ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА УКРАЇНА ТУРИСТИЧНА
СВІЙ ЕДЕЛЬВЕЙС ЗНАЙШОВ НА ЗАКАРПАТТІ
Знайомтесь: Василь Шимоняк, директор лікувально-оздоровчого комплексу «Трембіта», що на Рахівщині в Закарпатській області, за два кілометри від селища Кобилецька Поляна на висоті 653 метри над рівнем моря. Поруч — гора Кобила заввишки 1210 метрів, внизу протікає річка Шупурка, права притока Тиси.
Цю місцевість в 1939-му захопила Угорщина. Того ж року тут збудували перший корпус, в якому була лісова управа, жили лісники. Згодом сюди привозили на відпочинок сиріт з дитячого будинку села Солотвина. Значно пізніше тут розмістився філіал турбази «Тиса» з Рахова. А від січня 1973 року розпочала роботу туристична база «Трембіта».

Ця місцевість є унікальною для відпочинку та оздоровлення дітей. Чудова лікувально-оздоровча база дає змогу проводити діагностичне обстеження, тут використовують методи фізіотерапевтичного лікування, ЛФК, масаж, інгаляції, соляні шахти. А чого варті місцеві мінеральні води! Окрім того, улітку всі діти мають можливість купатися в соляних озерах, їм призначають грязелікувальні процедури в природних унікальних соляних озерах.
Відпочивальникам пропонують цікаві туристичні пішохідні екскурсії до перевалу, водоспаду, географічного центру Європи (село Ділове), організовують сходження на Говерлу, Кобилу. Узимку — досхочу катайся на гірських лижах та санях.
Господар комплексу Василь Шимоняк власноруч готує на вогнищі смачний шашлик, частує гостей та годинами розповідає цікаві легенди про рідний край. А яка тут смачна й неперевершена гуцульська кухня!

Верховино, світе милий...
— Мені болить душа, коли бачу бліденьких і кволих дітей,— зізнається пан Василь.— А ще прикріше стає, коли маленьким діткам призначають антибіотики, тоді як треба поліпшити малятам імунітет, оздоровити. Дітей треба відправляти в гори, де чисте й свіже повітря, годувати висококалорійними харчами, приміром, як у нас: козине молоко, овочі, фрукти, м’ясо. А ще дитина має пройти за день 8–15 кілометрів, напитися джерельної води, скупатися в гірській річці. Ми щасливі, що маємо такі гори, такий чудовий милий світ — Верховину!
— Пане Василю, Ви душею й серцем приросли до цих місць. А з чого все починалося?
— Щастя шукав я у далеких краях, а знайшов удома. Доля з дитячих років була не дуже прихильною до мене. Дід по матері — Микола Попадич (помер у тюрмі) і Микола Шимоняк-старший були січовиками. Коли мені виповнилося чотири роки, батька арештували за політичними мотивами. Старожили пам’ятають сталінський період, коли за одне мовлене проти влади і «батька всіх народів» слово можна було поплатитися життям. Щоправда, розстрілу батькові вдалося уникнути, але одну з найвищих на той час мір покарання все-таки йому присудили — 25 років ув’язнення в ГУЛАГівських таборах з конфіскацією майна. Відбував строк у Караганді, Сибіру. Згодом настала хрущовська відлига. Через сім років тата амністували. Коли закінчив школу, мріяв стати військовим або міліціонером. Однак всюди на заваді була батькова біографія. Ще довго, аж до реабілітації, вона переслідувала нашу родину. Не вдалося вступити й до вузу: не пройшов за конкурсом, хоч добре склав усі іспити. Довелося вступити до гірничого технікуму. Одночасно інтенсивно займався спортом. Пізнав ціну важкої праці, навчився розумітися на людях.
Пан Василь — добрий спортсмен, боксер, був неодноразовим призером змагань, виконав нормативи кандидата в майстри спорту, мав шанс і бажання розвивати спортивну кар’єру. Але вдома на нього чекала мати та чотири сестри, яким потрібна була допомога. Тому й повернувся до родини, вступив на заочне відділення Ужгородського університету. На жаль, роботи в селі не було.
Щасливий випадок звів із земляком Ярославом Скрипкою — працівником Рахівської турбази «Тиса», де було вільне місце інструктора. Так змінив черговий раз професію і, як виявилося, назавжди.
У 1974 році на турбазі «Трембіта» в Кобилецькій Поляні з’явилося вільне місце інструктора. Влаштувався там, ближче до домівки. За рік призначили керівником закладу. Саме в цьому селищі знайшов і своє щастя: одружився з Юлиною Андрусяк, котра працювала на туристичній базі. Разом виховали сина Віталія та донечку Василину.

