ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
ОТЕЦЬ СТЕФАН:«БЕЗ БОГА НІ ДО ПОРОГА»
Є на Подолі, на вулиці Григорія Сковороди, 12/8, церква Миколи Набережного, що перебуває в державному реєстрі історичних пам’яток. Цей шедевр українського бароко створив видатний зодчий Іван Григорович-Барський. Церкву побудовано в 1772–1775 роках на місці старовинного дерев’яного храму, знищеного пожежею. Нині в її іконостасі є ікона Миколи Чудотворця, написана на липовій дошці, яка пережила пожежу 1811 року і лишилася неушкодженою.

Церкви на закривали навіть за сталінських часів, а під час хрущовської відлиги її перетворили на склад. Згодом перебудована державою під культурний центр, історична пам’ятка врешті постала з попелу духовного і діє як храм Української автокефальної православної церкви. Її реставрують та шанобливо утримують винятково коштом громади, без будь-якої державної допомоги.
За народними переказами, іще Русь не прийняла християнства, а на цьому місці вже стояв храм — для грецьких купців і дипломатичних місій. Тоді тут був берег Почайни. За іншим переказом, молоде подружжя пливло човном по Дніпру з міста Вишгорода в Київ на храмове свято Святої Софії. Мати задрімала, поклавши дитя на лаву, та ось потужний вітер здійняв хвилі, і дитя з човна впало у воду. Батьки в розпачі звернулися по заступництво святого Миколая Чудотворця. Наступного дня сторож, який рано-вранці відчинив двері Святої Софії, раптом почув дитячий плач. Він піднявся на другий поверх храму і побачив біля ікони святого Миколи Чудотворця живе й здорове немовля, ніби щойно витягнуте з води. Сторож був дуже здивований, тому що звечора ретельно храм перевірив. У всіх, хто заходив у церкву, він запитував: «Чиє дитя?». Серед парафіян була невтішна молода сім’я. Підійшовши до столу, подружжя побачило свою дитину. З того часу ікону в народі почали називати «Микола Мокрий». Список з тієї ікони із Святої Софії Київської повернув з Америки на Батьківщину, коли Україна здобула Незалежність, перший у відродженій Українській православній автокефальній церкві патріарх Мстислав (Скрипник). Ця ікона — в храмі, котрий на час ремонту Андріївської церкви був кафедральним собором УАПЦ.
І досі трапляються тут незбагненні чудеса — настоятель храму Миколи Набережного митрофорний проієрей отець Стефан (Яремчук) має особливий дар. Багатьох людей його молитвою повернуто з небуття — ці люди живі й досі. Один з молодих мистецтвознавців, перебуваючи в храмі, спитав якось отця Стефана, чи саме з нього реставратори писали Іоанна Воїна — така дивовижна портретна схожість. Виявилось, що це ікона ще ХVIII століття. Священик, який живе за заповідями Христовими, брав участь в освяченні 24 липня 1990 року жовто-блакитного прапора, що майорить над Київрадою. А біля церкви росте дуб — ровесник нашої Незалежності. І коли відбуваються молебні просто неба, не було такого, щоб не розкрилися небеса і не визирнуло сонце.
Отже, подаємо бесіду з отцем Стефаном — настоятелем храму на честь архієпископа Мир Лікійського Миколая.
— Священиками стають чи народжуються? Яким чином особисто Ви прийшли до віри і до церкви?
— Христос, Спаситель наш, у своєму Божественному Євангелії говорить: «Не ви Мене вибрали, а Я вас вибрав». Я вважаю, що мусить бути насамперед воля Божа, поклик Божий на те, щоб людина стала істинним пастирем Христової Церкви. Якщо людина відчуває на собі волю Божу, відчуває покликання, що має служити Богові, то, безумовно, має все відкласти і бути належним виконавцем волі Божої.
Мене Господь, аби я став вірним сином саме української православної церкви, вів тернистими шляхами. Народився і виріс я в Тернополі, там навчався в школі. Коли мені було років чотирнадцять, дуже захворів. Та хоч і був дитиною, я розумів, що без Божої допомоги і ласки лікарі мені не допоможуть.
Якось мені приснилася церква і я в ній прислуговую. Згодом опинився в монастирі — в Почаївській Лаврі (від Тернополя — 70 кілометрів), куди попросився послушником. Першим моїм послухом було сторожування, тобто я мусив щоночі охороняти церкву преподобного Іова Почаївського, у якій перебувають його святі мощі. Зайшовши в церкву, я був вражений: все мало абсолютно такий самий вигляд, як уві сні. Спочатку я сторожував, потім пономарив, тобто у вівтарі допомагав священикам: розпалював кадило, готував свічки, прибирав. Навчився в монастирі виготовляти свічі, пекти проскури, засвоїв музичну грамоту. Окрім молитов, читав багато духовних книг. Усе ніби вело до того, щоб я став ченцем. Та на перешкоді стала радянська влада. У ті часи кожний чернець і послушник були зобов’язані мати особливий дозвіл КДБ, а в паспорті — штамп прописки. Під час міліцейських рейдів мене затримували і нагадували, що без штампу прописки я не маю права перебувати в монастирі і погрожували посадити у в’язницю як запеклого дармоїда.
