ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ПРОБЛЕМА
БІДНІСТЬ ПЛАЧЕ, БАГАТСТВО СКАЧЕ

Бідність стала в нас звичним явищем, це свідчить про те, що суспільство знову скотилося до застою. Бідність породжує дива виживання — звідси мішки картоплі з дач, незліченні підробітки без податків і постійне заощадження на найнеобхіднішому. І, незважаючи на вдавані нові економічні можливості, бідність поки що тотальна.

Наш співрозмовник — доктор економіки і соціології, професор, завідувач Центру соціальних експертиз Інституту соціології НАН України Юрій Саєнко.
— У чому особливості бідності по-українському?
— В Україні — це укорінене системне явище, унікальне в історії цивілізації. Адже ми звалилися в бідність зненацька, причому бідними стали майже усі. А бідні не можуть вести активне соціальне і суспільно-економічне життя, вони вилучені з нього, й занепокоєні елементарним біологічним виживанням. У цивілізованому світі рівень бідності тримається на мінімальному рівні, там розвинута соціальна допомога. Але навіть у традиційно бідних країнах немає бідних інженерів, учителів, учених, артистів. Ми відрізняємося від світу тим, що відкидаємо колосальний інтелектуальний потенціал населення, тримаючи його за межею бідності, де він деградує. Останнім часом полегшало, але ненабагато.
Який же рівень бідності в Україні? З 1999 до 2006 року статистичний показник тут практично не змінюється — 27%. Однак визначаючи рівень бідності ніхто не бере до уваги думку населення,— але хто ж, як не самі громадяни, знає, як у цих умовах виживати? З іншого боку, рівень бідності мають всебічно оцінювати експерти — економісти, політологи, історики, культурологи. Думка вчених про характер бідності і шляхи виходу з неї владу не цікавить. А керівники й наближені до неї економісти найчастіше владі прислужують, тому серйозного дослідження проблеми бідності немає.
Вважається, що населення країни не бідне, якщо зі своїх доходів людина витрачає на харчування менш як 30 відсотків. У нас за останні п’ять років цей показник тримається на рівні 60% — майже дві третини доходу населення іде на продукти!
— Як оцінює населення бідність і наскільки ця картина близька до реального стану речей?
— Коли ми проводимо соціологічні дослідження, за самооцінкою респондентів, виявляється, у нас 6% жебраків, 39% бідних, 50% «середніх», 3–4% багатих. Доход цих «середніх» дорівнює прожитковому мінімуму. А що таке прожитковий мінімум? Це взагалі страшний показник. Становить він близько 400 гривень, за розрахунками містить 20 найнеобхідніших продуктів вартістю 70% усього мінімуму (на день припадає менш ніж десять гривень), 15 усієї суми — це непродовольчі товари (і меблі, і одяг, і взуття), 15 відсотків мали б становити комунальні послуги. І жодні субсидії не рятують від психологічного синдрому бідної людини, якій уже нічого від життя не треба, крім того, щоб якось себе забезпечити. Звуження інтересів, деградація...
Ми запитували в наших респондентів про те, як вони уявляють собі рівень бідності. І одержали відповідь, що межа бідності — 400–500 гривень доходу на кожного члена родини на місяць. Жити «по-середньому» означає мати прибуток у 1000 гривень на кожного. А нормальний дохід на людину опитані скромно оцінюють у 1400 гривень на місяць. Хіба можна на ці гроші вести повноцінне життя: відпочивати, купувати газети, книжки, ходити в театр? У таких реаліях люди втрачають волю, їхня свідомість звужується до хворобливого мінімуму, вони й у думках не замахуються на те, щоб заробити на машину, на квартиру, на освіту для дітей. Понад 60% людей відповідають, що не можуть дати дітям повноцінну освіту. А яка проблема — утримувати студента!
Частина населення, що має прибуток на одну людину на місяць, менший за прожитковий мінімум, у 2001 році становила 89%, у 2004-му — 74 відсотки.
— А чому не вважати всіх їх бідними?
