ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
ЛЕСЬ СЕРДЮК:«БІДА УКРАЇНСЬКОГО АКТОРА В УКРАЇНІ В ТОМУ, ЩО ВІН УКРАЇНСЬКИЙ АКТОР»
Український кінематограф (отже, й українську культуру) неможливо уявити без постаті народного артиста України Леся Сердюка. Його зовнішність, характер, дух, якщо говорити сучасною мовою, є харизмою, брендом країни. Будь-якому іноземцеві можна порадити: «Якщо ви хочете дізнатися, хто такий українець, то подивіться на Леся Сердюка, а ще краще — з ним поспілкуйтеся».

Яскравий талант, працелюбність, щиросердність стали запорукою того, що Лесь Сердюк увійшов у золоту плеяду акторів і режисерів знаменитого поетично-романтичного українського кіно. Лесь Сердюк — сучасник Сергія Параджанова, серед його друзів-колег були Іван Миколайчук, Борислав Брондуков, Костянтин Степанков, Леонід Осика (Царство їм Небесне)... Він знімався в Юрія Іллєнка й інших, як нині кажуть, культових режисерів.
Лесь Олександрович викладає в Університеті театру, кіно і телебачення імені І. Карпенка-Карого.
Народився Лесь Сердюк 14 жовтня 1940 року в Харкові. Оскільки родина хлопчика була театральною, уперше на сцену він вийшов, коли йому виповнилося 7 років. Зіграв роль маминого слуги — негренятка. Кінодебют Леся відбувся в 1963 році. Зйомки «Загибелі ескадри» запам'яталися йому на все життя. Ще б пак! Він знімався разом з Борисом Лівановим, Георгієм Жжоновим і власним батьком. «Відтоді я належав кінематографу нероздільно»,— каже Сердюк.
Але спочатку довелось пройти «підготовчий період». У 1961-му закінчив Харківський театральний інститут. У 1961–1964 — актор Харківського академічного театру драми ім. Т. Г. Шевченка, у 1964–1965 — Ризького ТЮГ, у 1966–1970 — Київського російського академічного театру драми ім. Лесі Українки, з 1970 — кіностудії ім. О. Довженка.
Нині в послужному списку актора понад сто картин, серед них «Їх знали тільки в обличчя», «Як гартувалась сталь», «Вавілон XX», «Легенда про княгиню Ольгу», «Солом'яні дзвони», «Гетьманські клейноди», «Подарунок на іменини», «Роксолана», «Молитва за гетьмана Мазепу»...
Ось-ось Лесь Сердюк почне зніматися в кінокартині Володимира Бортка «Тарас Бульба», а поки що актора доволі часто можна побачити на іподромі, де він поновлює вміння завзято їздити на конях.
В особистому спілкуванні Лесь Олександрович вражає дивною сумішшю доброти-делікатності і прямоти-відвертості (за певних обставин актор легко може «вилити» на співрозмовника всю голу правду). І ще одну дивинку я помітив у характері Сердюка: за безкомпромісності і мужності він людина сором'язлива, коли йшлося про місце зустрічі для інтерв'ю, він вибачився: «Я, звісно, запросив би Вас до себе на околицю Києва у свою однокімнатну квартирку, але вона така маленька, що соромно показувати, а от у Домі кіно нам буде просторо».
— Лесю Олександровичу, часто лунає твердження, що кінематограф в Україні знищений. Чому це сталося і кому це вигідно?
— Я згодний з цією думкою, на сьогодні це є правдою. Але зазираючи в майбутнє, я плекаю наївну надію, що український кінематограф відродиться. Узагалі-то, його мучили і руйнували завжди, це було вигідно партійним вождям. Але попри все знаменитий український кінематограф не здавався. Пригадайте, які блискучі режисерські сили були: Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Іван Миколайчук, Роман Балаян, Роллан Сергієнко, Леонід Осика, Леонід Биков... Господь Бог одного прекрасного дня взяв і сипонув цих талановитих людей на Україну, і вони почали працювати на студії імені Довженка. Та ще й приставив янгола-охоронця в особі видатного голови «Держкіно» Святослава Іванова. Він підтримував і захищав до останньої можливості все здорове, яскраве і талановите, хоча ідеологія тиснула так, що важко було дихати. Геніальні українські фільми з неймовірними труднощами продирались до людей. Михайло Іллєнко (молодший брат Юрія) мені розповідав як студентом ВДІК був на перегляді картини «Тіні забутих предків» у Московському держуніверситеті: там деякі діячі обурено вставали і були готові порвати на шматки не тільки Параджанова, а й кожний кадр цієї волелюбної картини. Але заподіяти це вони вже ніяк не могли, бо на всесвітньо відомому кінофестивалі в Мар-дель-Плата (Аргентина) всесвітньо відомі люди дійшли висновку: «Тіні забутих предків» — шедевр. Ідеологи партії були змушені визнати, що Параджанов створив великий твір.
