ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА КУЛЬТУРА
НА СЦЕНІ ОКРЕСЛИЛИ КОЛО...

Поважно й ніжно пливуть жінки-лебедоньки у суворих чорних вбраннях, а ось хвацько витанцьовують джигіти. Хореографічні сцени — масові й сольні. Створюється враження присутності на концерті легендарного грузинського балету Сухішвілі. І тільки вишукана українська мова і гра драматичних акторів повертає в реальність: ви — на виставі Національного академічного драматичного театру імені І. Франка «Кавказьке крейдяне коло» — першій в Україні постановці однойменної п’єси Бертольда Брехта.

Прем’єра в театрі — це завжди результат величезної праці, очікування, хвилювання, ще один шанс самоствердження в мистецтві. А прес-конференція перед прем’єрою? Подібні заходи, відверто кажучи, не дуже полюбляють журналісти. Чому? По-перше, від нас чекають запитань розумних, фахових (інакше й висміяти можуть), а ми не завжди виправдовуємо надії з об’єктивної причини — вистави ще не бачили, а з розповідей не уявили. По-друге, щедрі обіцянки і взаємні реверанси акторів, режисерів, художників, балетмейстерів видаються звичайнісінькою грою на публіку.
Попервах так само, з дещицею журналістської недовіри, сприймала висловлювання й на цій зустрічі з пресою, але чим довше слухала учасників, тим більше щирості відчувала в їхніх словах. Процитую деякі виступи.
Анатолій Гнатюк, заслужений артист України:
— Пан Лінас (режисер-постанов-ник — Лінас Зайкаускас. — Т. К.) — режисер-учитель. Для мене це дуже важливо. Він повернув мене на другий курс театрального інституту. Вистава — це дім. Ми його будуємо й хочемо, щоб нам було затишно. Я відчуваю, що «Кавказьке крейдяне коло» стане моїм рідним, теплим домом.
Петро Панчук, заслужений артист України:
— Ми, актори, обростаємо шкаралупою. Лінас почав її розколупувати — звісно, спочатку самолюбство чинило опір, але потім я був йому вдячний. Цей режисер знає акторську професію зсередини.
Олексій Петухов, заслужений арист України:
— Часто стосунки актора й режисера бувають конфліктними. Постановник не завжди може переконати виконавця, що зіграти слід саме так, як вважає режисер. Інколи ми думаємо: кажіть собі, а я робитиму по-своєму. Цього разу сталося інакше. Спосіб існування на сцені, запропонований Лінасом, інший, енергетично насичений. Режисер здійснює філігранний розбір ролей і виникає прагнення втілити його задум, хочеться опанувати незвичну фактуру роботи.
Погодьтесь, кожному режисерові приємно почути такі слова. Лінас Зайкаускас чує їх не вперше: за його плечима — багаторічна праця в театрах Литви, майстер-класи у Йєльському університеті (США), постановки більш ніж 40 вистав у Польщі, Туреччині, Росії, Україні. У київському академічному Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра йдуть вистави «Вишневий сад» та «Наше містечко» в постановці Лінаса Зайкаускаса, отже, театрали української столиці вже мали нагоду оцінити своєрідний почерк литовського режисера.
На прес-конференції Лінас Зайкаускас був лаконічним:
— Ніколи не буває так, щоб все було добре. Театр — це мистецтво компромісів. Я маю виходити до акторів, знаючи все, що належить. У голові режисера — ідеальна вистава. Якщо реально залишається бодай 50% ідеального спектаклю, це успіх.
Прем’єра перевершила сподівання. Скажу без перебільшення, що режисерові й акторам удалося досягти рідкісного в сучасному театрі єднання: сцена й зал дихали в унісон. Вистава — справді синтетична, де слово легко й природно переходить у музику й танець. Сценічний образ твориться засобами пластики, інтонації, міміки обличчя.
Не зовсім традиційні ролі відведено оркестрові театру під керівництвом Володимира Гданського і виконавцеві ролі Оповідача. Музиканти супроводжують грою сценічну дію, але в її кульмінаційні моменти за вказівкою Оповідача звуки музики стихають. А сам Оповідач є уособленням Долі — він то співчуває героям, то іронізує, то сумує разом з ними. Його може вдарити, а може й поцілувати головна героїня — багатостраждальна Груше Вахнадзе.
Мабуть, найпотаємніші акторські мрії втілилися в можливості для декого з виконавців зіграти по дві ролі. Високий клас миттєвого перевтілення показав Петро Панчук, створивши образи селянина Лаврентія (брата Груше) і судді Аздака. Те саме можна сказати і про Олексія Петухова — хоч зіграні ним ролі Селянина-скотаря та Старого в суді — епізодичні, їхній малюнок досить виразний.
У виставі взагалі немає маленьких ролей, і маленьких акторів теж. Сумлінно працюють виконавці масових сцен, артисти хору й оркестру. Цікаво виявляє себе молоде покоління франківців — заслужений артист України Назар Задніпровський (також виконує кілька ролей), Дмитро Чернов (Симон Хахава), Ярослав Гуревич (Ад’ютант, масові сцени). А виконавиці головної й надзвичайно складної ролі — Ксенії Баші-Довженко, на мою думку, варто намагатися наділити свою героїню не лише сильними бійцівськими рисами, а й зробити її жіночнішою. Недаремно ж, пройшовши стільки років дорогами війни, до неї повертається закоханий солдат Симон Хахава.
Давню східну легенду, що походить від біблійної притчі про двох жінок, які сперечалися за дитину, й про мудрий суд царя Соломона, інтерпретовано яскраво й переконливо завдяки балетмейстерові, заслуженій артистці України Аллі Рубіній, й сценографові та художникові-костюмерові Маргариті Місюковій (Росія).
У виставі «Кавказьке крейдяне коло» зустрілися різні нації й культури — німецький драматург, грузинський сюжет, литовський режисер, українські актори. А в точці перетину ліній виник високохудожній результат. Тільки національна самобутність дає шанс сягнути загальнолюдських вершин.
також у паперовій версії читайте:

• «УВЕСЬ СВІТ — ОРКЕСТР, А ЛЮДИ В НЬОМУ — МУЗИКАНТИ»
• «...А ГОЛОС БУВ ІЗ ЩИРОГО СРІБЛА...»

назад »»»