ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ДОЛІ ЛЮДСЬКІ
БАТЬКІВСЬКУ НАУКУ ПРОНІС ЧЕРЕЗ УСЕ ЖИТТЯ

Слово «голокост» — грецького походження, що означає «знищення». Бучанцю Григорію Штангею випало на долю пережити два голокости: сталінський голодомор 30-х років і фашистські концтабори під час Другої світової війни. Скільки разів його життя висіло на тоненькій волосині! Та все ж пощастило вижити, вийти з цих складних випробувань людиною зі щирим серцем. Нині, коли Україна готується відзначати сумну дату власної історії — 75 років Голодомору, свідок тих подій розповідає, як усе було.

Ледь не загинув від людоїдів
У родині Штангеїв було 14 дітей. Григорій народився сьомим у 1926-му. Сім’я жила у селі Мошурів, що на Черкащині. Батько — Улян Фокович — за часів громадянської війни потрапив під німецьку газову атаку. Хоча у нього були спалені легені, але трудився, не покладаючи рук, бо хто ж годуватиме дітей? А ще займався пасікою, яка до 1933-го налічувала близько 30 вуликів...
Та ось у селянську оселю прийшов голод. Якби не бджоли та корівка — не вижили б Штангеї. Досі Григорій Улянович із болем згадує, як їздив з батьком на залізничну станцію. Там вони міняли мед на хліб. Гриша правив кіньми, а тато тримав напоготові рушницю й вила, щоб ніхто на них не напав.
Були у їхньому рідному селі випадки канібалізму — батьки їли власних дітей! Та це не рятувало від жорстоких пазурів голоду, а лише на якийсь час відтягувало смерть. Як свідчать факти, канібали не вижили в роки голодомору.
Одного разу зі своєю сестрою Гришко пішов на поле, щоб поганяти горобців з проса. Підходять вони до кущів, а там на землі лежить худюща жінка, поряд із нею — мішок у плямах крові. Раптом підводиться чоловік. У його руках — коса, обгорнута брудним ганчір’ям. Він замахнувся на дітей, щоб узяти страшний гріх на душу. На щастя, дівчина не розгубилася: вхопила брата за руку — й хутко тікати. Прибігли додому налякані. З дорослими знову повернулися туди, але людоїди зникли...
Аби вижити, люди збирали різні трави, коріння. Улян Штангей з кумом у лісі зрубували чорний клен. Потім удома різали це дерево (до речі, воно солодке на смак) дрібною пилкою. Тирсу, яку отримували, перемелювали, додавали полову з проса, трохи борошна. З цього тіста потім пекли коржі...
Що ще допомагало Штангеям вижити у тяжкі роки? Звичайно, не тільки щось їстівне, а й те, що усі турбувалися одне про одного. Головне — що не втрачали найцінніші людські чесноти.
Табору Дахау уник, але...
Сім’я була велика, тому влітку Гришко, як міг, допомагав батькові: на колгоспній ниві полов буряки, був посильним у конторі, трудився на жатці, а взимку ходив до школи.
— Коли розпочалася війна,— згадує Григорій Улянович,— батька забрали на фронт, в обоз. Але загарбники випереджали радянські війська. Тато потрапив у полон, але йому пощастило: німці відпустили його та інших селян, котрі жили в навколишніх селах, повернувся додому.
Якось у 1942-му до нас прийшли староста, поліцай та есесівець, щоб з’ясувати, де перебуває моя сестра-комуністка. Я — молодий, нестримний, кажу їм: «Шукайте, як такі розумні!» Вони розлютилися і забрали мене в райцентр. Сюди зібрали багато підлітків, загнали до вагона-телятника із заґратованими вікнами й повезли до Австрії.
У Відні українську молодь розподілили по місцевих господарях. Я потрапив до Фелікса Сотнера на сільськогосподарські роботи. У господаря був син. Мені 16 років, а йому — 11, та на зріст ми були майже однакові. Два дні нахабний хлопчак примушував мене возити його на плечах. На третій я не стерпів: ухопив його так, що сорочка на ньому тріснула, ще й ударив. Побіг той зі сльозами жалітися батькові. Фелікс вискочив із держаком, а у мене в руках вила. Тому напасти він не наважився. Згодом за його викликом прибула поліція. Мене забрали до табору при цукровому заводі. Дивом уникнув Дахау...
Цього разу Григорію повезло, його забрав власник автофірми. Проте невдовзі через «самоволку» опинився у в’язниці, потім у штрафному таборі. Муштрували там нещадно. Вранці ув’язнених шикували, наказували повністю роздягтися. Лунали команди: «Лягти! Встати!» Після цього на 20 хвилин заганяли у річку (тепла чи холодна погода — фашистів не цікавило). І так по кілька разів. «Зігрівали» ударами батога чи гумового шланга. «Штрафники» працювали (представники різних народів, навіть чорношкірі) у сільських господарствах, на каменоломні.
Щомісяця до концтабору Дахау забирали по 300 юнаків. За людьми приїздили спеціальні криті машини. Земляк, котрий оформляв документи новоприбулих, порадив Григорію: «Коли в’язнів шикуватимуть, станеш усередині шеренги». Поляка, який стояв поряд, забрали, а Штангей зостався.

