ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
ЛАРИСА ДЕДЮХ:«БАНДУРА МОЖЕ ЗАКОХАТИ В СЕБЕ ВЕСЬ СВІТ»

Наша співрозмовниця — Лариса Дедюх, талановита бандуристка-співачка і педагог Національної музичної академії України імені П. Чайковського.

Починала вона в «кухонному театрі»: залізала маленькою на стільчик-«сцену» і співала бабці, поки та куховарила. У сім років несподівано посіла перше місце в районному конкурсі «Алло, ми шукаємо таланти». Мав виступати квартет, але захворів баяніст. Мама-вчителька, щоб не лаяли школу за погану організацію самодіяльності, послали на сцену Ларису-першокласницю. За рік школярка виконувала соло в районній капелі бандуристів.
Семирічною їздила за п'ятнадцять кілометрів (із Білого Каменя в Золочів) у гурток гри на бандурі. Надзвичайно кортіло стати артисткою... Кожен візит з батьками до Львова закінчувався походом у театр імені Марії Заньковецької на будь-яку виставу. А в рідній школі ляльковий театр не обходився без Лариси.
Згодом були Львівське музичне училище та Київська консерваторія, де дівчина пройшла асисентуру-стажування у народних артистів України професорів Сергія Баштана (бандура) і Клавдії Радченко (вокал).
Лауреат перших премій Всеукраїнського (Івано-Франківськ, 1988) і Міжнародного (Хмельницький, 1995) конкурсів виконавців на народних інструментах, вона нині систематично з великим успіхом займається концертно-виконавською діяльністю як бандуристка-співачка. Гастролювала у багатьох країнах Європи, у США й Канаді.
Лариса Дедюх вважає бандуру магічним інструментом, який виражає національний дух України і вміє людей гуртувати й примиряти. В жодній країні світу не грають на бандурах (окрім українців у Канаді), але потенціал цього дивовижного інструмента такий, що, на її думку, здатний прославляти Україну в усьому світі.
— Пані Ларисо, напевно, спочатку торкнемось магічних властивостей бандури?
— Я неодноразово переконувалась у тому, що, бандура маючи унікальне звучання, притягує до себе за різних обставин. Згадую свій сольний концерт в мальовничому місті Баден-Бадені у Німеччині. На афішах було видно лише фрагмент грифу і написана невідома для німців назва інструмента — бандура. Та коли я вийшла на сцену, одразу відчула дружелюбний настрій людей. Найбільше мене вразила одна жіночка: вона мала гарного капелюшка і вся світилася. Той капелюшок мені сяяв протягом усього концерту. По закінченні слухачка підійшла до мене, розповіла, що вона емігрантка з Санкт-Петербурга. Далі вразила мене своїм зізнанням. «Ви знаєте,— сказала жінка,— коли я прочитала на афіші «бандура», я згадала, як колись в Криму, в Лівадії слухала вуличного бандуриста. Я закохалася в бандуру, тому прибігла на ваш концерт». Диво полягає в тому, що я теж колись з донькою гуляла в Лівадії, й там музикував бандурист. По-перше, грав примітивно, по-друге, коли йому давали гроші, він розривав куплет, аби подякувати. Мене це вельми засмутило: розривати пісню лише тому, що тобі кинули копійку, вважаю неприйнятним. Обірвана пісня — це щось серйозне, для цього має бути вагома причина. Донька мені каже: «Мамо, мамо, ходімо дамо гроші, там бандурист грає». Я відповіла: «Галинко, я не піду до нього, тому що після такого виконання хтось не схоче прийти на мій концерт, бо подумає, що я теж так граю і співаю». Я дивилася на це з професійно-морального боку, мені було образливо бачити в такому приниженому вигляді бандуру. І ось в німецькому Баден-Бадені жінка розповідає: «Я в Криму слухала бандуриста, і тому, побачивши вашу афішу, одразу прибігла на концерт». Який парадокс! Я не захотіла підійти до вуличного музиканта і віддати шану, а емігрантка завдяки йому прийшла на мій концерт. Інструмент справді втаємничує в собі щось надзвичайне, до бандури тягнуться, нею цікавляться.
