ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА КОСМОНАВТИКА
РАКЕТНА ЕСТАФЕТА: СВЯТА І БУДНІ
Так склалося, що на цей самий день, 12 квітня, припадає ще одна знаменна подія: виповнюється 70 років Герою України Станіславу Конюхову — генеральному конструктору і генеральному директорові державного конструкторського бюро «Південне» імені М. Янгеля, що у Дніпропетровську, академікові Національної академії наук України.

СЬОГОДНІ — ВСЕСВІТНІЙ ДЕНЬ АВІАЦІЇ Й КОСМОНАВТИКИ ТА ДЕНЬ ПРАЦІВНИКІВ РАКЕТНО-КОСМІЧНОЇ ГАЛУЗІ УКРАЇНИ

Незадовго до ювілейної дати автор цих рядків узяв у Станіслава Миколайовича ексклюзивне інтерв’ю. Наша розмова відбулася наприкінці березня під час відрядження — на космодромі Байконур, де готували до пуску ракету-носій «Дніпро» з кількома космічними апаратами різних країн.

Із Вологди — на береги Дніпра
Станіслав Конюхов народився у Вологді. Певна річ, тоді ніхто ще не міг передбачити, що подібний збіг у даті згодом стане символічним і сприйматиметься як знак долі, що на багато років пов’язала вологодця (котрий з часом став дніпропетровцем) із ракетно-космічною галуззю та ще зробила його керманичем одного з її осередків — конструкторського бюро «Південне».
Напередодні війни його батька призвали до армії. У другій половині 40-х років доля перекидала офіцера Миколу Конюхова (з ним і його сім’ю) з місця на місце. 1948 року чергова зміна місця служби батька привела Конюхових у Дніпропетровськ. У цьому місті Станіслав закінчив школу із золотою медаллю. У Дніпропетровському університеті функціонував тоді спеціальний факультет (його, через вимоги секретності, називали фізико-технічним, а готував він — зрозуміло, не афішуючи цього публічно — фахівців для вітчизняного ракетобудування).
— До речі,— зазначає Конюхов,— підготовка на фізико-технічному факультеті в Дніпропетровську була не гіршою, а багато в чому навіть кращою, ніж у Москві. Річ у тім, що лекції з різних спеціальних дисциплін студентам дніпропетровського фізтеху читали провідні фахівці ракетобудування. Зокрема, балістику викладав Микола Герасюта, двигунобудування — Іван Іванов, аеродинаміку — В’ячеслав Ковтуненко (кожен із них згодом став членом-кореспондентом АН УРСР, лауреатом Ленінської й Державної премій, Героєм Соціалістичної Праці).
— Між іншим,— веде далі Станіслав Миколайович,— з числа моїх однокурсників вийшло чимало знаних у ракетно-космічній галузі людей. Скажімо, нинішній керівник одного з напрямів у ДКБ «Південне» Герой Соціалістичної Праці Станіслав Ус (свого часу — головний конструктор важких міжконтинентальних балістичних ракет, серед яких і славнозвісна РС-20, або SS-18 «Сатана»), Володимир Василина — нині перший заступник генерального конструктора і головний інженер цього ж ДКБ, Віталій Гладилін — заступник головного конструктора КБ-3 (підрозділу, який у ДКБ «Південне» займається створенням космічних апаратів) та інші. На курс старше навчалися на фізтеху в Дніпропетровську студенти Віталій Догужієв (із часом він очолив Міністерство загального машинобудування СРСР, яке опікувалося ракетобудівною промисловістю, а потім працював заступником голови Ради Міністрів СРСР), Юрій Семенов (він чимало років був генеральним директором російської ракетно-космічної корпорації «Енергія» імені С. Корольова) та ін.
Школа Янгеля-Будника-Уткіна
Закінчивши у 1959-му ВНЗ, Станіслав Конюхов почав працювати в ОКБ-586 (так тоді називалося окреме конструкторське бюро у Дніпропетровську, нині відоме як ДКБ «Південне»). Випускників фізтеху того року приймав на роботу керівник КБ — видатний конструктор ракет Михайло Янгель (згодом академік, двічі Герой Соціалістичної Праці, лауреат Ленінської й Державної премій).
Свою працю на «фірмі Янгеля» молодий інженер Конюхов розпочав у конструкторському відділі, очолюваному Володимиром Уткіним. Починав з креслень баків для 65-ї машини (так у КБ іменували створену тут ракету 8К65, яка у збройних силах СРСР отримала назву Р-14).
З того далекого 1959-го і дотепер — майже сорок вісім років — Станіслав Конюхов працює в одній і тій самій організації, пройшовши від рядового інженера до генерального конструктора — генерального директора ДКБ «Південне».
Коли на космодромі я запитав у Станіслава Миколайовича, кого в цьому конструкторському бюро він вважає своїми головними Учителями (з великої літери), Конюхов назвав двох людей — Василя Будника (згодом академіка АН України, лауреата Ленінської премії, Героя Соціалістичної Праці, який був першим заступником головного конструктора ОКБ-586 Янгеля, а потім працював заступником керівника Дніпропетровського відділення Інституту механіки) і згадуваного Володимира Уткіна (заступника Янгеля, котрий після смерті Михайла Кузьмича став його наступником на посаді керівника КБ, генеральним конструктором, академіком, лауреатом Ленінської премії, двічі Героєм Соціалістичної Праці).

