ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ЕКОЛОГІЯ
СУМНІ РОЗДУМИ БІЛЯ ВИТОКІВ МАЛИХ РІЧОК
Згідно з Водним кодексом України (ст. 79) річки залежно від водозбірної площі їхнього басейну поділяються на великі, середні та малі. До великих належать річки, розташовані у кількох географічних зонах (приміром лісостеп, степ) і мають площу водозбору понад 50 тис. кв. км; до середніх — із площею водозбору від 2 до 50 тис. кв. км; річки з площею водозбору до 2 тис. кв. км визначено як малі.

Там, де народжувалось життя
Кожна велика річка творить свою силу із маленьких джерел-потічків, струмочків, невеликих річечок, недоторканних болітець. За Погребищем на Вінниччині витікає славна, названа давніми росами, чарівна Рось, поблизу села Розлуч (або с. Вовчого) на Львівщині бере початок стрункий та елегантний Дністер... Мандруючи по Україні, обов’язково натрапите на таку річку, річечку і, піднімаючись угору, проти її течії, можливо, знайдете джерело(а), звідки вона витікає.
У пам’яті — незабутній опис чудової гадюки-річки Ро(а)ставиці одним із наших літературних (ще зі шкільної лави) батьків — Іваном Нечуєм-Левицьким (що із Стеблева на Росі) у творі «Микола Джеря»: «Широкою долиною між двома рядками розложистих гір тихо тече по Васильківщині невеличка річка Раставиця. Серед долини зеленіють розкішні густі та високі верби... От верби отступились од берега і розсипались купами на зеленій траві... нижче од ставка Раставиця знов повилася між зеленими левадами та вербами, а далі сховалась в дубовий ліс та й утекла в Рось».
Річки завжди ваблять ліричною красою заплавних краєвидів (квітучих луків, левад із запашним духмяним сіном, скажімо, розкішного Сейму на Сумщині; непримітної нічим особливо Гнізної на Тернопіллі). Вони меланхолійно зачаровують прозорим сумом схилених над водою плакучих верб — символу і невід’ємного елементу національного ландшафту. Під цими вербами понад річкою впродовж нашої історичної пам’яті стояли, призначали побачення закохані... Там народжувалось життя, звідти, можливо, в’ється когось із нас життєва стежина...
Спробуйте забути вранішній сивий туман, який наповнює білою пеленою річкову долину чи стелиться понад водним плесом ставка чи озера, а потім, пошматований першими променями сонця, пливе над водою легкими білими пушинками. Справді, без річок неможливо уявити опоетизовану українську природу! Розгалужена мережа річок (річкових долин) — невід’ємна риса природних ландшафтів України.
Дещо з теорії. Води, що тимчасово і постійно течуть, утворюють рельєф, який називається флювіальним (від лат. слова «флювіус» — текуча вода). Він особливо характерний для України.
Вода тимчасових (струмків) і постійних (рік) водотоків розмиває (ерозія), переносить і відкладає (акумуляція) гірські породи.
Річкова долина — лінійна форма рельєфу, утворена ерозійною роботою води. Основними елементами річкової долини є дно і два корінні схили, або корінні береги. Дно заплавної річкової долини становлять русло, заплава і «старики» («стариці»).
Як і річкова долина, русло річки складається з дна і двох схилів (берегів). Основними елементами рельєфу дна русла є плесо і перекати. Плесо (синоніми — вир, ковбаня) є заглибленням на дні русла і знаходиться під увігнутим берегом. Перекат — піщана гряда, що лежить між двома плесами, перетинаючи русло річки між пляжами під кутом 20–30 градусів до поздовжньої осі (фарватера, або стрижня).
Річка від витоку до гирла своїм руслом на дні долини постійно звивається. Кожна звивина називається меандром. При меандруванні утворюються так звані «старики», чи «стариці»(старичні озера).
Малі річки ніби павутиння становлять (як допливи середніх) водний басейн великих. Приміром, його величність Дніпро (у скіфські часи за Геродота — Борисфен, за сарматів на межі І і ІІ тисячоліть — Данапріс, у русів-українців — Славутич). Геродот у своїй «Історії» писав: «Борисфен — найприбутковіша річка, по її берегах простягаються чудові пасовища... Посіви вздовж берегів Борисфена незвичайні, а там, де земля не засіяна, розлягалася висока трава». Дніпро дуже старий, кажуть палеогеографи,— 700 тис. років тому почала закладатись його річкова долина. До річок Дніпра північніше Києва на Правобережжі належать праві притоки Прип’яті — Турія, Стохід, Стир, Горинь, Уборть, Уж тощо, на Лівобережжі — річки Десна із Сеймом (Снов, Остер, Убедь, Клевень). На південь від столиці у Дніпро несуть свої води понад 600 річок, серед яких найбільші Рось, Сула, Псел, Ворскла, Тяс(ь)мин, Орель (Оріль), Самара з Вовчою, Інгулець...
На території України кілька десятків років тому налічувалось (за різними даними) 65–71 тис. річок і струмків загальною протяжністю понад 248 тис. км, із них більш як 4 тис. довжиною майже 10 км, у тому числі близько 160 річок — довші за 100 км. Усі вони протікали мальовничими природними ландшафтами.

