ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА КРИМІНАЛ
ЧИ ЗАГРОЖУЄ УКРАЇНІ СПЛЕСК КРИМІНАЛУ?

На думку фахівців із Міністерства внутрішніх справ, криміногенна ситуація у країні залишається нестабільною, а останнім часом вона ще більше погіршала. Політики від опозиції пов’язують це з тим, що влада неспроможна тримати ситуацію під контролем. Натомість політики з провладного табору наводять аргумент на користь влади, якій треба дати можливість спокійно працювати.
Ми ж пропонуємо проаналізувати реальний стан злочинності на прикладі найнебезпечнішого її прояву — навмисного вбивства.

Кількість убивств насправді зменшується
Щодня в Україні від рук злочинців гине 10–15 осіб, і до цього слід ставитися як до непереборного зла. Подолати його неможливо, як неможливо подолати хворобу чи смерть. Але тільки-но зловмисники застрелять двох-трьох відомих бізнесменів з інтервалом в один-два тижні, як політики й засоби масової інформації починають стверджувати про хвилю замовних убивств, яка нібито накрила країну.
Правилом хорошого тону стало звинувачувати правоохоронні органи в бездіяльності та непрофесіоналізмі. Між тим кожен, хто вимагає від них якнайшвидше знайти і покарати вбивць, насправді прямо чи опосередковано штовхає міліцію на фальсифікацію.
За часів радянської влади партія та уряд неодноразово ставили завдання ліквідувати якщо не злочинність загалом, то хоча б навмисні вбивства. Як наслідок, між райвідділами починалося змагання, у кого на території обслуговування скоєно менше вбивств. Їхня кількість справді починала зменшуватися. Але поняття «скоєно» підмінялося поняттям «зареєстровано». Як це робилося на практиці.
Навмисне вбивство штучно кваліфікувалося як ненавмисне, вбивство з необережності або спричинення тяжких тілесних ушкоджень, що потягли за собою смерть потерпілого. У свою чергу, тяжкі тілесні ушкодження зі смертельними наслідками кваліфікувалися як тілесні ушкодження середньої тяжкості, а смерть потерпілого за «об’єктивним» висновком судмедексперта, наставала буцімто від ішемічної хвороби серця. Коли була можливість, вбивство списували на нещасний випадок.
За офіційними статистичними даними, протягом останніх тридцяти років найменше убивств було зареєстровано у 1987 році — 1757. Потім їхня кількість стала поступово зростати, досягши свого піку 1996 року — 4896. У 2005-му від рук убивць загинуло 3315 осіб, у 2006–3320. Тобто у статистиці настала певна стабільність.
Урахуймо, що названі цифри відображають не те, скільки вбивали, а те, як ці вбивства рахували. Якщо зважити на те, що за часів незалежності, а особливо в останні роки, злочини в Україні стали лічити чесніше, то висновок напрошується один: убивати стали менше. Мало того, якщо до кількості вбивств додати випадки, котрі кваліфікувалися як спричинення тяжких тілесних ушкоджень, то виявиться, що від рук злочинців в Україні на один мільйон населення щороку гине близько 100 осіб. Приблизно таким же є цей показник для країн Північної Америки й Західної Європи. Себто в цьому ми не кращі й не гірші за розвинуті демократичні країни.
Ще дві цифри. Наймані вбивці, як відомо, найчастіше виконують замовлення за допомогою вогнепальної зброї й вибухівки. 2005 року за допомогою цих знарядь було скоєно 109 убивств і замахів на них, у 2006-му — 102. Це — мізерна частка в загальній кількості випадків насильницького позбавлення життя. Якщо врахувати, що пістолетами та гранатами користуються не лише кілери, а й звичайні, в тому числі побутові вбивці, то одразу стане зрозуміло: ніяка хвиля вбивств на замовлення не поглинула Україну. Галас навколо цієї проблеми здіймають політики.

