ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА СУСПІЛЬСТВО
ЗАБУТА МЕЛОДІЯ МАЙДАНУ
Насиченість політичних подій, яку ми спостерігаємо впродовж останнього тижня, багато хто порівнює з президентськими виборами 2004 року. Ті самі емоції, подібні протистояння, схожі заклики і, що найголовніше, повне спростування популярної тези про те, що вдруге історія може повторитися винятково як фарс. Утім, про усе по порядку.

Як ми повідомляли, на заклик опозиції зібрати потужний мітинг на Майдані Незалежності 31 березня, правляча коаліція відреагувала своїми акціями — форумом національної єдності. За задумами ініціаторів цього дійства, воно мало тривати протягом трьох днів по всій центральній частині української столиці. Забігаючи наперед, зазначимо, що коаліціянти обмежилися лише двома днями.
Спостерігаючи за підготовкою провладного форуму, мимоволі пригадувалися останні події в парламенті. На кожний опозиційний натяк про наміри блокувати трибуну «регіонали» відповідали тим, що з’являлися у сесійній залі раніше і брали президію у щільну облогу. Вочевидь, коаліціянти вирішили, що подібна тактика, котра останнім часом не раз приносила їм успіх у стінах Верховної Ради, виявиться дієвою і на вулицях.
Чесно кажучи, певні шанси це довести у «регіоналів» були. Коли всі телеканали навперебій повідомляли про переповнені потяги та автобуси, що 29–30 березня вирушили до Києва зі східних регіонів, можна було припустити, що прихильники коаліції таки перевершать своїх опозиційних супротивників масовістю.
Зрозуміло, що серед тих, кому було надано транспортну підтримку для відвідування провладних мітингів, чимало щирих прибічників Партії регіонів і Віктора Януковича особисто. Але чи не самі «регіонали» майже весь минулий тиждень звинувачували своїх опонентів, мовляв, ті лише те й роблять, що посилають рознарядки у регіони: хто скільки людей має забезпечити на підтримку опозиційного Майдану?.. Та вийшло з точністю до навпаки. Зранку 31 березня журналістські пошуки увінчалися лише повідомленням про те, що зі Львова до Києва вирушило п’ять автобусів із прибічниками «Народної самооборони» Юрія Луценка. Переважна більшість мешканців західних регіонів була байдужою до акцій протесту — Великдень на носі...

Ні — «чорним радам»?
До опозиційного Майдану ми ще повернемось, а поки — кілька найхарактерніших штрихів із Європейської площі, на якій мітингував регіонально-комуно-соціалістичний люд. Поза всякі сумніви, назва їхньої акції — форум національної єдності — викликає повагу й згоду. Та, слухаючи палкі промови про єдність та злагоду у виконанні Раїси Богатирьової чи Нестора Шуфрича, мимоволі пригадуєш рядки із безсмертної повісті Ільфа та Петрова «Дванадцять стільців». Пам'ятаєте, як на вечірці в Олени Станіславівни Боур Іполит Матвійович закинув Остапові Бендеру, що його методи виманювання грошей у старгородських купців не надто чесні. «Хто це говорить: апостол Павло? — обурився великий комбінатор.— Я чую це з вуст людини, котра ще недавно намагалася вкрасти стільця у бідолашної вдови Грицацуєвої».
Показово, що більшість промовців виступила принципово російською мовою. Ті ж таки Нестор Шуфрич чи Раїса Богатирьова чудово володіють державною. А один із ведучих — депутат Юрій Мірошниченко — узагалі кілька разів починав свої спічі природною для нього українською, але, вочевидь, пригадавши партійні настанови, поспішав виправлятися.
Щодо пріоритетів коаліціянців, то й у них вистачало суперечностей. Далі закликів до єдності справа не йшла. Приміром, пані Богатирьова заявила, що «регіонали» не дозволять відродитися «чорним радам». Вибачте, але й сам провладний мітинг десь-якось підпадає під це визначення. Бо його учасники, попередньо порадившись, ухвалили рішення звернутися до Президента, щоб той не чіпав Верховну Раду.
Інші промовці навперебій закликали Віктора Ющенка шукати компроміси. А Ганна Герман у виступі навіть зронила щось на кшталт: якщо Президент і цього разу проігнорує точкою зору половини України, це буде неприпустимо. Таке враження, що не Віктор Ющенко лише те й робив, що витискав із себе різні компромісні рішення, як-от: підписання меморандуму з «регіоналами», коли вони були ще в опозиції, освячення Універсалу національної єдності й, нарешті, подання Віктора Януковича на прем’єрську посаду.
Таке враження, що якби не нинішнє нарощування коаліційних м’язів за рахунок депутатів-перебіжчиків, Президент «проковтнув» би ще чимало «регіональних» фокусів, адже приєднання до коаліції депутатів на так званій індивідуальній основі розпочалося не тепер. Колишні «нашоукраїнці» та бютівці Волков, Заплатинський, Зубець, Зубик, Толстенко й інші неконституційно, як вважає глава держави, поповнили коаліцію ще торік улітку, але тоді палких протестів проти незаконності цих кроків не було чути. Принаймні, від Віктора Андрійовича.

