ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА МАНДРИ
САФАРІ: ПРОБУДЖЕННЯ ВІД СНУ (ЗАКІНЧЕННЯ)
Згадаємо сповнені щему рядки пушкінської «Пісні про віщого Олега». Київський князь і його дружинники в задумі їдуть на дніпровську заплаву, де непробудним сном спочиває вірний кінь Олега.
И видят: на холме,
у брега Днепра,
Лежат благородные кости;
Их моют дожди,
засыпает их пыль,
И ветер волнует
над ними ковыль.

Як колись у сивому українському степу, так нині в африканській савані перед нашими очима з сухих трав, глинистих яруг прозирають артефакти колишнього життя — купки тваринних кісток. Масивний череп буйвола, осідланий крутими рогами... Розкидані хрест-навхрест залишки антилопи... Голова бородавника із закрученими, мов вуса, іклами... Їх миють дощі, засипає червоний пил, висушують до дзвеніння сонце і вітер.
Як знайшли саванні тварини свою смерть? Упав у траву ослаблий від старості буйвол? Хай буде так. Вполювала імпалу левиця, а хижацьку справу довершили шакали, гієни і грифи? Обірвала життя вгодованого бородавника куля браконьєра? Не виключено. Звична для савани картина. Спів райських птахів, блазнівський вереск мавп, трубний перегук слонів над землею і навічна закляклість біля землі, в самій землі.
Така правда життя й смерті. Мій явосон поволі блідне перед жорстокою реальністю, його розсіюють думки про трагічну долю, невизначене майбутнє тваринного світу «чорного» континенту. Час для роздумів і оцінок є, наш шлях до приморської Момбаси — неблизький і кожен із нас немов пірнув у минуле, в осмислення побаченого.

Акуна матата? Проблеми є — й великі!
У Кенії на кожному кроці,— при прибутті в лодж, на обідньому ланчі, в туристському шопі — разом із вітальним «Джамбо!» почуєте веселу примовку: «Акуна матата!» Вона означає: «Нема проблем!», можна і «Без проблем!». На автозаправці спритний молодик (хочете ви того чи ні) увіпхне вам за 500 шилінгів диск зі шлягером «Акуна матата». Я привіз своєму київському другові червону масайську футболку з написом: «Акуна матата». Наш драйвер Міну вранці запрошує нас у дорогу все тим же кличним: «Акуна матата!...»
«Заводні», бадьористі слова, як дружній потиск рук під час знайомства. Без них не обійтися у веселій компанії. Вони виручать і в скрутну хвилину. Та вчувається в них і награна байдужість, виправдальне попускання, коли вони супроводжують серйозну, невідкладну справу — про збереження правічної природи Африки, охорону її тваринного світу. Надто довго ховалися в цій справі за ширму «без проблем» і самі африканці, і пожадливі європейські колонізатори.
Із розшифрованих єгипетських ієрогліфічних записів дізнаємося про подвиги фараона Аменхотепа ІІІ, який вполював 110 левів, а фараон Тутмос ІУ убив 120 слонів. І жодних «проблем». Для давніх римлян Африка стала невичерпною коморою слонової кістки, носорогового рогу, дорогоцінного ебонового дерева. А екзотичні тварини були мішенню для серійних убивств, кривавих розваг. Збереглася трагічна статистика імператора Августа: у 26 гладіаторських видовищах заколото 3500 африканських тварин, головним чином левів і леопардів. У день урочистого відкриття був залитий кров'ю Колізей: від мечів і списів загинуло дев'ять тисяч африканських тварин. Імператор Траян свою перемогу над даками відзначив убивством 11 тисяч тварин. Жорстокими розправами над тваринами уславився імператор Коммод, за один день він умертвив 100 ведмедів, носорогів, слонів, бегемотів і тигрів. Була в імператора витончена розвага: відтяти голову страусу і під ревище трибун спостерігати, як безголовий птах якийсь час петляє по арені. І знову — «без проблем».
Це було в давні часи, а в останні століття, коли людина заявила про свої природні права, в праві на життя було тотально відмовлено «братам нашим меншим». За останні двісті років у Африці знищено 90 відсотків усіх тварин. Ось деякі надгробки з цього гігантського кладовища: 1953 року з французьких колоній в Африці було вивезено 750 тисяч шкур дукерів; у 1964-му із Сомалі експортували 450 тисяч шкур антилоп; 1974 року в Найробі на «чорному» ринку конфісковано 21 тисячу шкур мавп гвереця; в 1975 році в Кенії продано 65 тисяч шкур зебр. Ще два десятиліття тому в Африці вбивали шість мільйонів тварин на рік. Така ось «акуна матата» — немає проблем...
Десятиліттями цінні тварини падали жертвами примх моди. Леопардові шкури лягали на плечі багатих красунь. Страусові й чаплині пера прикрашали шляпи лицарів і їхніх дам. Причому мода ця тривала аж до середини ХІХ ст. Найвищим «писком» було похизуватися в туфлях зі шкури ящура або ігуани, похвалитися жіночою сумкою із шкури крокодила.
У самій Африці деякі племена зберегли ритуал посвячення юнаків у зрілих, повноправних чоловіків через убивство грізної тварини.
Справжнім чоловіком стає той, хто вмочить свого списа в кров хижака. При цьому зараховується й розправа навіть над слоненям чи левеням, яким лише кілька днів від народження. І знову ж... «немає проблем».
Проблема національної гостроти, світового масштабу постала, коли в другій половині ХХ ст. безжалісне винищення життя могло обернутися некрологом для тваринного світу Африки, глобальним омніцидом — загибеллю всього живого. Невідкладно треба було рятувати облисілу савану й тваринне існування в ній, і вихід з цього становища вбачався в організації національних парків.
За сприяння і допомоги світових екологічних і фінансових організацій Кенія вкрилася мережею заповідників національного і світового значення. Нині їх налічується 50, і я переконаний, що цифра ця зростатиме, бо національні парки відіграють не лише захисну і філантропічну роль, а й стають неабиякою підвалиною економіки країни. Склад ВВП такий: 30 відсотків — це кава і чай, 30 — алмази і ще 30 відсотків дає туризм. Ці 30 туристичних відсотків поповнили і ми своїм скромним екотуром. Але ж, крім нас, у кенійських заповідниках — тисячі туристів.