А які терни долав фільм «Білий птах з чорною ознакою»! Після нього Богдану Ступці заборонили зніматися. Хоча, за словами Юрія Іллєнка, під час прем'єри в Москві в Кремлівському палаці з'їздів глядачі тридцять хвилин аплодували фільму. А Ступці зніматися — зась, бо він націоналіста зіграв. Начальник комуністичної партії на Львівщині Добрик сказав: «Ну що за нісенітниця! У нас взагалі ніякого націоналізму не було».
Валерій Квас, великий оператор «Камінного хреста», відмовився отримувати приз на всесоюзному кінофестивалі в Ленінграді, тому що не захотів брати подачок від радянської влади. Українське кіно творили великі особистості, і так ми кажемо не тому, що померлих звичайно добром згадують, вони, слава Богу, за життя були мудрими, справедливими, мужніми, принциповими, і найближче оточення говорило їм про це, бо справжній митець має знати, що не дарма працює і чого вартий.
А що відбувається тепер? Замість українського кінематографа — вакуум. І виник він природно і закономірно через неприродну байдужість держави. Нині тільки чуємо зітхання-шкодування, а законодавці пальцем не кивнули досі, аби виправити становище.
— Але ж у парламенті були й представники кінематографа, я пригадую Заклунну, Гаврилюка, чимало видатних письменників. Чому вони не згуртувались і не переломили ситуації?
— Так, деякі поважні митці перебувають в політиці шістнадцять років, але ситуації вони аж ніяк не переломили. Серед них видатні поети, перед якими я капелюха скидаю, це Борис Олійник, Іван Драч, Дмитро Павличко, Павло Мовчан. Вони, звісно, чимало гарних ініціатив намагались втілити. Але «маємо те, що маємо».
Шістнадцять років точаться розмови, у яких часто трапляється слово «духовність». І в що ця духовність упирається? У власний розбрат, який підігрівається зі Сходу. Верховна Рада, приміром, не знайшла місця для пам'ятника Довженкові. Якось я спитав в одного депутата-митця: «Чому досі в незалежній Україні, яка так прагне духовності, не ухвалено повноцінного закону про кіно? Чому в Росії знімають по сто фільмів на рік, а в нас зрідка тільки «мильні опери». Це комусь вигідно? « Нардеп подивився на мене світлими очима і сказав: «Та, безумовно, вигідно». Більше я жодних запитань не поставив і дотепер не ставлю.
Я вклоняюсь перед світлою пам'яттю Миколи Вінграновського. Коли його колеги — знані поети — пішли «рвати і метати» у Верховну Раду, Микола Вінграновський поїхав у рідний Первомайськ на Миколаївщині, сів у возика, запряженого конячкою на ім'я Манюня, і став писати роман «Северин Наливайко». Шість років він працював над цим дивовижним твором, мандруючи від села до села. Вінграновський викликає у мене в тисячу разів більше поваги, ніж ті, хто промарудився на державній службі. Вінграновський сіяв духовність серед простих людей, які розуміють, що вигідно і не вигідно «старшому братові».
Мимоволі міркуєш ще над однією проблемою. У чому біда українського актора в Україні? А в тому, що він український актор. І трактуйте це, як хочете.
От і виникає думка: а нащо мені ця демократія, коли немає поруч Миколайчука, Брондукова, Осики, Степанкова?.. Немає світу мого, у якому мені було важко і солодко жити... Моя душа болить-волає, вона вся в чорних дірках: кожна дірка — це мій померлий друг. Я іноді починаю думати, що вже один на всьому білому світі лишився.
Змиритися з тим, що відбувається, важко, як і правильно зрозуміти сьогодення. Я сорок років віддав українському кінематографу, і раптом мені сказали: «Все, твоя справа закінчена. Тепер прийдуть інші хлопці (якби ж то ті хлопці були наші!), у них своя ідеологія, своя мова і думки, вони робитимуть нове кіно (якби ж то наше кіно!). А ти посидь, може, знадобишся». Це називається: обухом по голові. Але не зважаючи на це, якщо бути відвертим, я благополучна людина. Слава Спасителю, в мене руки-ноги діють, голова метикує, я в Університеті театрального мистецтва і кінематографії викладаю, мене в кіно запрошують. А є люди, яких уже просто ніби нема, бо про них забули. А вони є. Оце страшно.
— Які кардинальні зміни відбулися в теперішньому кінематографі?
— Зі зміною суспільно-політичного устрою зникла цензура, дозволено все. За радянських часів цензура була страшним звіром, тепер — гуляй, де хочеш, твори, що хочеш. Але одна справа, коли творить людина освічена, духовна, яка має смак, і зовсім інше, коли за це береться той, хто має хіба що гроші.
