ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ПЕРОМ ПУБЛІЦИСТА
БАНДУРИ ДЗВІН ТРИВОЖНИЙ
Пригадаймо у Довженка: «З усіх старців батько визнавав тільки одного — Кулика. І хоч Кулик, одягнений у чумарку і великі незносимі чоботи, здавався зовні багатшим від батька, він не жалів для нього милостині і ніколи не образив його словом. Він шанував мистецтво. А Кулик завжди ходив з бандурою і співав не про божественне».

Нині бандура цього шанованого в народі музики зберігається в Сосницькому краєзнавчому музеї на батьківщині Олександра Довженка. Змовкли струни, що чарували своїм передзвоном людей простих, професорів музики з Києва, що зривали земляків моїх і в іскрометний танок, і на двобій із загарбником-супостатом. Невже назавжди?
Ще до відвідин згаданого музею я чув, що сліпого Кулика водив селами не хто інший, як Семен Власко. По смерті уславленого кобзаря він підхопив його пісню й поніс межи люди. Коли грянула Друга світова, вирушив із бандурою на фронт. Бо з передань свого вчителя знав, що в люту годину співцеві годиться не у хвості народному плестися, а бути в перших його лавах.
Із села Полісся на Чернігівщині шлях Семена Власка проліг через усю Європу. З гвинтівкою на правому плечі й бандурою на лівому («щоб ближче до серця» — пояснюватиме причину цікавим) пройде співець через сплюндровані фашистами міста і села, вбираючи в себе людські болі й ненависть до поневолювачів. На привалах бойовим побратимам співав про запорожців і кобзарів, яких вороги боялися не менше, ніж козаків із шаблями й піками. Нерідко жартівливою піснею повертав їм душевну рівновагу.
Тому, коли під час одного з боїв під Варшавою осколок ворожого снаряда перебив гриф бандури, її мовчання болісно озвалося в сотнях солдатських сердець. Бійці й командири підходили до засмученого Власка, пропонували свою допомогу, бо не могли змиритися з тим, аби раптом померла пісня. Зрештою за допомогою кількох цвяшків і шматка жерсті вдалося повернути інструментові життя. Знову заспівала бандура, вселяючи в серця воїнів віру в неминучу перемогу.
Останні акорди війни взяла Власкова бандура під стінами поваленого рейхстагу в Берліні. Потім Семен Сидорович здав полковому старшині-зброяреві гвинтівку, попрощався з бойовими побратимами і «взяв курс» на рідну Чернігівщину.
Спливали роки. Музичив кобзар перед земляками, привчав синів до бандури. А як зовсім підупав силою, віддав дзвінку подругу в музей Менської середньої школи. Так замовкла ще одна кобза.
Дві ці історії мимоволі пригадалися під час відвідин музею Чернігівської музичної фабрики. Його експонати засвідчили, що на початку минулого століття виготовляти бандури тут почав видатний майстер Олександр Корнієвський. Свій перший інструмент він змайстрував на замовлення відомого кобзаря Терешка Пархоменка у 1906 році. Інструмент тому сподобався.
Оволодіваючи в процесі роботи над інструментами музичною грамотою, Олександр Самійлович береться водночас і за їхнє вдосконалення. На Київській кустарно-промисловій виставці 1913 року його бандура удостоюється бронзової медалі. Відтоді чудово інкрустовані, прикрашені різьбою, з барельєфами Тараса Шевченка, Миколи Лисенка та Миколи Гоголя бандури Корнієвського розходяться по всій Україні. Надходять вони й на озброєння Першої художньої капели бандуристів, яку було створено 1918 року в Києві.

«Рознощики смути» під прицілом поневолювача
Навряд чи більшовицька орда знала про наказ польського короля Яна-Казимира після розгрому його війська під Корсунем 1648 року: «З козаками ми ще позмагаємося... А от кобзарів, рознощиків смути в Україні, наказую всіх виловити й посікти упень!», але діяла так само. Юридичним підґрунтям для цього було обрано звинувачення у «контрреволюційній агітації». Як бачимо, все та ж боротьба із «рознощиками смути».
Під час громадянської війни ухвалили кілька постанов, які були чинними до 1923 року. Першим був ленінський декрет від 21 лютого 1918-го під назвою «Социалистическое отечество в опасности». У ньому карним органам видавали ліцензію на розстріл на місці «неприятельских агентов и контрреволюционных агитаторов». Другою — постанова ВЦИК від 22 лютого того ж року, тобто наступного після ленінського декрету, «О расстреле на месте преступления врагов Советской власти», в якій рекомендувалося це робити, незважаючи на форму тієї агітації (аби випадково не пропустити повз увагу «надзвичайки» кобзарський спів).
Третім документом, що підсумовує розстрільну програму більшовицької верхівки щодо поневолюваної України, виявилась постанова від 5 вересня 1918-го (на підставі попередньої директиви ВЦИК) за підписами Д. Курського, Г. Петровського та В. Бонч-Бруєвича «О красном терроре». У ній, зокрема, зазначалось: «Обеспечение тыла путем террора является прямой необходимостью оградить Советские республики от классовых врагов путем изолирования их в концентрационные лагеря... и расстрела».
Прошу читачів звернути увагу на таку «дрібничку»: Москва ще тільки майже через чотири місяці спроможеться сфабрикувати в Харкові «проголошення» України «республікою Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів», а вже вважає своїм правом порядкувати на території суверенної Української Народної Республіки, винищувати там усіх, хто не схвалить її вторгнення.
Здавалося б, дивина, абсурд, але це лише для нормально мислячої людини. Для самопроголошених «старших братів» — норма, яку письменник Євген Гуцало найменував «ментальністю орди».