Друге народження
Станіслав Миколайович згадав день 45-річної давнини, коли сталося те, що мало не поставило передчасну крапку в його житті. У 1962-му Конюхов, який тоді працював провідним інженером, прибув на чергові випробування ракети Р-14 у Кап-Яр (так ракетники і ракетобудівники скорочено іменують розташований в Астраханській області полігон Капустин Яр). Випробування ракети, що мала стартувати з шахти, було призначено на 11 квітня.
Разом з іншими фахівцями він перебував у залізобетонному бункері командного пункту, очікуючи на старт ракети. Раптом сталося непередбачене: при пуску вона вибухнула й в усі боки від ракетної шахти поширилися випаровування токсичних компонентів палива — гептилу й азотної кислоти. Для тих, хто був у бункері, все це не становило б загрози, бо вхід до сховища закривали масивні металеві броньовані двері, які перед будь-яким ракетним пуском мали герметизуватися обертанням спеціального штурвала. Однак через недбалість персоналу потужний вибух ракети могутньою хвилею розчинив двері навстіж — і в бункер, де перебували люди, увірвалася суміш їдких парів ракетного пального. Ситуацію зробило небезпечною ще й те, що в бункері чомусь не було необхідних для таких випадків протигазів. До того ж, працювала приточна вентиляція, яка цього разу посилила надходження всередину бункера шкідливих парів...
— Довелося прикривати обличчя носовою хустинкою і намагатися, наскільки це можливо, якомога менше дихати,— розповідає Конюхов.— І все ж поки нас звідти евакуювали, спливло хвилин 20-25. Тих, хто постраждав,— і мене серед них — терміново доставили у госпіталь полігону.
Стан залишався кепським, і Конюхов знепритомнів. Прийшов до тями через 36 години — у свій 25-й день народження, опинившись, без перебільшення, на межі між життям і смертю.
— Інтенсивні медичні заходи у госпіталі тривали понад два тижні, а коли безпосередня загроза життю минула,— веде далі Станіслав Миколайович,— мене відправили на подальше лікування до санаторію у Місхор, причому для транспортування з Кап-Яру в Крим Михайло Янгель розпорядився виділити літак. У санаторії, де я пробув півтора місяця, здоров’я поступово відновилося, і з часом лікарі дали «добро» на моє повернення до роботи. Між іншим, на випадку, який стався зі мною, один із медиків захистив дисертацію,— усміхається Конюхов.

Мечі — на орала
Коли у 1990 році генерального конструктора КБ «Південне» Володимира Уткіна перевели до Москви, де він очолив ЦНДІМаш (головний науково-дослідний інститут системи Міністерства загального машинобудування СРСР), його наступником у дніпропетровському конструкторському бюро став Станіслав Конюхов. Згодом, коли у 1991-му розпався СРСР, для підприємств і організацій ракетно-космічної галузі, які раніше мали «союзне» підпорядкування, а тепер опинилися у незалежній Україні, настали непрості часи. Це було пов’язано не лише із суто економічними труднощами і розривом певних коопераційних відносин, а й значною мірою з тим, що переважну частину військової тематики ДКБ «Південне» з відомих причин ліквідували. Оскільки Україна, згідно із взятими на себе зобов’язаннями, стала без’ядерною державою, то багато засобів доставляння ядерних боєголовок міжконтинентальних балістичних ракет, що перебували на території нашої країни, підлягали знищенню, що й було зроблено.
Так Конюхов став першим генеральним конструктором КБ, якому довелося опікуватися не лише створенням нових мирних космічного призначення ракет-носіїв, а й проблемами ліквідації колишньої грізної бойової ракетної зброї. Не важко уявити, які емоції виникали у Станіслава Миколайовича, як і в його колег-ракетобудівників...
І все ж частину міжконтинентальних балістичних ракет РС-20 (або SS-18 на прізвисько «Сатана») вдалося вберегти від прямого знищення. Оскільки міжнародні угоди щодо таких ракет дозволяли ліквідовувати їх також і шляхом запуску в космос (певна річ, без ядерних боєголовок), то очолюване Конюховим ДКБ «Південне» разом із кількома українськими й російськими підприємствами-партнерами на базі ракет РС-20, що знімалися з бойового чергування в Росії, створили конверсійну ракету-носій «Дніпро» й сформували російсько-українську міжнародну компанію «Космотрас», яка на комерційних засадах реалізовує замовлення на виведення космічних апаратів на навколоземні орбіти.
— От і нині,— зазначив Станіслав Миколайович,— цієї весни маємо послідовно запустити із шахти, що на 109-му майданчику космодрому Байконур, два «Дніпра» з різними супутниками.