Що маємо?
Велика кількість річок, особливо малих, замулені (тому обміліли й заросли), засмічені, а то й зовсім — зникли (закопані у колектори). Гай-гай... Ще малими (років 30–40 тому) ми купались в цих річках, бабці в них коноплі вибирали, рядна полоскали...
Так, недотримання водоохоронного режиму малих річок (зокрема, в південних областях) призвело (у річках протяжністю менше 40 км) до їх повного замулення. Саме те можна сказати про такі у минулому степові річки, як Великий і Малий Куяльник, Висунь, Мертвовод, Обиточна, Каланчак, Казенний Торець, Берда, Тилігул, Кодима. Що вже говорити про Конку, колись запорозьку річку з Великого Лугу — Кінські води, що буяла пахучими квітами і травами. Про річку Молочну й поготів (сама назва про себе мовить)... Шар мулу в руслах цих річок нині заввишки 5–7 м (!).
Руйнуючи красу навколишнього світу, втрачаємо себе і як людей, і як етнос. Так, для американців, скажімо, дика природа, її незаймана краса, величність є предметом національної гордості. Головне — красиво сприйнятий пейзаж має високий естетичний виховний потенціал. Людина, вбираючи в себе враження від споглядання прекрасного, збагачується духовно. У такому «діалозі» відбувається, відповідно, інформаційний (інтелектуальний) та духовний (чуттєвий) контакт людини з природою. Так що нинішня зіпсована, «глухоніма» природа вносить, на жаль, відповідні корективи в національний менталітет.
Та все ж, попри порушення в останні десятиріччя екологічної рівноваги природних комплексів, в річкових долинах збереглися субкорінні ландшафти з багатим біотичним розмаїттям. Із долин малих річок започатковується нинішня екологічна мережа — регіональна, національна, європейська, як (щоб не остання!) спроба врятувати світ від зворотного ходу еволюції — збільшення ентропії й повернення до первинного хаосу. Бо якщо не буде хоч таких природних ниток чи каналів, перервуться шляхи переміщення (розселення) живих організмів. Приміром, із рослин: нарциси, дзвоники, з тварин: жужелиці, ропухи тощо потребують суцільних коридорів. Достатньо навіть розриву в кілька метрів, щоб завадити їхньому поширенню.
Світова практика (не всюди такі брудні річки, як у нас: Україна посідає в Європі перше місце за кількістю технічного бруду на одну людину, за даними Міжнародного інституту менеджменту навколишнього середовища) з охорони малих річок доводить, що відроджувати їх треба через збалансоване (рівномірне) господарювання в межах усього водозбірного басейну. Всі природоохоронні заходи мають бути націлені на відновлення природного ландшафту, звідки стікає вода. Найвищим досягненням тут буде здатність річки до самоочищення (без сторонньої допомоги).
Та найуразливіше місце будь-якої річки — її витоки, де народжуються малі річки. Внаслідок інтенсивної меліорації земель другої половини минулого століття русла цих річок спрямлені, їхні заплави в багатьох випадках розорані. Саме на цих територіях мають проводитися фітомеліоративні (відновні) заходи: посадка невеликих гайків, перелісків у місцях витоків і водозахисних лісосмуг уздовж верхніх відтинків річкових русел (річищ). Так, залісненню підлягає вся балка (ложбина, лощина), де знаходиться витік. Воно й закономірно: кожен, хто подорожує, знає: коли на горизонті з’явились дерева і наяву зниження у рельєфі — значить десь поблизу є вода.
Однією з небезпечних причин забруднення малих річок є водна ерозія на водозборі, особливо площинна. Тому деревно-чагарникові (лісові) насадження поблизу водойм сприяють природній фільтрації поверхневих (площинних) стоків із прилеглих схилів і відповідно захищають річку (потік) від обміління й заростання водно-болотними рослинами (очерет звичайний, рогіз вузьколистий, куга озерна, сусак зонтичний) і, звичайно, від забруднення (агрохімікатами; токсичними стоками — не приведи, Господи! — автозаправок, тваринницьких ферм і т. ін.). До слова, особливо пагубні для екосистем малих річок «відходи» свинокомплексів: уміст біогенів у цих стоках у 2–2,5 раза вищий, ніж у міських комунально-побутових стоках.