І в неволі жартували
— Хоч і важко було, та молодість брала своє,— розповідає Григорій Улянович.— Хлопці полюбляли жартувати, бешкетувати. Якось мої табірні товариші, кепкуючи, запитали у західняка Альбіна, які у росіян танки, а я йому шепочу на вухо: «двоповерхові». Той купився на підказку. Барак так і покотився від реготу.
Альбін образився, кинувся до мене з кулаками. Наздогнати не зміг, тому почав шпурлятися різними предметами, що потрапляли йому під руку, але я був спритний, весь час ухилявся. Все ж західняк якось примудрився мене схопити. Захищаючись, легко поранив цього велетня маленьким ножем, що завжди був при мені. З Альбіном ми помирилися, але «стукач» доніс про цей випадок табірному начальству. І мене знову запроторили до в’язниці...
— У ворожій країні також знаходилися добрі люди,— продовжує ветеран.— Пригадую, на цукровий завод австрійці-господарі привозили буряки. Ми трудилися на змивальній ямі, допомагали їх розвантажувати. Траплялося, що хтось із австрійців ховав у буряки для нас бутерброд. Підкріпишся і уже радієш життю.
Часом із ризиком для себе залишав табір. Пролазив крізь колючий дріт і йшов у місто. Там у місцевих жінок просив щось поїсти. Коли щастило, то повертався з хлібом чи ще з чимось. Усім, що приносив, ділився зі своїми товаришами.
Траплялися й світлі дні. Якось у місті Штокерау працював у поміщиці Елізабет Бауер. Господиня виявляла неабияке співчуття Григорію, не цуралася сидіти з ним за одним столом, годувала тією їжею, яку споживала її родина. З наближенням радянських військ жінка навіть запропонувала Григорію назавжди залишитися у неї... Та душа летіла до рідної домівки.
Не знав Григорій Улянович, що на батьківщині на нього чекали нові випробування. Війна закінчилася, але ще п’ять років Штангей змушений був відслужити в армії. Слава Богові, що не відправили в Сибір, бо до полонених у Союзі ставились як до зрадників.
— У тяжкі хвилини,— розмірковує Григорій Штангей,— мені допомагала віра в Бога. Коли потрапляв у скрутні ситуації, читав молитву «Отче наш», а ще рятувала моя кмітливість. Де б я не був, завжди намагався сумлінно працювати, доброзичливо ставитися до людей, допомагати їм усім, чим міг. Так мене навчили мої батьки, і їхню науку я проніс через усе своє життя.

Ігор ШВЕЦЬ
також у паперовій версії читайте:

• МАКИ МАРІЇ ЮРЧЕНКО

назад »»»