Заповідник — земля обітована
Заповідник — це загоєна рана на тілі природи. Важко і повільно, переламуючи усталений віками насильницький інстинкт, повертає людина задавнений борг землі й небу, морям і лісам. Природа забуває про тисячолітню образу, розправляє зелені легені, розсипає навкіл яскраві барви і посилає вітання своїм побратимам-людям. На кличний голос урятованого краю поспішають тварини всіх мастей і рангів — від грайливого дік-діка до гордого орікса, на мирні, безрозстрільні території радо планерують перелітні птахи.
Заповідник — земля обітована, закрита зелена лакуна, яка має повний біологічний і екологічний цикл. Так і є в національному парку: життя тут зароджується, подає голос, розвивається і розквітає, а в належний час складає свої повноваження, поступається новим живим створінням. Це ми бачили на озері Накуру, де тисячі фламінго рожевосяйно злітають в небо, а ті, хто не можуть піднятися на крило, складають свої кістки на береговій окрайці, де їх до білизни висушує сонце. Так само поруч, у незайманому лісі, одні дерева тягнуться зеленими верхівками вгору, до сонця, а їхні постарілі родичі помирають стоячи, щоб потім упасти подзьобаним дятлами стовбуром у вологу землю.
Головне — не заважати цьому природному процесу, не втручатися в нього з притаманною людині звичкою все переробляти на свій манер і смак. Ось чому туристів попереджають: ви не в себе вдома, а в гостях у тварин, не порушуйте їхній звичний ритм життя, не під'їжджайте надто близько до сімейки чи одинака, не заважайте антилопам чи зебрам мирно пастися, а хижакам полювати, бо те ж дитинча лева може загинути від голоду. Савана — край тиші, не дратуйте тварин сигналами, голосним захопленням, нескінченними фотоспалахами. Все в савані — надбання і власність парку. Утримайтеся від збирання сувенірів: кісток, пір'їн, скойок, яєць, зубів чи іклів, бо все це — частина екосистеми.
Турист піддається вихованню, браконьєр — ні. Браконьєрство — лихо Африки. У національних парках любителям легкої поживи непросто творити свої чорні діла. Охорона посилюється надійною зброєю, зміцнюється обов'язком перед нащадками. Проте тварин не вчать географії, вони перетинають межі заповідників у пошуку свіжої трави (що казати про птахів) і опиняються на території, де вільно почуваються браконьєри. У знаменитому заповіднику Серенгеті прирощується поголів'я антилопи гну, але в сухий сезон, під час міграції, гинуть десятки тисяч тварин.
Браконьєри здатні придбати вогнепальну зброю, але часто виходять на полювання зі списами й стрілами з наконечниками, просоченими отрутою. Головний трофей для них — не м'ясо, а розкішні хвости жирафів і зебр, а особливо слонова кістка і носороговий ріг, які з Африки прямісінько переправляються в Гонконг. Африканцям і світовій спільноті доведеться ще докласти колосальних зусиль, щоб ця безрадісна картина якомога швидше залишилася в минулому.
...А мені й вдома палить долоню шматочок чорної пемзи, так схожий на негренятко. Підібрав я камінець на вулканічному плато в парку Тсаво. Як тепер його повернути?