Роздмухані сенсації на користь суспільству не йдуть
Найрезонанснішим інцидентом останніх тижнів, безперечно, є вбивство Максима Курочкіна. Громадськість вразив не сам факт убивства, а обставини, за яких воно було скоєне — у дворі суду, серед білого дня. Потерпілого утримували під вартою, він перебував під збройною охороною, але це не зашкодило кілеру реалізувати свій план. Ця подія справила враження сенсації — не щодня у нас убивають підсудних на території режимної правоохоронної установи.
У світовій практиці такий випадок далеко не поодинокий. Нагадаємо, що 1963 року в США також було вбито людину, котра утримувалася під вартою і була під охороною озброєного конвою — це був Лі Харві Освальд, якого обґрунтовано підозрювали у вбивстві президента Кеннеді. Затриманого мали охороняти набагато пильніше, ніж особу, звинувачувану лише у вимаганні. Але...
Стовідсоткова надійність охорони чи конвою неможлива, оскільки здійснюють її люди, котрим притаманні «слабинки» — від звичайної неуважності до підкупу. У 1991 році, скажімо, слідча Генеральної прокуратури СРСР Наталія Воронцова закохалася у рецидивіста Сергія Мадуєва, справу якого вела. Щоб допомогти коханому втекти з в’язниці, потай передала йому на допиті пістолет. Втеча, на щастя, не вдалася, але ця подія стала сюжетом для мелодрами «Тюремний роман». «Подвиг» Наталії Воронцової навесні 2004 року повторила одна зі співробітниць Лук’янівського СІЗО, котра теж передала одному в’язневі пістолет. Ця спроба втекти теж успіхом не увінчалася.
Щодо приміщень судів, то постріли й вибухи там звучать регулярно, незважаючи на те, що їхня охорона посилюється з кожним роком. Так, 1998 року бандити обстріляли і спробували захопити один із луганських судів, де в цей час розглядалася кримінальна справа організованого злочинного угруповання. У 1999-го в одному із судів Львова батько підсудного стріляв у суддю, котрий виніс вирок його синові. Потерпілий вижив, а «месник» слідом за сином відправився на 13 років за ґрати. Перелік можна продовжувати. Нагадаємо лишень, що у лютому 2004 року пролунав вибух у приміщенні Дарницького районного суду в Києві.
Тепер стосовно розкриття вбивств. У 1987 року цей показник становив 99 відсотків, у 1996 — 84 відсотки, у 2005-2006 — 93. Першу названу нами цифру до уваги брати не варто, бо вона навряд чи об’єктивна. Зате наступним статистичним даним довіряти більш-менш можна: вони виводилися в умовах демократичного суспільства, коли контроль громадськості за роботою суспільства все-таки працював, а можливості фальсифікації були хоч і не зовсім виключені, але значно обмежені. Тож на підставі цих даних можна стверджувати, що вбивства стали розкривати краще. Хоча, передбачаю, здивований читач вигукне: як же нерозкриті справи Ґонґадзе, Чорновола, Бойка, Александрова.
Убивства, якщо вони скоєні в умовах неочевидності й особа злочинця не відома, бувають різної складності. З одними успішно впорається курсант-першокурсник міліцейської академії. Інші потребують напруженої роботи чималої кількості досвідчених професіоналів, взаємодії різних служб, залучення технічних засобів стеження та прослуховування телефонних розмов. А бувають і такі вбивства, котрі допоможе розкрити лише щасливий випадок. Перелічені злочини, скоєні проти відомих політиків і журналістів, саме до таких і належать.