Інша історія трапилась в Італії. Нас, групу артистів, привезли в містечко серед гір, де на скелі притулилась церква. Стоячи поруч із нею, ми відчували себе частинкою Бога: ти не в літаку, а весь світ перед тобою, і нема страху висоти, а є бажання розпростерти крила і полетіти. Я тоді подумала: «Напевно, ці гори надихнули Леонардо да Вінчі створити літальний апарат, бо тут люди відчувають надзвичайну польотність».
Неподалік церкви був музейчик, ми там перевдягалися для виступу, я настроювала бандуру. Експонатів і фотографій було обмаль — переважно списки людей, котрі будували містечко, отже, все можна було передивитися буквально за п'ять хвилин. Я налаштовую інструмент, моя подруга співачка Надія Петренко розспівується. Зайшов якийсь італієць, встав спиною, ніби розглядає історичну довідку. Вже, здається перечитав її десять разів, але стоїть нерухомо. Ми з Надією перезирнулися, я далі настроюю інструмент, нам навіть незручно стало: чому людина затрималась і стоїть між нами? Нарешті я все закінчила, відклала бандуру, лише тоді чоловік сказав: «Ті звуки такі чарівні, магічні». Потім Надія констатувала: «Уявляєш, він стояв і слухав, як ти настроюєш інструмент». Зачарований італієць не міг відійти, допоки я по струнах, як-то кажуть, бемкала... От вам і магія інструмента.
Ще один штрих: я працювала в Кримській філармонії у «вакханальні» роки: 1989–1992. Уявіть, молода артистка після консерваторії з бандурою та ще й в Криму. Згадую, як на півострів приїхала бригада УНА-УНСО. Енергійні хлопці, проповідуючи самостійність і українство, наробили, як-то кажуть, галасу, підлили олії у вогонь суспільної напруженості. Тепер я добре розумію, що різко нічого ніколи не можна змінити. Не можна людині сказати сьогодні, що вона має завтра дивитися на світ інакше. Ті гучні вояжі послугували не на плюс Україні, радше на мінус. Атмосфера була насичена грозою: розпад Союзу... Крим став болючою точкою загострення проблем, конфліктів, інтересів, усі гадали: куди він відійде — до України чи Росії...
І ось концерт класичного романсу, я виходжу на сцену з бандурою і маю заспівати українською перед російськомовною аудиторію. Таким холодом повіяло із залу, виникло враження, що в мене полетіли льодяні стріли, мороз по шкірі від разючих поглядів... Стало моторошно, адже я вийшла в національному костюмі та ще й з бандурою. «Напевно, мене сприйняли за агітатора»,— гарячково міркувала. Почала співати, і невдовзі побачила, як зі скляних очей людей впали крижинки — з'явився колір, тепло... Насторожені обличчя пом'якшали. Коли я доспівала, це була інша аудиторія. Зрештою я була щаслива, що змогла перебороти себе і ситуацію. От вам і сила музики.
— І приклад того, що одна дівчина з бандурою може зробити більше, ніж загін агресивних хлопців на кількох «БеТеерах».
— Напевно, що так.
— Що «світить» артистці, котра грає на бандурі, в столиці України?
— У столиці, як і скрізь, всі шляхи вистелені тернами. Як людина самокритична і вибаглива, вважаю: якщо не маєш повної реалізації, значить, щось не доробляєш. З іншого боку, коли напружено працюєш, але це не має нормальної віддачі, стає прикро і з'являється апатія, спустошення.
— Що конкретно призводить до цього?
