ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ЛІТЕРАТУРНІ ОБРІЇ
ОКСАНИНЕ ПЕРО
«У мене було чудове дитинство. Околиці Полтави, посеред Різницької гори маленький будиночок, а навколо великий сад... Ця гора мені знайома з дитячих років. Потім більшовики назвали її горою Марата, нині вона носить ім'я видатного українського композитора, диригента, фольклориста, етнографа Василя Верховинця, закатованого у сталінських таборах. Він також жив на цій горі зі своєю дружиною Євдокією Долею...» — так згадувала свої молоді літа Оксана Іваненко.

її батько народився на Новосанжарщині, у Великому Кобелячку, походив із родини священиків, закінчив юридичний факультет Київського університету. З 1889 року працював у Полтаві редактором неофіційної частини газети «Полтавські губернські відомості», згодом керував газетами «Полтавський вісник» і «Полтавський голос», написав чимало книг, присвячених історії та громадсько-культурному життю краю. Після жовтневого перевороту 1917 року він викладав літературу в міських школах.
Любов до педагогічної праці Оксані прищепила і мати, яка вчителювала у дитячому притулку «Дім трудолюба».
Закінчивши гімназію, донька влаштувалась працювати вихователькою у дошкільний будинок, поєднуючи роботу з навчанням у робітничій школі. Згодом вступила до Полтавського інституту народної освіти, невдовзі перевелась до Харківського, де був факультет соціально-правової охорони неповнолітніх. На канікулах і впродовж двох років після закінчення ВНЗ працювала у славнозвісній колонії Антона Макаренка, що дало підставу для навчання в аспірантурі науково-дослідного інституту педагогіки, яку завершила захистом дисертації на тему «Дитяча літературна творчість». Розповідають, що Антон Семенович умовив Оксану працювати в управлінні дитячими колоніями Харківщини. Під час написання «Педагогічної поеми» він утілив образ Оксани Іваненко під іменем Оксани Варської.
Коли навчалася в Харкові, дівчина відвідувала студію дитячої літератури при письменницькій організації «Плуг», познайомилася з Павлом Усенком і Наталею Забілою. Тоді ж опублікувала перший доробок — оповідання «До царя» у журналі «Червоні квіти», повість «Манівцями» у журналі «Молодик». Співпраця з видавництвом, знайомство з визнаними на той час майстрами пера Павлом Тичиною, Максимом Рильським, Володимиром Сосюрою, Олесем Донченком, Олександром Копиленком, Миколою Трублаїні, Марією Пригарою сприяли стрімкому письменницькому зростанню Оксани Іваненко.
Із тридцятих років вона цілковито віддалася літературній праці, стала активним творцем української радянської дитячої літератури, її казки, оповідання, нариси, п'єси, вірші, історико-біографічні романи відзначаються неповторною поетичністю, глибиною психологічних характеристик. Особливо новаторство письменниці виявилося у жанрі казки. Невипадково твори Оксани Дмитрівни дістали високу оцінку визнаних майстрів пера — Самуїла Маршака та Корнія Чуковського.
Під час Великої Вітчизняної війни Оксана разом із батьком і дітьми жила в Свердловську, подружилася з відомим російським казкарем Павлом Бажовим, тут продовжувала працювати над повістю «Тарасові шляхи».
З евакуації овдовіла письменниця (на чоловіка Володимира Татаринова прийшла похоронка) переїхала спочатку до Москви, потім до Києва, де очолила редакцію журналу «Барвінок», у якому надрукувала «Тарасові шляхи», «Тарасову долю», «Марію», «Богдана Хмельницького», охоче надавала сторінки популярного дитячого журналу письменникам Олесю Донченку, Олександрові Копиленку, Остапові Вишні, Валентину Бичку, Наталі Забілі, Платонові Вороньку.
Тільки українською мовою було видано понад сто книг Іваненко, її твори перекладено на мови народів Радянського Союзу; друкувалися вони в Болгарії, Чехословаччині, Польщі, НДР. Коли в ФРН у 1963 році побачила світ її книжка, то в анотації наголошувалось: «Ця книжка сповнена поетичної краси, високої виховної сили, належить перу однієї з найкращих українських дитячих письменниць».
Твори Оксани Іваненко вчать людяності, добру і справедливості. Варто навести бодай невелику цитату з її казки: «...Я ненавиджу порожні холодні очі, бо найгірше в світі — байдужість. Я хочу, щоб ви, діти, майбутні творці життя, знаходили в праці щастя, щоб знали: нічого не дається легко, до досягнення своєї мети треба йти довго, наполегливо і уперто».
Плідну творчу діяльність письменниці відзначено Державною премією України імені Тараса Шевченка, Республіканською премією імені Лесі Українки, орденом Дружби народів, трьома орденами «Знак пошани».
також у паперовій версії читайте:

• ПРО МУДРОГО ЗАЙЦЯ
• СМІХ ДОПОМАГАВ ВИЖИТИ
• «Я ВЕРНУСЯ ДО ТЕБЕ, ОТЧИЗНО МОЯ»

назад »»»