А тій тільки команди «фас!» і бракувало
«На початку совєтської окупації в Україні,— занотовував письменник Улас Самчук,— було полонено і розстріляно багатьох бандуристів». Як розповідали старі харків’яни, взимку 1918-го на Холодній горі (один із районів міста) у шинку Фадея, що впродовж десятиліть був місцем традиційних зборів кобзарських братств, більшовики влаштували погром. На гурт співців, переважно похилого віку, накинулися п’яні московські солдати... Тяжко побивши беззахисних незрячих людей і потрощивши інструменти, їх під глумливі вигуки одного за одним повикидали на мороз. «Не одному тоді з нашої братії матросики перелічили ребра»,— згадував про це в 30-х роках кобзар Іван Кучугара-Кучеренко.
«У 1920 році,— свідчив Василь Ємець,— десь через місяць по зелених святах московськими більшовиками був розстріляний в Одесі кобзар Литвиненко. Весь його злочин полягав у тому, що він часто грав на українських сходинках по товариствах. За це кобзаря арештували і, протримавши місяць у «черезвичайці», розстріляли, а його речі й навіть бандуру сконфіскували».
Подібна доля спіткала багатьох інших співців. Відомості пощастило зібрати лише про кілька десятків із них. Причину подібних дій більшовицького режиму проти кобзарів американський етнограф Вільям Нолл пов’язує з суспільною їх роллю. Народні співці, переконаний він, споконвіку були неконтрольованими, а отже, небезпечними для тоталітарної ідеології джерелом морального авторитету серед громадськості й відчутного спротиву чужому устрою, перешкодою для швидкого втілення ідеологічних настанов більшовицької системи.
З-поміж перших її жертв замордований у середині січня 1920-го в Харкові на Москалівці за спів серед червоноармійців «контрреволюційних» пісень Петро Скидан. Забитий червоноармійцями під час боїв за місто Лозову Харківської області у 1919-му Йосип Гливкий. Забиті 1921-го в Києві Антін Митяй і Гамалія. Гинуть кубанський бандурист-аматор Свирид Сотниченко (1920 р., станиця Пашківська під Катеринодаром), бандуристи Першої художньої капели Андрій Слідюк (1919 р., м. Старокостянтинів) і Федір Діброва. За «контрреволюційну агітацію» 1918-го заарештовано і ув’язнено до концтабору бандуриста Федора Дорошка.
Нещадний меч репресій не минає й творчої інтелігенції, котра опікувалася українським кобзарством. Переслідувань та знущань зазнають фольклористи Микола Домонтович, Порфирій Мартинович, художник Опанас Сластьон. Протягом року (1921–1922) «раптово-загадково» один за одним гинуть корифеї української музики Яків Степовий, Микола Леонтович та Кирило Стеценко.
Водночас народних співців «добровільно-примусово» схиляють до співпраці з режимом. Найхарактернішими прийомами при цьому були: — насильницьке залучення у формі «мобілізації» їх до більшовицьких агітбригад. Під загрозою розстрілу, шантажем деяких із них змушують виступати перед населенням з більшовицькою агітацією. Подібна доля спіткала відомих кобзарів Івана Кучугура-Кучеренка, Федора Кушнерика, Івана Запорожченка та інших;
— заборона використання традиційного кобзарсько-лірницького репертуару (дум, історичних пісень, псалмів, кантів) і стимулювання процесу творення псевдокобзарських ерзаців, що прославляли окупантів (наприклад, «Ой, у місті Петрограді», «Пісня про Щорса» кобзаря Павла Носача; «Хто ж той сокіл, товариші?», «Батько Ленін» кобзаря Федора Кушнерика; «1917-й рік», «Пісня про повстання» кобзаря Івана Запорожченка та інші);
— фальсифікація кобзарських творів періоду революції (характерною є «Пісня про Христового П. Гузя).
Увесь цей ідеологічно-організаційний арсенал спрямовувався на поступову дезорієнтацію громадськості щодо історично закріпленої в її свідомості ролі народних співців, а надалі й на відчуження української спільноти від носіїв традиційної культури.
І все ж, попри безупинну цілеспрямовану кампанію переслідування і профанування кобзарства, репресій і зумисного замовчування, автентичне кобзарство не вдавалося знищити «до ноги». Воно продовжувало зберігати свої характерні форми та мистецькі можливості завдяки закоріненій в українській нації природній потребі самовираження й самоутвердження. Надто любили і шанували в народі своїх рапсодів. Їх попереджали про небезпеку, переховували, естафетою передавали з рук у руки як найдорожчий духовний скарб.