Відповідальність — на себе
Журналістська доля двічі заносила мене на Байконур, який Росія орендує у Казахстану, і ще двічі — на північний російський космодром Плесецьк, що в Архангельській області. В усіх згаданих випадках технічним керівником пусків був Станіслав Конюхов.
...Улітку 1999-го ракета-носій «Зеніт» мала вивести з 45-го майданчика Байконура українсько-російський космічний апарат «Океан-О», бортові прилади якого призначено для дистанційного зондування Землі та поверхні Світового океану. Напередодні цього старту з іншого — 95-го — майданчика космодрому запустили важку російську ракету-носій «Протон», яка на 6-й хвилині польоту зазнала аварії. Уламки ракети впали у Карагандинській області. На щастя, обійшлося без жертв, але навколо місця падіння того, що залишилося від «Протону», частину території окропило гептилом — токсичним паливом. Хоча до українського «Зеніту», як і до російського «Союзу», котрі також очікували на термін своїх пусків, аварія з «Протоном» не стосувалась (адже «Зеніт» і «Союз» працюють на екологічно чистому паливі, компонентами якого є керосин і рідкий кисень), але влада Казахстану запровадила тоді мораторій на пуски з Байконура будь-яких ракет. Поки йшли переговори щодо компенсації наслідків аварії «Протону», наш «Зеніт», підготовлений до пуску, перебував у вертикальному положенні на стартовій позиції у режимі «суха стоянка» (тобто у не заправленому паливом стані). Відповідно до нормативних документів, стояти так «Зеніт» міг сім діб. А мораторій все ще тривав... Невже доведеться опускати ракету в горизонтальне положення і на установнику відвозити її зі стартової позиції на технічну — у монтажно-випробувальний корпус, після чого починати все знову? Тоді генеральний конструктор Станіслав Конюхов, зваживши все, взяв відповідальність на себе й підписав дозвіл на продовження терміну стоянки ракети у вертикальному положенні на старті на п’ять діб понад ліміт. Коли мораторій на пуски з Байконура було скасовано, на наших очах «Зеніт» успішно стартував і вивів апарат «Океан-0» на навколоземну орбіту.
Напружені моменти траплялися і в 2001 році на космодромі Плесецьк, коли за 17 секунд до старту ракети-носія «Циклон» (який мав винести в космос супутник «АУОС-СМ-КФ» для дослідження сонячної активності за російсько-українською науковою програмою «КОРОНАС») одна із систем спрацювала у позаштатному режимі — й пуск було скасовано й перенесено на іншу дату, до якої фахівці знайшли несправність і усунули її.
У грудні 2004-го на тому ж космодромі Плесецьк також вистачало хвилювання під час запуску космічного апарата «Січ-1М» і першого українського мікросупутника.
В усіх цих напружених ситуаціях Станіслав Конюхов був стриманим і зовні спокійним. Мабуть, «затискав» себе, аби не спалахнути і зайве не нервувати підлеглих. Чого це коштувало самому Станіславу Миколайовичу, знає лише він...

Далі буде
Під час нинішнього відвідування космодрому Байконур автор цих рядків побував не тільки на 109-му майданчику, звідки мав стартувати із шахти «Дніпро», а й на «зенітівському» комплексі, що складається з двох майданчиків — 43-го (технічна позиція з монтажно-випробувальним корпусом) і 45-го (стартова позиція). Ці об’єкти оглянула українська делегація фахівців, ознайомлюючись там із модернізацією, яку проводить господар майданчиків і давній партнер ДКБ «Південне» — російське Конструкторське бюро транспортного машинобудування, а конкретніше — підрозділ цього КБТМ — Центр експлуатації та випробувань. Зокрема, і в адміністративному корпусі й на технічній позиції, що на 43-му майданчику, і у підземному командному пункті, розташованому на 45-му майданчику, неподалік стартової позиції, сталися помітні зміни на краще порівняно з тим, що довелося побачити там у 1999-му. Це здійснюється підготовка до початку робіт за міжнародною програмою «Наземний старт», серед учасників якої — чимало фірм, компаній і підприємств, котрі залучено в іншій міжнародній програмі — «Морський старт» (серед них і ДКБ «Південне», і ВО «Південний машинобудівний завод»). У проекті «Наземний старт», як зазначив Конюхов, використовуватимуться як носії певні модифікації ракет із сімейства «Зенітів».
Зараз у залі монтажно-випробувального корпусу на 43-му майданчику перебуває одна з ракет «Зеніт», якій невдовзі доведеться вивести у космос російський супутник. Після цього має розпочатися практична реалізація програми «Наземний старт»,— підсумовує Станіслав Миколайович.

Вадим ФЕЛЬДМАН, Київ-Дніпропетровськ-Байконур
також у паперовій версії читайте:

назад »»»