— Це було б жахливо. Тому межею бідності визнано 365 гривень. У суспільстві актуальною є проблема нерівності. У нас надто великий розрив між низькооплачуваною і високоприбутковою працею. Якщо брати 10% високих доходів і порівнювати з 10% низьких доходів, то в нормальних країнах спостерігається розрив максимум у 5–6 разів, у нас — понад 30–40 разів.
Якщо навіть узяти за основу штучний показник бідності — 27%, легко помітити, наскільки жалюгідна ситуація в регіонах. Найбідніше населення у Рівненській області — там 50% бідних, у Волинській — 42%. Є регіони, де стан поліпшується: так, у Миколаївській області було 43% бідних, тепер — 24%; у Луганській було 45% бідних, тепер — 32%. На загальному тлі виграє Київ — тут рівень бідності становить 6%.
Нерівність у нас зростає. Тому, за соціологічними оцінками, бідних в Україні приблизно 70 відсотків.
— Яким є рівень бідності в пострадянських країнах?
— У Білорусії — планова економіка, тому Лукашенко може встановлювати будь-які пенсії, тепер порівняно з пенсійним забезпеченням в інших країнах СНД вони досить високі. Але тільки-но білоруси перейдуть на світові ціни (а Росія вже запропонувала їм газ по 235 доларів), фінансове становище населення впаде. У Росії ж великі порівняно з нашими пенсії з’їдаються високими цінами.
У диктаторських режимах масштаби бідності вражають. У таких країнах не може бути високого рівня життя. Тому що вилучається ефективна, самоорганізаційна сфера економіки, де люди самі для себе будують моделі виживання й беруть активну участь в економічній діяльності, перетворюючись у середній клас. Вихід з бідності — це показав перехід від первісного «дикого капіталізму» до розвинутого капіталістичного суспільства, а тепер — до інформаційного,— завжди відбувався як перетворення пролетаріату і бідних людей у середній клас. У тоталітарних режимах цього немає. Чому? Тому що диктатори бояться середнього класу з політичного погляду. Середній клас стає незалежним і надто активним у політичному і суспільному житті. Він починає створювати незалежні громадські організації, політичні партії і поступово стає біля джерел влади, змушує владу бути підконтрольною. Диктатору це, безумовно, невигідно. На всьому пострадянському просторі, крім країн Балтії, середнього класу немає.
— А чи розуміють в Україні, що таке середній клас?
— В Україні і в усіх посткомуністичних країнах ми скочуємося до однієї помилки і вважаємо, що середній клас — це ті, хто має середні доходи. Сорок відсотків наших респондентів, найчастіше маючи низькі доходи, вважають, що належать до середнього класу. Але зрозуміти, що таке середній клас, необхідно. Адже іншого шляху розвиткові країни немає — тільки шлях перетворення бідноти в середній клас, щоб прийти до самодостатньої, з погляду політики, економіки, моралі, моделі життєдіяльності. Середній клас — це самодостатні, впевнені в собі особистості, що вміють відстоювати свої інтереси. Це люди, які діють на підставі законів, правил і традицій і зберігають, відновлюють їх. Вони активні в суспільному житті. У нас близько 10% населення беруть участь у діяльності громадських організацій, а на Заході це майже 80% населення. Середньому класу притаманний високий рівень освіти і професіоналізм. Звідси — досить високий дохід: ці люди і себе забезпечують, і добродійністю займаються, і партію в змозі субсидіювати. Середній клас повинний бути потужним — не менш як 30–40% суспільства. За всіма цими критеріями Україна не має середнього класу.
— Як нам виходити з бідності?
— По-перше, самоорганізація людей і всебічна підтримка будь-якого виду підприємництва державою; по-друге, необхідна державна програма; по-третє, міжнародна підтримка. Згадаємо, як багата Америка піднімала післявоєнну Європу. І яку підтримку одержують посткомуністичні країни, що вступили в ЄС.

Ірина КИРИЧЕНКО
також у паперовій версії читайте:

• БЕЗ ПРОПЛАТ — БЕЗ ВОДИ
• ДО ШКОЛИ — ЗА ЗДОРОВ’ЯМ

назад »»»