Не дають бажаного результату й спущені ЦК ВКП(б) одна за одною нові постанови: «Про заборону жебрацтва», «Про обов’язкову реєстрацію музичних інструментів у відділах міліції та НКВС», «Про затвердження репертуару в установах НКО» (Народного комісаріату освіти.— Ред.), «Положення про індивідуальну та колективну музико-виконавчу діяльність».
Не спрацьовує і шалене цькування кобзарства в пресі, хоча вона буквально стріляє заголовками зі шпальт: «Проти кобзи — радіо Дніпрельстану!», «Пильніше контролюймо кобзарів!», «Кобза — музична соха!», «Кудесниця-гармошка стає і вже стала справжнім засобом виховання мас!».
Не спрацьовує й «глибокодумне» розпатякування (припускаю, за вказівкою «згори») деяких «співців нової ери», котрі на догоду сталінським опричникам намагаються переконати український народ у тому, що «кобза заховує в собі повну небезпеку, бо надто міцно зв’язана з націоналістичними елементами української культури, з романтикою козацькою й Січі Запорозької. Це минуле кобзарі намагаються неодмінно воскресити. На кобзу тисне середньовічний хлам жупана й шароварів» (Юрій Смолич). Що потрібно покласти край «закобзаренню України» та мерщій «вибивати колом закобзарену психіку народу» (Микола Хвильовий).
Найбільше вислужився на цій мерзенній стезі Микола Бажан у поемі «Сліпці, обізвавши кобзарів «скигліями» й «смердючими недоносками», а наш тисячолітній героїчний епос — «сторотими проклятими піснями». На весь цей словесний мотлох народ накладав свою віками вивірену резолюцію: «З брехні люди не мруть, та вже їм більше віри не ймуть».
Не йняв віри московським підбріхувачам народ, а кобзарі й поготів. Як і тисячі років до того, мандруючи від села до села, від міста до міста, співали прадавні думи, воскрешали потоптувану чужинцями історичну пам’ять народу. Чи могли змиритися з цим руйнівники тієї пам’яті? Звичайно, ні. Переконавшись, що попередня тактика ліквідації цього, на їхній погляд, небезпечного для системи явища виявилась малоефективною, вони замислюють масове знищення кобзарів
Сталося це наприкінці 1932 року. Про нього відомий американський вчений Роберт Конквест у книзі «Жнива скорботи» напише: «Популярна в народі національна культура впродовж віків підтримувалася в українському селі бардами, оспіваними Шевченком кобзарями, які, мандруючи від села до села, заробляли на життя виконанням старовинних народних пісень і переказами народних балад. Вони постійно нагадували селянам про їхнє вільне і героїчне минуле. Це «небажане явище» тепер було придушене. Кобзарів скликали на з’їзд і, зібравши їх там усіх разом, арештували. За наявними відомостями, багатьох із них розстріляли — в цьому була своя логіка, бо від них було мало користі в таборах примусової праці».
Точна кількість знищених співців невідома й досі. Російський білоемігрант Шостакович у виданій 1939 року за кордоном книзі своїх мемуарів називає приблизну цифру «кількасот». Харків’янин А. Парфиненко переконаний, що жертв було 337. Відомому кобзарезнавцеві зі Львова Богданові Жеплинському вдалося задокументувати у своєму сумному мартиролозі лише 82 бардів. Австралійський кобзар Віктор Мішалов писав, що на той з’їзд зібрали «близько 250 лірників і 50 кобзарів. Усіх їх запакували в поїзд і повезли начебто до Москви на ще більший з’їзд. Однак по дорозі висадили біля якогось глибокого яру, і вони — переважно сліпі, без поводирів і харчів — не зуміли вибратися звідти. Майже всі й позамерзали там».

Усім смертям, на зло бандура воскресає
На щастя, заключний акорд цієї сумної оповіді є можливість подати в оптимістичнішій тональності. Торік у видавництві Міжнародної академії управління персоналом заслужений артист України, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, відомий кобзар і лірик Василь Нечепа видав власну книгу «В рокотанні-риданні бандур» про нелегкий життєвий і творчий шлях свого кумира Олександра Корнієвського. Того самого, якому довелося «відтрубити» по ГУЛАГах 24 каторжних роки лише за невгамовну любов до бандури.
Як відомо, у селі Стрітівці на Київщині під орудою бандуриста-віртуоза Василя Литвина друге десятиліття функціонує кобзарська школа. На батьківщині славетного Остапа Вересая в Сокиринцях на Чернігівщині планується створити столицю кобзарства. Кобзарів нині готують в школах і музичних ВНЗ. Хотілося б, аби не забувалося головне: у рокотанні їхніх інструментів мусить зберегтися грізна пересторога для ворогів, а серця патріотів рідної землі воно має виповнювати готовністю до її захисту від усіх небезпек.

Олександр СКОРИНА, публіцист
також у паперовій версії читайте:

назад »»»