Слідчий має вміти чекати
Щоб вам було зрозуміло, в які непрості ситуації потрапляють іноді оперативники, наведу приклад, про який, за плином років, можна розповідати.
Якось у підвалі однієї київської дев’ятиповерхівки знайшли труп молодої дівчини, задушеної мотузкою. За висновками експертів, незадовго перед смертю вона мала статевий зв’язок, а ще, її били. Отже, найвірогідніше, дівчину силоміць затягли у підвал, побили, зґвалтували, а потім убили. Про цей випадок одразу розповіли газети, по місту поширились чутки про сексуального маніяка, а батьки боялися відпускати на вулицю доньок. Злочин одразу було взято на контроль керівництвом ГУВС Києва та МВС.
Розшуковці, озброївшись фотокарткою небіжчиці, опитали мешканців навколишніх будинків і працівників прилеглих торговельних закладів. З’ясувати її особу не вдалося, однак про потерпілу вони дізналися багато чого цікавого. Звали її Ганною, було їй 16 років, сама була родом із Житомирської області. Посварившись з батьками, пішла з дому, постійного місця мешкання не мала, ночувала де пощастить, постійно вешталася навколо місцевого генделика. Одне слово, жила як жінка легкої поведінки, погоджувалась за інтимні стосунки за гроші, могла й за добре слово. Якщо клієнт мав своє житло, вона йшла до нього додому, якщо ні — йшла з ним у кущі, а коли падав дощ,— до якогось підвалу.
Отже, за такого способу життя неважко вскочити в халепу. Тому розшуковці вирішили найперше шукати вбивцю серед постійних відвідувачів генделика. За короткий термін оперативники опитали й перевірили сотні людей, знайшли клієнта, котрий колись побив Ганну, та ще й не розрахувався за послуги. Знайшли подругу-конкурентку, яка шмагала її за те, що Ганна перехопила грошовитого клієнта. Спіймали групу хлопчаків-сутенерів, котрі хотіли взяти Ганну разом з її інтимним бізнесом під свій контроль. Всі вони зізналися у тому, що колись у свій час били дівчину та й нині мали чимало причин бути невдоволеними нею. Але мотузкою вони її не душили.
Слідство зайшло в глухий кут. Зроблено все, що в таких випадках вимагають інструкції, навіть більше, а от розкриття вбивства не йшло. Керівництво нервує, преса набридає постійними нагадуваннями: вбивцю досі не знайдено, громадськість стривожена.
Як чинила міліція у таких випадках? Правильно, знаходила підставного — покидька, на якому тавра ніде ставити і за яким давно в’язниця плаче з числа тих, хто був засуджений за пограбування, зґвалтування чи вбивства, а після повернення на волю за розум не взявся, пиячить, тероризує сім’ю і регулярно спілкується з міліцією через дрібне хуліганство. На нього й «чіпляли» нерозкритий злочин: або підкидали якісь речові докази, або катуваннями змушували «зізнатися». Таким чином, оперативники убивали двох зайців: по-перше, ізолювали суспільство від покидька, по-друге, рапортували про успішне розкриття вбивства.
Тож чому дивуватися, що показник розкриття вбивств зашкалював на позначці 99–100 відсотків. Але, на щастя, у службі карного розшуку з кожним роком стає все більше чесних оперативників, котрі ні за яких обставин не йдуть на угоду з власною совістю.
У даному разі допомога прийшла звідти, звідки її менш за все чекали. За два тижня сищикам зателефонували колеги з карного розшуку іншого райвідділу, причому навіть не сусіднього, а розташованого на протилежному кінці міста. Зателефонували й розповіли, хто і як убивав дівчину.
Виявляється, увесь цей час вбивця був зовсім поруч: 20-літній студент, котрий мешкав у тому самому будинку, де знайшли потерпілу. Правоохоронці навіть спілкувалися з ним, коли відпрацьовували усіх мешканців. Літніх бабусь вони, звичайно, ретельно не перевіряли, а от із хлопцями говорили прискіпливіше. Та на студента компромату не знайшли. Того дня він прийшов з інституту, відпочив, потім до нього прийшла подруга і вони разом пішли гуляти по місту. Дівчина-подруга підтвердила — справді приходила, справді, разом гуляли містом. Батьки сказали, що нічого дивного і підозрілого в поведінці сина не помітили. Раніше засуджений він не був, до кримінальної відповідальності не притягався, навіть за дрібне хуліганство до міліції не потрапляв. Тож, зрозуміло, підозри в оперативників не викликав. Перевірили і пішли працювати по інших, перспективніших напрямах.
Про те, що хлопець вживав наркотики, не знали навіть батьки. Він ховав шприц із опієм у підвалі й разом зі своєю подружкою іноді ним коловся. Того нещасливого дня вони, як завжди, спустилися до своєї схованки, разом вкололися і в темряві перечепилися через п’яну Ганну, котра міцно спала після того, як задовольнила чергового клієнта. Спересердя хлопець з дівчиною стали лупцювати бідолашну ногами, а далі, перебуваючи у стані наркотичного сп’яніння, задля забави задушили її мотузкою, що була поруч. Якби не ця мотузка, можливо, і вбивства не було: полупцювали та й пішли б своєю дорогою. А то потрапила вона в недобрий час їм на очі.
На допиті в міліції дівчина трималася незворушно і не викликала в оперативників жодної підозри. Але після того як напруження спало, їй так захотілося комусь вилити душу, що вона розповіла про цю пригоду одній зі своїх подруг. Подруга розповіла про це знайомому хлопцеві, котрий працював у міліції на якійсь технічній посаді, той, у свою чергу, розповів знайомому співробітникові карного розшуку, а вже той дав колегам з іншого району повну «розкладку».
Якби не цей збіг обставин, злочин так і залишився б нерозкритим, якщо, звичайно, виключити фальсифікацію. Тож не варто в таких випадках квапити розшуковців. Оперативна майстерність полягає і в тому, що треба вміти чекати.

Юрій КОТНЮК
також у паперовій версії читайте:

• МІНЯЙЛИ? НІ, ЗВИЧАЙНІСІНЬКІ ШАХРАЇ

назад »»»