ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА МАНДРИ
САФАРІ: СОН НАЯВУ (ПРОДОВЖЕННЯ)

Кенійські заповідники різняться між собою. Насамперед рослинною ошатністю, меншою мірою — мешканцями. Проте відрізняються не настільки, як, скажімо, випадає, прямо-таки виломлюється із загального ряду національний парк «Абердере». Він третій за територією заповідник, але перший за висотністю своєї неймовірної краси. Парк потягнувся у піднебесся на 3000 метрів над рівнем моря (вищого на континенті немає), а деякі піки підносяться у захмарну височінь на 4000 метрів.

Гірський тропічний ліс наступав на нас, та автобус не здавався, судорожно чіпляючись за щебінку розбитої дороги. З високих дерев обабіч нас проводжали здивованими поглядами мавпи-гвереці з білими погонами на плечах: «Куди це повзе з низини великий залізний бегемот?» Ми знали — куди. Зупинилися на розчищеному пригірку серед лісу — і пішки вниз по дощатому настилу до Ноєвого ковчега, що пристав до гори, навислої над зеленим лугом і порослим очеретами болотом.
Ноїв ковчег — не просто звичний для журналістського пера образ. Трипалубний готель в парку «Абердере» побудований з дерева саме як доісторичний ковчег — з витягнутим носом і скошеною кормою. Тільки Ной тут учинив інакше: людей поселив всередині великого човна, а «усякій тварі по парі» віддав територію за бортом, на прилеглій території. Від цього виграли всі — і туристи-спостерігачі, і тварини: буйволи, імпали, носороги, леви, рідкісні бонго. А найперше — слони...

Слонова толока біля Ноївого Ковчега
Хай би де були носії царственного хобота, — на пасовиську, в далекій балці, серед акацієвого підліску,— вони збираються щодня біля корми велетенського ковчега. Приходять стадом, окремішними сім'ями з малятами і поодинці — в холостяцькій незалежності. На водопій? Цього разу не вгадали...
Старий Ной посипає майданчик перед кормою сіллю, іншими мінералами, перед такою лагоминкою встояти неможливо, і слони влаштовують справжнісіньку толоку, тільки не ногами, а гнучкими хоботами. Картину цю треба бачити.
Збившись докупи, слони перетворюються на велетенський рій, на єдиний живий організм, в якому тісно переплутані хоботи з хвостами, ноги з бивнями. Бо коли при добуванні соляної дрібки не вистачає м'язів хобота, слон стає на коліна й бивнем починає видовбувати лунку в землі. Малята плутаються під ногами, пірнають під животи дорослих, перехоплюють у них смачні грудочки. І так — аж поки сіль не захоче пити... Тоді на майданчик обережно потягнуться інші жителі «Абердере».
І тільки заматерілому самотньому буйволу — жодних перепон. Він, як ніж масло, розрізає слонову юрбу, підштовхує запізнілих слоненят і вивільнює собі стіл для банкету. Я зрозумів поступливість живої гори м'яса, коли догледів, що в буйвола немає хвоста, видно, втратив на дуелі, зате вийшов переможцем і тепер нікому не поступається першістю.
За слоновою толокою можна спостерігати годинами, тим більше, що вона була поряд з нами, під низькою верандою, попід терасами й вікнами. Тепер уже зблизька і напевне роздивився: коли накласти вухо слона на карту Африки, їхні обриси збігатимуться. Ще одна загадка століття.
...Наш корабель стоїть на якорі поблизу пригір'я Мвеїга, на дерев'яному трапі до нього — замок. Це зупиняє відчайдух, які хотіли б покинути ковчег і податися в густий гірський ліс. Суворо попереджає туристів і напис на дошці, прикріпленій на столітній смереці біля майданчика для годівлі птахів: у цих місцях, зустрівшись з диким звіром, 25 вересня 1980 року загинув англієць Річард Гопкін, був йому 21 рік. Криши булочку для птахів, сип скільки завгодно насіння, а за замкнуті міцно ворота — ні на крок.
А кому вже до нестерпу хочеться пробратися в тропічний ліс, половити форель у гірській річці, помилуватися водоспадом Керуру, то може в супроводі добре озброєного єгеря поїхати в гори. Правда, ця розвага не з дешевих. Тож ми вирішили обмежитися вранішнім сафарі — зустріти на відкритій терасі схід сонця. А воно, умите й радісне, обсипало золотими блискітками все навкруги: зарошений луг, вікна-ілюмінатори нашого ковчега і такий смачний посолений майданчик. До нього вже чимчикували з лісу перші візитери — слони, і наш знайомець — безхвостий буйвол милостиво пропускав їх до ласощів. Усе це коїлось у супроводі граціозного танцю, який виконувала на острівці посеред болота пара журавлів-красавок. Ми забули й про форель, і про шампанські бризки гірського водоспаду...
Тут я міг би дістати свій щоденник і вписати до нього найповажнішого представника «великої п'ятірки», але вирішив перечасувати, бо ж знав, що в парку «Амбоселі» на нас чекають не менш дивовижні зустрічі із слонами. До нього ми й поїхали, але не навпростець, а через Найробі — столицю Кенії.
Спочатку думали: познайомимося з містом, історичними пам'ятниками і сучасними хмарочосами, не оминемо й сувенірних крамничок. Але облаштувавшись у готелі, відчули сильну гравітацію втоми від майже десятиденної мандрівки й вирішили віддати перевагу вечері й відпочинку. Остаточно наше рішення зміцнило знайомство з правилами поведінки в Найробі. Не можна фотографувати президента і поліцейських, правда, ми й не збирались на це витрачати плівку. Правила наполегливо рекомендують: не прогулюватись на самоті після 18.30 вечора, а коли й удвох чи й групою, то не звертати у вузькі, безлюдні чи темні вулиці. Користуйтесь в отелі сейфом, не залишайте в номері на очах, у всіх, як зазначено в пам'ятці, «фотоапарати, годинники, бабусине діамантове намисто, дорогі окуляри». Коли все ж наважитеся вийти на вулицю, то не беріть з собою грошей більше, ніж витратите, не одягайте цінних речей, одне слово, хай з вами буде тільки те, що не шкода втратити.
Утомлені, ми не захотіли «вийти на вулицю», вирішили раненько вирушити на Амбоселі.