Я повернувся в Тернопіль до батьків, почав працювати дяком у райцентрі Ланівці, керував хором. Став людиною духовно оздоровленою, всі внутрішні проблеми, які мене раніше турбували і бентежили мій мозок, відійшли, я зміцнів у своїй вірі. Але крім того, щоб любити Бога, мені хотілося любити нескривджену Батьківщину, мати свою українську церкву, молитися української мовою. А тоді навіть у Західній Україні богослужби відправляли старослов’янською, тому що панувала російська православна церква (РПЦ). Пригадую, як наприкінці 1970-років я з однодумцями (декількома хлопцями і дівчиною) прийшли до пам’ятника Тарасу Григоровичу Шевченку. У бюро ритуальних послуг ми купили вінок, на якому домінували жовті і блакитні квіти, на стрічці замовили напис: «Нашому батькові, порадникові Тарасові від юнаків-завзятців». Це ми спирались на рядки з вірша «До молоді» Старицького: «На вас, завзятці-юнаки, борці за щастя України, кладу найкращі я думки, мої сподіванки єдині». Поклали вінок, свічки запалили... За декілька днів по мене приїхав «воронок», у комітеті державної безпеки розпочали «шити» антирадянську агітацію і пропаганду.
Служити Богу і жити вільно було неможливо. Доля мене закинула на Київщину — в село Петропавлівська Борщагівка до храму Симеона Стовпника. Після Чорнобильської катастрофи працював у Свято-Троїцькій церкві міста Ірпеня псаломщиком-регентом. На щастя, розпочалась горбачовська відлига, виникла Українська автокефальна православна церква. У 1990 році релігійна громада за сприянням дирекції Музею народної архітектури і побуту в Пироговому під Києвом орендувала старовинну козацьку церкву архістратига Божого Михаїла. Мене запросили в цю парафію співаком-псаломщик і читцем. Таким чином, я, власне, стояв біля витоків УАПЦ. Потім довелось служити в церкві Миколи Притиска на Подолі, яку влада в страшних руїнах передала громаді УАПЦ. Ми починали служити не в головному храмі, а в притворі. Згодом я там був рукоположений на диякона єпископом Володимиром Романюком, а коли в Київ приїхав з Америки патріарх Мстислав Скрипник, то на першій же його літургії 21 жовтня 1990 року я був ним рукоположений в сан священика.
— Напевно, відродження Української незалежної православної церкви наражалося на неабиякий опір?
— Пригадую, як у 1990 році, коли 5–6 червня проходив Перший всеукраїнський собор православної церкви в Будинку кіно, відбувся великий хресний хід. Коли процесія йшла вулицями Києва, як тільки нас не обзивали: і бандерівцями, і петлюрівцями, і націоналістами... Вигукували всілякі нісенітниці. Але все-таки Божим промислом уперше в історії української держави і церкви саме на тому соборі був обраний патріарх — Мстислав Скрипник.
У липні того ж року ще до проголошення української держави міські депутати проголосували за те, щоб над Київрадою був піднятий жовто-блакитний стяг. Освятити цей прапор церква, очолювана митрополитом Філаретом, відмовилась. Водосвятний молебен під стінами храму святої Софії відбувся завдяки автокефальній церкві, мені довелося керувати хором, а службу очолював єпископ Володимир Романюк. Жовто-блакитний прапор був освячений. У всіх було велике піднесення, прийшла сила-силенна народу, знову відбувся хресний хід — від стін Софії до Київської міськради. Люди з любов’ю це все сприймали, з вірою, що дійсно в скорому часі відродиться українська держава. Водночас представники інших конфесій цю акцію осуджували. І коли Верховна Рада проголосила суверенітет України, над парламентом замайорів жовто-блакитний прапор, знов-таки освячений священиками Української автокефальної православної церкви. Мені нині сумно буває, що наші політики не згадують про те, як і хто освячував державні символи.
Згадую студентський страйк з голодуванням на Майдані восени 1990 року. Я щодня туди приходив, брав участь у молебнях за Україну, за народ, намагався духовно підтримати молодь. Удома я виливав свічі з воску, відносив студентам разом з молитовниками, намагався духовно підтримати молодь. Врешті, вимоги студентів були частково задоволені. Бог допоміг невеликій студентській громаді, яку тоді більшість людей серйозно не сприймала.
У вересні 1992 року єпископ Володимир направив мене в церкву Миколи Набережного. Тоді там квартирував «Будинок хорової спадщини», розміщувалася студія звукозапису. Пограбований храм був у страшному стані. Артисти поводились ганебно, у вівтарі, наприклад, була роздягальня, там курили, пили й чинили інші недобрі справи. Попри все я проводив службу, організовував життя громади. Складнощі були неймовірні, бракувало коштів, на всіх рівнях треба було вмовляти і доводити, щоб храм все-таки повернули парафіянам. І за півтора року це сталося: наприкінці 1993-го нам передали храм у безплатне користування. З Божої милості от уже п’ятнадцятий рік я є головою парафіяльної ради і настоятелем храму святого Миколи Набережного, який нині належить Українській автокефальній православній церкві.
