ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА СВІТ ЖІНКИ
СЕРЦЕ МАТЕРІ
Життя кожного з нас, як зауважив великий письменник, принаймні — сюжет для невеликого оповідання. Доля ж моєї героїні виявилася нелегкою. Марія Степанівна довго не погоджувалась на відверту розмову. Та якось сама зателефонувала: «Людмило, в Ботанічному саду зацвіли рододендрони! Краса неперевершена! Помаранчеві, жовті, рожеві... Це, ніби в Азії побувати. Приходьте, не баріться!»

Дві пелюстки з однієї квітки
Пані Марія здалеку подає мені знак рукою. Її щира усмішка змушує забути про всі мирські турботи, ми примощуємося на лаві, довкола все потопає в різнобарв’ї трав і квітів.
— Люблю цю пору, ділиться думками Марія. Є що згадати. Пам’ятаю, як щойно виповнилось вісімнадцять і я з подругою приїхала до Києва. На Івана Купала поїхали в Гідропарк. Саме того дня до столиці приїхав Петро з товаришем. Він пізніше розповідав, що помітив мене ще з мосту. Скоріше, спочатку побачив, як промайнула моя коса, а яка ж у мене вона була.... Товста, руса, нижче пояса.... Він схопив мене за косу і... більше не відпускав. Розповідав, що напередодні бачив мене уві сні. А тут ось диво з див — сон у руку. За три місяці ми побралися. Щасливішої пари годі було уявити. Скрізь разом: до його батьків, до моєї родини, на море, в Карпати. Через рік у нас народився хлопчик. День його народження припав саме на Петра і Павла. Не довго роздумували й назвали сина Петром. Відтоді в сім’ї стало два Петра: старший і меншенький. Спливло два роки й наша родина поповнилась ще одним сином. Вирішили — буде Павлом. Жили, мов у вулику в однокімнатній малометражній квартирі.
Тут ще й лихо не забарилося: рідна сестричка пані Марії потрапила в автокатастрофу й лишила сиротинкою донечку Надію. Шкода було віддавати в дитячий будинок, взяли опікунство.
Швидко час промайнув, діти повиростали. Петро радував перемогою на різних конкурсах вокального мистецтва, а Павло створив композицію неперевершених картин, які й нині тішать око рідних і друзів. У Надійки голос, мов у соловейка, а танцює як! Усі захоплюються родиною й заздрять. Через десять років радісно святкували новосілля в просторішій квартирі. Життя тривало. Прийшов час Петрові йти до армії. Марія сподівалась, що батько (він мав таку можливість) якось посприяє, аби син залишився в Союзі. На жаль, перший і останній лист прийшов з Афганістану. Петро вітав усіх з Днем Перемоги, сумував, що не поруч з усіма на Хрещатику, цікавився, чи зацвіли рододендрони в Ботанічному саду. Усім членам родини написав побажання.
Особливо переймався Надійкою: знав до дрібниць, як складається її доля з нареченим. Проте лист наздогнала сумна звістка: «Загинув при виконанні інтернаціонального обов’язку». Сльози котяться, вони ніколи не висохнуть, бо... За два роки пішов до армії Павло, про нього вже турбувалися, як могли. Та повернувшись додому, хлопець у перші ж дні відгукнувся на Чорнобильську аварію, поїхав боротися з бідою. Замість одного терміну відбув два. Повернувся кволим, із підірваним здоров’ям... Менше, ніж за рік козака не стало. Хто краще матері може зрозуміти подібне горе? В її торбинці зберігається найдорожче — листи від синів, малюнки до свят, а ще... Марія розгортає блокнот, а в ньому дві вицвілі від часу пелюстки.
— Це он із того рододендрона,— показує жінка на розквітлий кущ.— Ось цей зірвав Петро, а цей — Павло. Ми приходили сюди на День Перемоги. Петрові тоді було сім, а Павлові п’ять років.
Тишу порушує дитячий щебет. Марія втирає сльози й продовжує розмову.