Я повернуся до тебе, Амбоселі!
Національний парк «Амбоселі» — величезний, у чотири сотні квадратних кілометрів, це барвистий килим, що встеляє підніжжя уславленої гори Кіліманджаро. Розкішний саванний килим розшито зеленими капелюшками акацій, закошлано гілчастими фініковими пальмами, покраплено блакитними очима мілких озерець.
Саме з парку «Амбоселі» постає в усій своїй фантастичній красі гора Кіліманджаро, її сива голова, яка в промінні вранішнього сонця вимальовується найстаршим африканським богом. Сама священна гора в Танзанії, але кордонів для краси немає, тож ніхто не спинить вас на шляху до сніжної вершини. Ми зустріли групу ентузіастів-дніпропетровців, які спустилися з Кіліманджаро, вільно перейшли з Танзанії в Кенію і тепер поспішали на відпочинок у лодж «Амбоселі».
У парку «Амбоселі» не довелося напружувати зір, витягати з рюкзака бінокль, аби розгледіти його численних мешканців. Навкруги таборилися шляхетні слони і — ще раз слони. Вони йшли просто на нас, переходили вервечкою дорогу, буцкалися (куди ж дівати силу!) із всохлими деревами, самці кружляли біля молодої слонихи, доводячи, хто з них дужчий, а значить і перший, матері хоботом, як ласо, підтягали під безпечний бік кумедних малят.
Прихильність і любов слонів до малоліток прямо-таки зворушливі. Під час народин дорослі самиці оточують породіль й оберігають їх. Коли ж малюк з'являється на світ, усе стадо збирається навколо новонародженого і радісним буркотінням вітає його, водночас допомагаючи слоненяті стати на ноги. Це йому вдається, і вже за півгодини малюк шукає мамине вим'я і смакує потім молоком аж два-три роки. Але вже на третій тиждень слоненя пробує і рослинну їжу, яку матір подрібнює й обережно подає йому до рота. Якщо малюк — хлопець хвацький, то він очистить від їжі і роти інших членів стада.
За недовге знайомство із слонами, я не міг, звісно, в деталях розпізнати їхню поведінку, характер та звички. Тому пошлюсь на свідчення людини, яка не один десяток років працювала із слонами. Чех Карел Слудський пише: «Слони розумніші за коней, розумніші за людиноподібних мавп. У слонів є свої дивацтва, і це правда. Але вони дуже вразливі, і в кожної такої забаганки є своя причина. У слона є своя мова, яку треба розуміти. Якщо він спокійний, то тихо й приглушено буркотить, коли відчуває страх, то видає глибокі грудні звуки, коли ж слон наляканий, він уривчасто й різко трубить. Він уміє трубити журливо й тоскно, як ріг, весело й радісно, як корнет-а-пістон. Він уміє плакати і вміє усміхатися, ненавидіти й любити, ревнувати й жартувати. Він має почуття гумору: поцупить у сторожа шапку й передасть її товаришеві, одному, другому, аби сторож до неї не дотягнувся. І ще одне, і це видається мені найважливішим: він уміє поділитися хлібом зі слоном, якого любить».
Он яке розумне, довірливе й красиве плем'я простує перед нами. Я збився з ліку на 186-му хоботарі, бо всі вкотре перемішалися, а затим потяглися до розлогої балки, певно, вже на нічліг. Картина заворожувала, слоновим чарам піддався навіть мовчазний, доволі флегматичний Міну. Скерував лендровер услід слону, що замикав довгу шеренгу. Ближче, ще ближче... Гігант трусонув вухами, різко мотнув хоботом назад: мовляв, не переступай межі... Міну пригальмував, та за мить кураж узяв своє (на радість містеру Фантастику): ще ближче, зовсім близенько... Такого нахабства крайній слон уже не стерпів, тупнув задньою ногою об землю так, що сейсмографи мали б зафіксувати маленький землетрус. Міну враз отямився, а в мене холодок пробіг по спині.
Яка колосальна міць, яка небачена могутність! Якби всі слони зійшлися докупи, вони б підважили земну кулю. Недаремно ж у віруваннях східних народів земля тримається на трьох слонах. На цьому подиві я й уписав до подорожнього щоденника найсильнішого представника кенійської «великої п'ятірки» — слона (англійською «Elephant»).