Головне кредо мого життя — це служіння Богові й українському народу.
— Дехто каже: «Я хочу жити так, щоб не служити ні Господу, ні сатані». Щоб Ви відповіли таким людям?
— Є два шляхи в житті людини: шлях до спасіння і шлях до загибелі душі. Не може бути якогось третього аморфного стану. Христос навчає: «Хто хоче врятуватися, нехай візьме хрест свій, відречеться від себе і йде слідом за мною. Перетерпівший до кінця, спасений буде». Звісно, ця дорога вузька, терниста, але веде в життя вічне. На цій дорозі трапляються різні випробування, проте Господь не посилає людині більше, ніж вона здатна подужати, тобто дає кожній людині хрест по її силі. Причому Господь нічого не наказує, людина вільна вибирати будь-який шлях. Та краще вчасно замислитися: «А що на мене чекає після тимчасового життя? Яку відповідь мені доведеться давати перед Творцем моїм?» Якщо людина не служитиме Богові, не дотримуватиметься Його заповідей, тобто не житиме за християнською мораллю, то, звичайно, вона служитиме своїй плоті, власним успіхам і примхам, тим самим догоджаючи сатані. Декому чомусь важко прийти до церкви, але Христос каже: «Пізнайте істину, й істина зробить вас вільними. Просіть і дасться вам, шукайте — і знайдете, стукайте — і відчинять вам».
— На жаль, чимало людей заходять в храм або як у музей, або з цікавості до всього містичного.
— З прикрістю констатую, що серед християн є численна категорія людей, яку я назвав би «хрестильно-похоронна», це такі люди, які, вибачте, до церкви не ходять, а їх носять: вперше — немовлям на хрестини, вдруге — покійником. Є категорія «пасхальних християн», що раз на рік ходять до церкви на Великдень, аби посвятити паску, яйця та іншу поживу. Є категорія «великосвяткових християн», які з’являються тоді, коли в церкві щось святять: на Хрещення Господнє, коли вода освячується, на Пасху, на Спаса, коли святять яблука і мед, на Маковія зілля посвятити. Іншого часу піти в церкву на богослужіння, прийняти таїнства у них нема. Через що таке ставлення буває? Передовсім від того, що людина не має живої глибокої і твердої віри, вона вірить більш обрядово, зовнішньо, це формальне християнство, коли людина не відчуває сили слова Божого, в повноті не розуміє значення таїнств святої церкви, насамперед сповіді, причастя. Недарма в народі кажуть, що під лежачий камінь вода не тече. Якщо людина вважає себе християнином, вона передусім має розгорнути Святе Євангеліє, почитати і задуматися: «А чи живу я істинами, яких навчав Христос?» Він говорить: «Хто їсть тіло моє і п’є кров мою, той в мені перебуватиме, а я в ньому. Хто ж не їсть тіла мого і не п’є крові моєї, той не ввійде у Царство Небесне». Кожен християнин, який уважно прочитає Святе Письмо, заповіді Божі, зрозуміє: «Якщо я називаюсь християнином, то повинен в усьому бути християнином, для мене теж має бути обов’язковим виконання тих таїнств й обрядів, які сам Господь започаткував у своїй новозавітній церкві». Святими отцями церкви встановлено, що кожен християнин мусить хоча б чотири рази на рік бути на сповіді протягом довготривалих постів: Великого посту, Різдвяного, Успенського, посту на честь святих апостолів Петра і Павла. Коли любиш Бога, це треба виконувати. Деяким людям я пояснюю: «Уявіть собі, щоб було з вашим тілом, якби його не мили місяць, два, півроку, рік, узагалі роками. Який би сморід ішов від того тіла. І чи було б іншим людям приємно перебувати поруч з вами? А який сморід іде від душі тієї людини, яка себе духовно не очищує в молитві, в покаянні, тобто в таїнстві сповіді, яка не приймає в себе дорогоцінне тіло і кров Христову!»
— Не догодиш Богові, то не догодиш людям.
— Весь наш християнський закон в основі своїй має любов до Бога і до ближнього, без цієї любові ми не збудуємо нічого прекрасного. Не можна на лукавстві, обмані, на гріховному житті будувати щось добре і когось за собою вести. Якщо ми дійсно прагнемо соборної християнської держави України, насамперед ми маємо збудувати духовний фундамент цієї держави, і духовним фундаментом мусить бути саме наша рідна Українська помісна православна церква. До цього мають докласти зусилля всі в нашій державі — від Президента, уряду до простого робітника і селянина. Маючи твердий фундамент, тобто свою церкву, можна будувати все інше: культуру, науку, економіку. Тому наші мудрі предки в усі часи твердили, що без Бога ні до порога. І дай, Боже, кожному з нас пізнати цю істину, жити нею, дорожити нею, докладати праці, аби добре зерно вчасно лягало в добру землю і вчасно бур’ян був виполотий. І хай Господь благословляє всіх на цій дорозі.

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»