Спомин про одну мандрівку
Пам’ятаю, як, викладаючи у 80–90-х роках на природничо-географічному факультеті Національного педуніверситету ім. М. П. Драгоманова, проходив зі студентами на навчальних практиках із геоморфології та землезнавства (краєзнавства) долинами малих річок Києва. Не забулось, як ішли від гирла (місця впадіння у Дніпро) Либеді (напроти Осокорків) через господарські двори місцевих підприємств, уздовж залізничної колії (яка проходить по дну річкової долини) аж до станції «Київ-Волинський», шукаючи витоки річки. Але так і не знайшли! Як пробирались вздовж потічка Дарницького, що губився у високих заростях дивом живого очерету: з обох сторін стояли високі непривітні корпуси «Хімволокна», відгороджені від річечки бетонними загородами. Як стежкою йшли вздовж крутого схилу річкової долини Сирця від його витоків біля метро «Нивки» аж до впадіння в озера Опечінь на Оболоні. Студенти в душі гудили «нерозумного» викладача за такі маршрути, але, мабуть, нині ніхто з них так просто (та ніколи!) не вибереться у ці «природні оази» Києва. Та в пам’яті збереглися побачені звалища сміття, захаращеність і, вибачте, сморід від тих річок. Із представників тваринного світу довелося побачити (в долині «красуні» Либеді, за залізничним вокзалом) хіба що сірих пацюків, які вилізали з-під ніг. Що зараз там робиться, можна лиш здогадуватися. Далебі, не краще, ніж два десятки років тому...
Щоправда, були і приємні враження у таких мандрах. Що й зрозуміло, скажімо, у Карпатах, фізико-географічні (ландшафтознавчі) маршрути зі студентами тут проходили річковими долинами опоетизованого й одухотвореного Черемоша, бурхливих Великої й Малої Угольок, Іршави... А в Гірському Криму — ерозійним Качинським каньйоном глибиною до 140 м (зі значною кількістю археологічних пам’яток і оригінальними формами фізичного вивітрювання), ущелиною р. Улу-Узень Східний (з водоспадом 15 м висотою) в урочищі Хапхал (водночас гідрологічний заказник загальнодержавного значення) і звичайно р. Учансу з однойменним водоспадом, найвищим не лише в Криму, а й у Європі — 98 м.
P. S. У малих річках народжується жива вода для Дніпра, Дністра, Південного Бугу, Сіверського Дінця... і всієї нації! Не даремно сам набираю (біля пам’ятника Тарасові Григоровичу) напроти рідної альма-матер (червоного корпусу) цілющу юрську (мезозой, 150 млн років витримки!), з глибини 350 м артезіанську воду (щоб не пити з-під крана дніпровську, а її п’ють більше половини, до 30 млн народу України, на 2/3 її території). Так де набереться в них, як у І. Сірка, здоров’я?

Володимир ГЕТЬМАН
також у паперовій версії читайте:

• ПОГОДНІ РЕКОРДИ З ПОЗНАЧКОЮ «ПЛЮС»

назад »»»