Попереду — Кириленко
Нині глава держави висунув коаліції сім вимог, одна з яких — привести парламентську більшість у відповідність з результатами виборів. Тобто обмежити кількість депутатів-більшовиків 238 голосами (саме стільки представників фракцій ПР, СПУ та КПУ погодилися увійти до коаліції). Щоб вимоги провладних прибічників — не розпускати парламент — стали реальністю, Ющенко пропонує зробити таке переформатування на найближчому пленарному засіданні, тобто сьогодні.
Показово, що коаліція придумала своєрідний засіб боротьби з нинішньою правовою казуїстикою. Ще минулого четверга на так званих «загальних» депутатських зборах, де присутні були винятково «більшовики», його озвучив «регіонал» Володимир Сівкович. Йдеться про мораторій на офіційне прийняття до коаліційних лав будь-кого з перебіжчиків. Цікаво, тоді до цієї ідеї ніхто з депутатів не прислухався, хіба що Тарас Чорновіл. Проте коли стало зрозуміло, що опозиційний Майдан за всіма статтями перевершив провладний, готовність до запровадження такого мораторію виголосило і парламентське керівництво вустами Адама Мартинюка. Зрештою, такий крок коаліції, у разі його здійснення, буде справді дієвим. Ніхто ж бо не заважатиме перебіжчику голосувати в унісон зі своїми «старшими товаришами». Тож загроза узурпації влади через магічне число у 300 голосів нікуди не зникне.
Решта вимог Президента, котрі він висловив коаліціянтам, такі: ухвалити закон про імперативний мандат для парламентарів; узаконити і дотримуватися Універсалу національної єдності; створити конституційну комісію; припинити тиск на КС, щоб той, нарешті, зміг ухвалювати рішення; розробити і затвердити нову редакцію закону про Кабінет Міністрів. Одразу зауважимо, що стосовно, скажімо, імперативного мандата Віктор Ющенко ще зовсім недавно мав дещо інші погляди. Навіть закон про такий мандат для місцевих депутатів йому не сподобався. Підписав він його лише тому, що той документ підтримала конституційна більшість у ВР (понад 300 голосів), але водночас імператив для «місцевих» оскаржується в тому-таки Конституційному Суді й ніким іншим, як главою держави.
Усі згадані вимоги Віктор Ющенко оприлюднив на четвертому з’їзді «Нашої України», що також відбувався минулого вікенду. Цей форум, на відміну від попереднього, не позначився скандальними перервами й безплідними дискусіями. Тривав цей з’їзд значно менше, можливо, й тому, що делегатів «підганяв» мітинг на Майдані Незалежності.
Головних подій, що сталися на з’їзді,— дві. Перша, це — обрання керівником «Нашої України» В’ячеслава Кириленка. Відтак опозиційна складова у пропрезидентській партії остаточно взяла гору.
Друга знакова подія — підтримка з’їздом звернення до глави держави стосовно розпуску Верховної Ради. Згодом на Майдані пан Кириленко назвав це рішення несподіваним. Можливо, новий лідер партії пожартував, але до останнього чимало спостерігачів сумнівалися, що «НУ» до кінця візьме на озброєння найрадикальніші бютівські заклики.

Майдан живе...
Величезна кількість людей на Майдані Незалежності 31 березня засвідчила: українці готові повірити політикам ще раз. Звичайно, цілковито відтворити настрої кінця 2004-го нині не вдалося. Але, як і на початку Помаранчевої революції, масовість Майдану була забезпечена мешканцями столиці — з регіонів, як було сказано, мітингувальників майже не приїхало. Навряд чи велика присутність киян свідчить про таку саму їхню довіру до «помаранчевих». Швидше це була відповідь «біло-блакитним», що вони, як і раніше, не володіють симпатіями столичних жителів.
На опозиційному мітингу, як і на провладному, було ухвалене звернення до глави держави. Лише зміст його був діаметрально протилежним — розпустити Верховну Раду. У натовпі навіть лунали голоси людей, котрі воліли, аби Віктор Ющенко виніс парламентові вирок наступного після мітингу дня. Та, враховуючи, що цей день припав на 1 квітня, який традиційно вважається Днем сміху, це справді було б, напевно, не надто логічно. Хоча дещо подібний випадок у вітчизняній історії вже був. У 2002 році минулі парламентські вибори проходили 31 березня. Попередні результати ЦВК змушена була оголошувати саме 1 квітня, тобто наступного дня. І нічого, всі повірили...
Одначе це було давно. Нині більшість політиків фактично творять собі й державі «перше квітня» щодень, а від надмірної кількості політичного «гумору» стає зовсім не смішно. Можливо, тому суботній Майдан за його духом доречніше порівнювати не з 2004 роком, а з дев’яносто першим.

Ярослав ГАЛАТА
також у паперовій версії читайте:

• ПОЛІТИКА ОЧИМА СОЦІОЛОГІВ

назад »»»