмаїтість ландшафтів! Якщо піднятися на Ай-Петрі, Чатирдаг, узагалі на будь-яку гору — там свій світ, зі своїм повітрям, барвами і способом життя: пласкі безлісні вершини Кримських гір називаються яйлами (від тюркського «джейляу» — гірське пасовище). Залізеш на таку гору, загубишся в просторі і зовсім забудеш, що ти на верхівці гори, тисяча з чимось метрів над рівнем моря. Яйли — дивне кримське явище. Під ногами — вапняк; він дуже добре всмоктує воду, а вода розмиває і «ріже» поверхню яйли: утворюються карстові вирви і цілі «карові поля»: місячний пейзаж. А поруч — буйне цвітіння унікальних квітів, там приблизно 2000 видів рослин. Гори, скелі, рослинність у поєднанні з морем — це мій улюблений «мотив».
А почалося все з пленерів у Севастополі, котрі організовує Анатолій Іванович Сухоруких. Я учасник шести заїздів, останні три роки їжджу переважно самостійно. Вишукую наймальовничіші місця, щоб їхні образи подарувати людям.
— А які казуси траплялися з художником Вінтаєвим?
— Вони бувають постійно: то дощем нахлюпає на полотно, то — самого змиє хвилею разом з етюдником з каменя. Одна «історія» сталася зі мною на півночі Росії. Це був той благословенний час, коли на літачку можна було потрапити будь-куди. От я і залетів з колегами в сільце Кімжа на річці Кімжа (з цивілізованої Мезені добиратися «усього» чотириста кілометрів у бік Каніна Носа). Отож стоїмо в мальовничому омшанику під сосновими лапами, я пишу аквареллю. Почав дощик накрапати, начебто нормально, під лапами сухо. Стан природи дивний — ніжно-ностальгійний і водночас суворий, простіше кажучи, мряка... Поступово набирає сили злива, на ватмані озерце хлюпотить: фарба там підтекла, тут підтекла... Кудлата лайка, що нас усюди супроводжувала, полізла в сухе місце під густі соснові лапи, підказавши мені вихід: я кинув роботу в «схованку». Душу охопило розчарування, думаю: ось тобі пеньки-кілочки, дощ «убив» етюд. Днів через три, скорочуючи дорогу, ми знову вийшли на те саме місце — до омшаника. Дивлюся: лайка сунулася під густе галуззя, тягне зубами ватман... Забрав, розглядаю: зображення висохло вдало, подекуди присипало голками, рожевим пилком, подекуди видно розводи. Поклав у папку. Пізніше ледь-ледь торкнув пензлем, доробив-виправив, а місцями нерукотворне втручання природи залишив. Гарна річ вийшла — з всесоюзної виставки вона пішла в добрі руки.
— Чого Ви очікуєте від кожної Вашої виставки? Мета?
— Виставка для будь-якого художника — це, по-перше, можливість подивитися експозицію на нейтральній території. Це як вирок: удалося чи ні. Коли дивишся роботи в майстерні, це зовсім інше, а на виставці можна комплексно порівнювати й оцінювати: чим один етюд відрізняється від іншого, «влучив» — не «влучив»...
— А чи можна на підсумковій персональній виставці серед хору компліментів почути конкретну безсторонню критику? У нас вже якось звикли — за шерстю та за шерстю...
— Якщо людина звикла, щоб її гладили за шерстю, то так і відбувається, але я вважаю, гріш такому митцеві ціна. Сенс виставки полягає в тому, щоб спонукати до тверезої самооцінки, а якщо чогось сам не додивився, нехай друзі підказують і критики критикують.
— І ніхто не боїться стосунки зіпсувати?
— До чого тут стосунки? За об’єктивні і справедливі зауваження треба руку потиснути і сказати: «Щиро дякую». Для того голова на в’язах, щоб відрізняти щире від нещирого. У кожного є своя думка, якщо тобі на чорне кажуть біле — це одна річ, а якщо говорять, що в чорному трішки білого не вистачає, це вже зовсім інше. Коли промахнувся, май мужність це визнати.
— Іноді від художників можна почути: «Я так далеко пішов у своєму розвиткові вперед, що наш відсталий народ мене не розуміє».
— Це від лукавого. Найголовніше, в кінцевому підсумку, аби те, що ти робиш, подобалось людям.
У моєму житті був такий цікавий випадок. Я жив на квартирі в селі, готувався до виставки після чергового пленерного заїзду. Розставив усі роботи, чимало з них досушувалися. У гості до старенької, у якої я квартирував, прийшли її подруги — переважно малоосвічені бабусі, вони влаштували справжній консиліум: обговорювали — це подобається, а те не подобається... І в результаті ті картини, що цим бабусям сподобалися, пішли в люди: спочатку комісія відібрала їх на регіональну виставку, потім вони помандрували далі і вище — на всесоюзну виставку в Москву.
Тож розуміється наш народ (ті ж бабусі й дідусі) на мистецтві. Усе залежить від того, як зроблено і як подано. Талановите і майстровите розмовляє зі світом на зрозумілій і доступній мові. А абракадабра — вона і є абракадабра.
— Я віддаю Вам право завершити нашу бесіду тезою, яку Ви вважаєте необхідною.
— Я хочу побажати всім художникам, щоб у них фарба ніколи не закінчувалась, тобто було за що її купити, була можливість працювати і заробляти на шматок хліба.
І побільше Третьякових, Терещенків і Ханенків, які люблять і розуміють мистецтво до глибини душі і кишень.
А всім людям побажаю найчастіше огортати своє серце спокоєм краси.

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»