— Наприклад, коли чуєш: «Ви знаєте, дві бандуристки в концерті — забагато». Ще ніколи не казали, що у збірному концерті забагато співаків, скрипалів чи піаністів. Хоча для всіх академічних виконавців зал є великою проблемою. Нерідко, коли артист концертує у філармонії чи ще в якомусь пристойному залі, то він, по-перше, виступає безкоштовно, по-друге (аби покрити оренду), ще має сам розповсюдити квитки. Тому доводиться шукати спонсора, котрий би викупив квитки, аби ти міг спокійно подарувати людям радість.
Річ у тім, що є комерційні (попсові) концерти, якими заробляють гроші (таких «пісенькових» концертів зараз хоч греблю гати), і є концерти серйозної музики, що потребують фінансування. За кордоном — це зазвичай мистецькі акції, які є складовими частинами державних програм.
А у нас: готуйся, виступай, а потім скажи: «Дякую, що мені дозволили тут виступити і донести до людей українські шедеври».
— Виходить, що за свій талант ніби доводиться платити.
— Авжеж. Артистові доводиться заробляти гроші десь паралельно, тобто — більше працювати. Виступати лише на засадах ентузіазму — ганебно, навіть офіціантові (перепрошую за грубе порівняння) залишають чайові й це вважають за нормальне, а музикант може виступити за «дякую» і це теж вважається нормальним. До того ж, музикантам (і композиторам) доводиться робити фуршети під свої прем'єри. Адже канапки можна пожувати і проковтнути, а музика прозвучала й полетіла, її навіть в кишені додому не донесеш.
Якщо митці займуться прибутковою матеріальною працею, то хто або що посяде наше місце? Золотий бичок? На щастя, ми самі передовсім потребуємо духовної поживи і можемо відмовитися від чогось матеріального заради створення нової духовності, що цінується людьми. Я вірю в те, що Бог усе бачить і праця нагороджується хоча б тим, що тобі відкриваються нові обрії радості-прозріння.
— Давно напрошується певна гастрольно-концертна структура, якою має опікуватися держава.
— Принаймні така структура має бути створена навколо бандури, адже бандурне мистецтво в Україні — це феноменальне явище, яким ми маємо пишатися. Воно має розвиватися, а не так, що тільки показав інструмент — і повісив на стіну, мовляв, ось це і є бандура. Є ще виконавство і виконавці, а над ними нависають догма і «ширвжиток». Згадую, як на один міждержавний захід у наказному порядку командирували трьох бандуристок, різних за манерою, і категорично сказали: «Головне, щоб ви троє разом співали». А ми ніколи ніде разом не співали, але мусили за п'ять хвилин «видати продукт на-гора», бо склався стереотип — «тріо бандуристок». Звісно, я нічого не маю проти ансамблевого музикування, я за те, щоб бандурне мистецтво розвивалось різнопланово і цікаво, а не за стереотипом: посадимо трьох дівчат у віночках, нехай «печуть», дарма, що незлагоджені голоси й інструменти.
Я за натурою індивідуалістка, люблю свою незалежність. Мене дратувало: чому маю грати або в складі тріо, або лише думу? Чому вийти з класичним романсом, народною піснею під акомпанемент бандури «ніззя»? Я підготувала репертуар як солістка-індивідуалістка. Слава Богові, пішла хвиля солістів-бандуристів.
Усе має розвиватися, бандура може бути сольним інструментом, а якщо ансамблевим, то і тут, як у кожному гурті, мусить бути якась «родзинка», а не просто тріо. Треба добиватися не тільки «картинки», а й рівня виконавства, щоб не було соромно: і те не так, і се брудно, якщо прискіпливо прислухатися.
На бандуру повинні працювати високообдаровані композитори, які б розумілися в специфіці інструмента і творили не за «дякую». Відповідно виконавці підвищуватимуть свій рівень, бо мусять виконувати ті твори високопрофесійно. Адже нас не тішить обдерта недолуга вишиванка, ми намагаємось, щоб вона була чиста й гарно вишита, а коли ще старовинний візерунок відтворено — взагалі шикарно. Те саме стосується інструмента: він має бути довершений, а виконавець досконалий. А не просто набрали гарних дівчаток: посиділи, поспівали — і всі: «Ура!» Не буде «Ура!», якщо не буде якості виконання, а для цього має працювати ціла система.