Хто побував в «Амбоселі», той житиме мрією ще раз побачити цей пречудовний край. Я повернусь до тебе, «Амбоселі»!
* * *
Фотополювання на кенійську «велику п'ятірку» було успішним, але, зрозуміло, воно не обмежилося ліком у п'ять пальців на руці. Скільки інших тварин проходило перед нами, скільки птахів пролітало над нами! А попереду ще мрів найбільший національний парк Кенії — Тсаво, поділений на дві частини: західну і східну.
Наш шлях по західному Тсаво — і перша зупинка в зеленій запашній оазі «Джерела Мзіма». У перекладі «мзіма» означає «живий». Джерельна жива вода досхочу напоїла тут савану, і вона забуяла високими травами, тінистим лісом, налилася прісними озерами. Де вода, там життя. У воді ніжаться десятки бегемотів, виставивши на поверхню лише опуклі очі, широкі носи і маленькі вушка. Тільки коли від солодких лінощів позіхають, то роззявляють свою непомірну пащеку з грізними іклами.
Сонливість і ледачість живих опасистих туш — позірні. Бегемоти — тварини сильні, мирні й добродушні, та коли їм чинять зле, то стають небезпечними. Це знали давні єгиптяни, які полювали, заради розваги, на нільських бегемотів. Цікаві свідчення про бегемотів залишили грецькі і римські історики — від Геродота до Плінія. Римляни, схильні до видовищ, нерідко кривавих, привозили бегемотів з Африки і показували (радше мордували) їх на аренах. То хай хоч нині, через тисячі років, потішаться спокоєм і захистом у джерелах Мзіма.
Чекав нас тут, здавалося б, нехитрий, але цікавий атракціон. Дерев'яною кладкою заходите до будиночка над озером і спускаєтесь східцями вниз, під воду, у своєрідну засклену рубку. Перед вами, скільки осягає око, підводний обшир. Поволі пропливають великі і, певно, багатолітні рибини, бо в них з боків уже сповзла велика луска. Кілька разів промелькнули за склом короткі ноги бегемота, а один вайлуватий мамула пірнув до дна і присмоктався до солодкого рогозу. Жоден крокодил не провеслував перед нами, але ми пильності в цих місцях не втрачали, бо на доріжці, що привела нас до джерел, таблички попереджали: остерігайтесь крокодилів.
По дорозі в парк «Тсаво» на нас чекала ще одна несподіванка, по ліву руку раптом спливло чорно-буре плато застиглої вулканічної лави. Он що: серед розкішної зелені, серед мирного розвою тварин інколи прокидаються кратери кенійських гір і виявляють своє невдоволення потоком вогненної лави. Правда, сталось це не вчора і не позавчора, по пористій чорній кірці можна ходити і збирати на згадку чудернацької форми грудочки. Через підошви тепло відчуваєш, але це вже від нагрітого сонцем каміння.
Заповідник «Тсаво» не тільки найбільший, але й порівняно з іншими парками надміру зазеленений і загущений рослинністю. Відкритих місць небагато, тому оріксів й імпал, бородавників і бабуїнів треба прозирати в колючих чагарниках, навіть жирафи показують лише свої ріжки над живою огорожею. Василя Климова це аж ніяк не влаштовувало, і хоча його фотосумка була вже вщерть наповнена газелями й орлами, слонами й левами, крокодилами й бегемотами, він не міг всидіти без діла і кидався на кущик, на якому склав крильця кольористий метелик, підстерігав на гілочці богомола чи бабку, розпластувався на траві над смугастою гусінню, схилявся над зірчастою квіткою, одне слово, як Тичинів Сковорода, «на землю упаде, цілує квіти, трави гладить...» І клацає, клацає... Коли, на якій виставці ми побачимо цю кольорову слайдову панораму?
...Я все сказав про життя і красу кенійських заповідників. Прощавайте, слони і леви, носороги і жирафи, леопарди і бегемоти, імпали й газелі, усі звірі і птахи. Чи доведеться нам побачитися знову?
Тепер наш прямий шлях на Момбасу, до Індійського океану.

Володимир СТАДНИЧЕНКО, Африка. Кенія
також у паперовій версії читайте:

назад »»»