Що відбулось? Ми стільки говорили як про якусь манну небесну, що нам треба повернутися обличчям до продюсерського кіно. З цим продюсерським кіно я зіткнувся минулого літа в Москві. Виявляється, режисера тепер наймає продюсер так само, як раніше наймали акторів. І продюсер диктує, кого він хоче бачити у фільмі. Раніше капітаном корабля був режисер, який виношував задум, мав своє бачення, обмірковував акценти і нюанси. Тепер приходить продюсер і каже: «Хвилиночку, а мені під це ніхто реклами не дасть. Треба артиста такого-то і такого-то». У Москві, до речі, стався такий казус. Не вистачило двох днів для того, щоб зняти кіно. Режисер підійшов до продюсера і сказав: «Мені потрібен хоча б один день, щоб дозняти дуже важливі сцени і завершити роботу». Продюсер відреагував: «Хвилиночку, у нас закінчилися гроші, більше нема». «А що ж мені робити, як бути?» «Як що робити? Ви професіонал? Професіонал. Значить, змонтуйте фільм з того, що встигли зняти». Ось така була відповідь. Отже, якщо ти берешся за кіно і в плані написано, що сьогодні має бути знято десять чи п'ятнадцять корисних хвилин, то ти мусиш це виконати (ні на секунду менше), тому що в тебе все поламається.
У нинішніх серіалах персонажі часто торохтять. Колись у театрах одну фразу могли вимовляти впродовж цілої хвилини — з придиханнями і модуляціями голосу. Тепер «швидкий» час, люди новину з перших двох фраз уже розуміють, вони стали мобільніші, розумніші, досвідченіші — завдяки прогресу навколо нас. Тому ми мусимо — зараз погане слово говоритиму — пристосовуватися до нових обставин і вчитися в них жити. Або відходь у бік і кажи: «Мені це бридко».
— Що «світить» молодим, яких Ви навчаєте і в яких вкладаєте душу?
— З цього приводу іноді трагічні думки огортають, особливо якщо завважити специфіку мого курсу. В Університеті театру, кіно і телебачення я не дарма називаю себе «гвіздком не від тієї стіни»: я викладаю основи акторської майстерності на телевізійному факультеті, до того ж це вечірники і заочники. Ми — найобділеніші в університеті люди: апаратури нам ніякої не дають, і ще багато чого не дають. Один з хлопців живе в Рівному, другий — у Вінниці, уявіть: вони щосереди приїздять за сотні кілометрів, щоб послухати, чого їх Сердюк научить.
Але в чому плюс? Вони дорослі, понюхали життя. Це не перший денний курс, на який набирають 25 дівчаток 17-18-річних, прямо зі шкільної парти. Колись, до речі, на режисерський факультет без вищої освіти взагалі не приймали. Отже, мої студенти більш зрілі люди, трошки розуміються на телебаченні. Іноді я в них запитую: «Де працюєш? Що робиш?» Відповідають: «Ой, Лесе Олександровичу, у нас в редакції ніхто української мови не знає, так я перекладаю з російської на українську і ношу з однієї кімнати в другу». Другий каже: «О, я на гарній роботі, монтую сюжети». Третій монтує матеріали, насмикані в Інтернеті. І це ще вважається щастям. А я їм розповідаю про ідеали, високі матерії, і мені час від часу стає соромно. Заспокоює те, що поганого я їх не навчу, цінні, добрі речі, які накопичилися в мені від спілкування з чудовими акторами і режисерами, збагатять і моїх вихованців, вони виб'ються в люди.
Звісно, виникає запитання: «А чи потрібна така кількість режисерів Україні?» Мене «заспокоюють»: «Ви не хвилюйтесь, після першого курсу ми половину виженемо». Як виженемо? Хіба вам їх не шкода? Ми ж студентам розповідаємо, у яке щастя вони потрапили, як вони не схожі на інших, тому їх вибрали на іспитах з усього потоку. А потім: «ти вільний»? Все моє єство повстає проти цього.
На творчому вечорі Іллєнка в Українському домі Юрій Герасимович зі сцени промовив: «У залі перебуває мій студент, а от сидить голова Державної служби кінематографії України Ганна Павлівна Чміль. Зверніть увагу, це талановитий хлопець, він повинен знімати кіно». Ганна Павлівна встала і сказала: «Усе, що буде в моїх силах, я постараюсь зробити для того, щоб допомогти цій людині».
Але ж це один. А інші?
— Вас запросили у великобюджетний серіал «Тарас Бульба»? У якій акторській компанії Ви працюватиме?
— По-перше, серіал зніматиме відомий режисер Володимир Бортко (серед його чудових картин «Собаче серце», серіали «Ідіот», «Майстер і Маргарита» тощо).
У фільмі візьмуть участь Богдан Ступка (Бульба), Ада Роговцева (жінка Бульби), Володимир Вдовиченков, Михайло Боярський, польські актори, знаменитий американський каскадер Нік Коен.
Я гратиму роль Товкача, друга й сподвижника Тараса Бульби, який рятує його, пораненого, після бою під Дубно і не покидає його до останньої години.
На Хортиці побудовано Запорозьку Січ за ескізами-розробками видатного художника-академіка Сергія Якутовича. Зйомки відбуватимуться в фортецях Кам'янця-Подільського і Хотина, а також у Петербурзі і в Польщі. Бортку і Якутовичу дуже хотілось побудувати обійстя Тараса Бульби в Пирогові — в Музеї народного побуту і архітектури. На цю будівлю знімальна група збиралась витратити півмільйона доларів, а після зйомок подарувати її музею на згадку про зйомки. Усі державні структури були «за», окрім музею. Такі справи наші дивні.

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»