У тварин і людини однакові права на життя
Наші зусилля й успіхи в збереженні та охороні диких тварин будуть половинчастими, поки у ставленні до живого світу ми не позбудемось комплексу меншовартості й не звертатимось до звірів і птахів як до «братів наших менших», а визнаємо їх рівноправними з людиною.
Ідея «права тварини» — нова для нашого часу, але має свою історію. З Біблії знаємо, що людина до свого гріхопадіння жила в раю в повній злагоді з тваринами, світ не поділявся на мисливців і їхніх жертв. Коран у притчах теж вчить, як захищати тварин. Індуїзм свято шанує тварин, бо в них переселяються душі людей. Головне в буддизмі — милосердя і порятування всього живого на землі. Лише в ХХ ст. прийшло розуміння законодавчого захисту тварин. У 20-ті роки у Франції вийшли у світ трактат «Права тварини» і «Декларація прав тварини». А вже після страхіть Другої світової війни утвердження прав тварин на життя і вільний розвиток набуває законодавчої змістовності. У 1979 році в ЮНЕСКО була проголошена «Всесвітня декларація прав тварини», яку міжнародна Ліга прав тварини затвердила як програму своєї діяльності.
Головні постулати Декларації чіткі й зрозумілі, і вони, врешті-решт, опанують людською свідомістю. Ось деякі з них: «Життя кожної тварини має право на повагу; всі тварини мають рівні права на існування в рамках біологічної рівноваги; тварина як юридична особа і її права мають бути визнані законом».
Концепція прав тварини набуває конкретного змісту, широкого впливу, залучаються тисячі й тисячі прихильників. Відомий Київський еколого-культурний центр, очолюваний пристрасним захисником природи, екофілософом Володимиром Борейком, розробив «Декларацію прав живих істот». Документом проголошено: всі живі істоти мають право на життя, на природну свободу, на захист від страждань з вини людини, право на захист законом, право на опіку (для домашніх тварин) і право, зверніть увагу, на гідність — гідність оленя, білки, метелика, солов'я. Чудове право!
Це право стає підґрунтям заклику великого гуманіста Альберта Швейцера: «Благоговіння перед будь-яким життям визнається само собою зрозумілим і таким, що цілковито відповідає сутності людини».
Недаремно Міжнародна ліга прав тварини своєю емблемою проголошує вищий гуманізм і всеохопливу любов: підліток, виразник надії людського роду, братається з левом, символом тваринного світу. Скажете, захмарна мета? Але вже нині людина йде назустріч тварині з розбитим на друзки капканом, викинутою геть мисливською рушницею, поламаною вудкою. Хай буде так!.. Буде так!
Лише тоді ми впевнено скажемо: «Акуна матата! Немає такої проблеми, яку б людина не подолала».
* * *
Переповнює радість завершення подорожі: нарешті ми в Момбасу. Перше, що зробили, жартома згадуючи відомого російського думського депутата, «помили чоботи в Індійському океані». Два дні безтурботного роздиху, та все ж у товаристві вертких мавпочок, які окупували готельне містечко.
Завтра додому! Веземо море вражень і океан фотомиттєвостей. Хоча летіти в Африку можна лишень за тим, аби побачити усміхнену лицюрку з лукавим хоботком іграшкової антилопи дік-дік. Справді так.

Володимир СТАДНИЧЕНКО, Африка. Кенія
також у паперовій версії читайте:

назад »»»