Ковток джерельної води
— Здається, пане Василю, Ви знаєте тут кожну стежинку, перешіптуєтеся з потічками? З Вашої ініціативи розроблено туристичні маршрути...
— Турбаза «Трембіта» — це унікальний туристично-оздоровчий комплекс, розташований у мальовничій місцині під горою Кобилою. Тут цілюще повітря, лікувальні мінеральні джерела, чудові краєвиди. Туризм став моєю улюбленою справою, без якої нині себе не уявляю. Переконаний, що наша благодатна Рахівщина має хороше майбутнє саме завдяки можливостям для розвитку рекреаційно-туристичної індустрії. Боляче сприймаю, коли бачу, як часто по-хижацькому винищуються наші ліси. Наш район щороку заготовляє деревини стільки, як уся Чернівецька область. Століттями звідси річками сплавляли, потягами вивозили сотні тисяч кубометрів колод. А що з того маємо? Досі майже не збудовано, за винятком одного-двох, потужних підприємств з повною переробкою цього безцінного багатства.
Меблеві фабрики, заводи є в інших містах. Натомість за радянської доби нам накинули підприємства зовсім іншого профілю, часто — шкідливі для довкілля.
Коли союз розпався, ми опинилися біля розбитого корита. Колись наші можливості для відпочинку й оздоровлення були набагато вагомішими: «Трембіта» щороку приймала 13 тисяч туристів. Чи реально знову досягти цього? Якщо на державному та деяких інших рівнях не зміниться ставлення до використання турзакладів такого типу, не будуть створені умови для належного фінансування і кредитування, нам доведеться ще довго скніти, самотужки виборсуватися з негараздів.
Нинішньому туристові потрібні комфортні умови проживання: одно- та двокімнатні номери з телевізором, душем, ванною, холодильником... важливо, аби відпочивальники мали можливість харчуватися екологічно чистими продуктами, прилучитися до натурального господарювання на селі, пройтися облаштованими маршрутами, поїздити на конях, покататися на бричці, санях. Зрештою, порибалити. За це він згоден належно платити. На жаль, не все це в нас є. І далеко не все залежить від керівника. Щоб забезпечити потрібну кількість відпочивальників на тривалий період, я майже усю Україну об’їздив. Спершу знайшов у Чернігові діток-чорнобильців. Усе ніби гаразд, але, з’ясувалося, що на Кубі їм набагато краще, ніж у наших чарівних Карпатах. І дешевше (!). В основному оздоровлюємо дітей зі свого району. А це — 4–5 разове харчування на добу, продумані цікаві заходи, лікування. Та й сама природа — чудовий лікар.
В околицях Кобилецької Поляни — п’ять мінеральних джерел, які використовуються для лікування органів травлення. Крім того, ця вода виводить з організму радіонукліди, інші токсичні речовини. А мінеральне джерело № 3 відрізняється від решти тим, що в ньому вода, єдина в Україні, рекомендована тим, хто потерпає від захворювання органів кровотворення. Саме ковток джерельної води, певно, повертає сюди, в гори, усіх, хто хоч раз тут побував.

Рахів — гуцульський Париж
— Пане Василю, яке місце для відпочинку для Вас є найдорожчим?
— Найзатишніше місце для відпочинку — вершечок гори Кобили. Та коли любиш свій рідний край, то особливо вирізнити щось важко. Іду лісовими стежками, схиляюсь над кожною рослиною. А в лісі всі рослини корисні й цілющі. А які запашні й цілющі з них чаї! Знаю в лісі кожне дерево. У мене є два улюбленці, що зрослися. Їхні гілки, мов руки, переплелися. Вони — мов двоє закоханих... Мені навіть доводилося боротися з лісорубами, щоб ті їх не спиляли. Є ще старезний дуб. Він розрісся так, що в ньому утворилося дупло. Моєї фантазії вистачило, щоб дати йому назву «Дупло кохання». Одразу й легенда народилася. А в ньому й справді може сховатися від дощу чи холоду двоє людей. Або ось Скеля Кохання. Колись до неї йшли молодята й присягалися на вірність...
Біля підніжжя Говерли бере свій початок Тиса — головна притока Дунаю. Вузенька річка розділяє дві держави: Україну й Румунію. Звичайний населений пункт на трасі. Невеличка табличка — «Село Ділове». Тут зупиняються авто: коли ще поталанить сфотографуватися на згадку у самісінькому географічному центрі Європи. Та й справді: кому б не хотілося мати свій «іменний пам’ятник», котрий увічнював би пуповину Європи? Понад сотню літ тому зроблено цей напис у Діловому.
За два кілометри до Рахова — село Костилівка. Воно притулилося біля підніжжя гори Берлебаш. Заснували його лісоруби в ХVІІ ст., а у ХVІІІ ст. тут добували залізну руду для металообробного заводу в Кобилецькій Поляні. Тут є ще один геологічний пам’ятник — Скелі Закоханих. Вони піднімаються на протилежних берегах Тиси на висоту 20 метрів. Їхні вершини увінчані хрестами, поставленими згідно з романтичною легендою на згадку про закоханих... Та то вже інша історія.
Говерла — найвища вершина в Україні. З усіх-усюд до неї тягнуться туристи: з України, Польщі, Чехії. Утаємничене, нерозгадане вічне запитання: що вабить їх сюди? Романтика? Гори? Самоствердження?
...Василь Шимоняк вирушає в гори рано, аби знайти свій едельвейс. Помилуватися його красою, вдихнути неповторні пахощі й працювати, долаючи труднощі, далі.

Людмила ЧЕЧЕЛЬ
також у паперовій версії читайте:

• ПОПЕРЕДУ — РІК ТУРИЗМУ
• ПОЛІТ У ЄГИПЕТ ЗА НОВИМИ ПРАВИЛАМИ

назад »»»