Світло у вікні
...Жили вони неподалік дитячого будинку. Зранку, коли Марія поспішала на роботу, мимоволі спиняла погляд на кучерявій світловолосій дівчинці. Одного разу їй здалося, що дитина їй усміхнулась у відповідь. А то якось йшла згорьована у своїх думках, як раптом почула голос: «Хочу морозива! Купи мені морозиво! А то мені тут не дозволяють, кажуть, болітиме горло». До самісінького паркану прибилося дівча. Марія не витримала, побігла до гастронома й на всі гроші накупила морозива. Коли повернулась назад, дівчинки вже не було. Жінка пішла до кабінету директора. На жаль, морозиво в неї не взяли: «Не можна». Ввечері Марія, дочекавшись чоловіка, запропонувала взяти із сиротинця цю дівчинку. Чоловік довго мовчав, а потім погодився, серцем відчув — дружина все вирішила.
Марії на той час виповнилося сорок п’ять, чоловікові — п’ятдесят один рік. Про своїх дітей думати було пізно. Надійка вийшла заміж й подалася за океан із коханим. Чоловік допізна був на роботі, а Марія шукала розради, душа випромінювала тепло. Вона хотіла пригорнути до себе ту маленьку зболену душу, приголубити, втішити й собі знайти спокій. Їй набридло, повертаючись додому, дивитися на темні вікна й ні про кого не турбуватися.
То було справжнє свято. З Петром вони вели за рученята трирічну Богдану. Марія плакала, спостерігаючи, як жадібно дівчинка їла тортик, ховала в кишені цукерки й заглядала у вічі: «Ми вже нікуди не підемо? Тут і будемо жити? Іграшки ти нікому, мамусю, не віддаси?» Дівчинка охайно складала іграшки, за всіма правилами розвішувала одяг на спинці стільчика, прала після прогулянки шкарпетки. Вона пригорталась до Марії й просила читати казку про Дюймовочку, засинаючи на руках.
Через півроку тишу порушив телефонний дзвінок. У трубці почувся голос директора дитячого будинку: «Тут така справа... З’ясувалося, що в Богданки є рідний брат Мирослав. Йому п’ять років.» Директора на півслові перервала Марія: «Я зараз буду у вас!» Ще за кілька місяців у родині з’явився хлопчик. Інакше й не могли вчинити Петро та Марія, не розлучати ж братика з сестрою. Зранку вела діточок у дитячий садок, увечері — до музичної школи, в танцювальний гурток... Із нетерпінням дітки чекали на тата: з ним можна прокататися на авто до дачі, а по дорозі заїхати на каруселі.
Саме готувалися до дня народження Мирослава, а свято подвійне — 1 вересня — час іти до школи. Напередодні всі разом пекли пиріг. Хлопчик розминав горіхи — це чоловіча справа, Богданка виконувала мамині завдання: розмальовувала картину в подарунок. Чекали довго тата, аби сісти разом до столу й попити чай. Навіть стривожилися, щоб чого не сталося. Лише пізно, коли поснули діти, зателефонували. Марія схопила слухавку й почула: «Я більше додому не повернусь. Мені набрид цей дитячий будинок». Схвильована жінка поклала трубку. З її очей не впала жодна сльоза. На ранок вона повідомила дітям, що батько поїхав у довгострокове відрядження й повернеться нешвидко. За кілька місяців поміняла квартиру на інший район, аби подалі від лиха й ніколи не зустріти «родича». Коли поверталась пізно додому, бачила, що в її вікнах горить світло: діти чекали матусю на вечірній чай.

Рододендрони пам’ятають
Я дивлюсь на світле обличчя Марії. Її очі випромінюють добро й радість. Вона ніколи й ні на що не скаржилась, ніколи й ні до кого не зверталася за допомогою. Одного разу попросила директора школи відправити дітей до піонерського табору, але той її запитав: «Вони у тебе особливі? У нас тут сироти, інваліди». Далі Марія й на крок не лишала своїх дітей. Вона возила їх сама: до лікаря, на море, в Карпати, на тренування, в різні студії й на підготовчі курси...
Марія ділиться радістю: нещодавно одержала лист від Надії. У неї, а мешкає вона в Торонто, все добре, живе в достатку. Її донька — першокурсниця, студіює екологію. Тож Марія вже бабуся.
Мирослав — студент. Усі разом спромоглися подарувати йому комп’ютер, тепер він налагодив електронне листування з Надією.
Богдана закінчила школу, мріє вступати до художньої академії — гарно малює. Вона в будинку творчості веде гурток малювання, а сусідські діти не дають їй спокою, приходять на заняття з англійської мови.
Марія зриває кілька пелюсток із куща рододендрона — понесе синам на могили. Вона їх пам’ятає. Яке ж треба мати серце, аби все пережити?

Людмила ЧЕЧЕЛЬ
також у паперовій версії читайте:

• СВЯТА МИНУЛИ, ТУРБОТИ ЗАЛИШАЮТЬСЯ

назад »»»