— Ваше друге крило — викладацьке, педагогічне...
— Прагну, щоб кожен студент мав своє обличчя, свій репертуар. Я не люблю копії. Коли я свого часу робила репертуар, мене дивували прохання: «Дай ту пісню, дай цю...» Не можна всім носити одну зачіску і однакову сукню. Майбутніх музикантів я вчу: «Немає значення, який у тебе голос, які в тебе дані, знайди своє обличчя, будь собою, тоді зникне багато такого, що ти нібито не можеш зробити».
Сумно і прикро дивитися на студента, який стоїть у черзі за дипломом. Я ображаюсь і на себе за те, що на вступних іспитах помилилась в абітурієнтові. Ніби горів і хотів чогось, та ось встає в чергу за дипломом. Хоча, по честі кажучи, не завжди можна звинувачувати студента в апатії.
— Яке підґрунтя в тієї апатії?
— Апатію живить мізерність перспектив. Приміром, у Національній музичній академії є чудова капела бандуристів, рівень якої, напевно, найкращий в Україні. Її склад мобільний: і жіночий, і змішаний (бо багато хлопців увійшло), але капела не має реалізації. Один-два концерти на сезон. З одного боку, зрозуміло, що це — студентський колектив, він перебуває в навчальному процесі, він не повинен гастролювати-концертувати, але на його базі можна створити висококласну капелу бандуристів. Мене можуть осадити: «У нас уже є Національна чоловіча капела». Це з тієї ж серії: два бандуристи в одному концерті — забагато. Хорових капел може бути і двадцять, а от капела бандуристів чомусь має бути одна. Монополія.
У чому проблема нашої єдиної чоловічої капели нині? Хлопці не такі скрупульозні, як дівчата щодо навчання, вони, закінчивши Стрітівську школу чи якесь училище, йдуть в національний колектив. Рівень їхньої гри ще не є по-справжньому високоякісний, відповідно вони не можуть виконувати складні твори, більш-менш пристойно звучать вокальні партії. Дівчата ж, котрі здобули вищу освіту (ще аспірантуру закінчили), йдуть викладати в музичні школи або хори. Хоча саме у вокально-інструментальному колективі вони можуть себе цілковито реалізовувати. Ми даємо в музичній академії гарну багаторівневу освіту, а реалізації як такої — немає.
— Знову-таки скарб складають у пропилений мішок і він валяється під тином...
— Про цей студентський колектив не знають, як і багато про що в Україні. Хто і як має підтримати капелу бандуристів Національної музичної академії? Між собою на кафедрі ми над цим питанням ламаємо голову, адже скільки існує різних муніципальних, президентських, філармонічних колективів: симфонічних, народних, хорових, духових, що пропагують світову класику. Та бандура — це українська класика, яка є для нації стрижневою. Тож чи є вона тепер справді стрижневою? Всі країни мають співаків, скрипалів, піаністів, духовиків, а бандури в них нема, і хочеться, щоб вона мала підтримку рідної держави і суспільства.
Наскільки приємніше усвідомлювати, що, працюючи в Академії як у державному закладі, ти працюєш на державу і вона турбується про робочі місця випускників! Якби ж та дорога освіта, оплачувана державним коштом, не була державою знецінена! Ми виховуємо і навчаємо зміну, а потім найкращі музиканти потрапляють в іноземні оркестри і театри, виходить, що ми розбазарюємо свою освіту, не дбаємо про неї, й вона годує чужих. Жахливо, що це для України ніякої користі не приносить, і трагедійно для таланту, що він у себе вдома не працює, бо на Батьківщині нікому не потрібний.

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»