ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА КУЛЬТУРА
КАЗКОВІСТЬ ЇЇ ОБРАЗУ


«Іду до вас з любов’ю» — ці слова дали назву першому великому сольному концертові лауреата всеукраїнських фестивалів та конкурсів Оксани Калінчук. Афіша не залишила байдужими численних шанувальників співачки — дехто з них, навіть не маючи квитка, «озброїлись» надією, квітами й попрямували до Національної філармонії. У залі годі було шукати вільного місця.

Є в нас зірки, шоумени, супермоделі, «золоті» й «срібні» голоси. А є співаки народні (незалежно від офіційно наданих їм звань), бо їх коронували своїм визнанням люди, заради яких вони працюють. Такою приходить до нас з глибини століть Маруся Чурай, такими є наші сучасники — Раїса Кириченко, Ніна Матвієнко, Дмитро Гнатюк... До їхніх лав упевнено вступає Оксана Калінчук. Голос цієї співачки постійно лунає по Національному радіо (надзвичайно полюбилися слухачам такі пісні, як «Припадаю до коня», «Очі карі твої», «Королева коло Лева», «Соло для скрипки», «Серцю спокою нема» і, звісно, прекрасний ліричний дует з Олександром Василенком — «Невгамовні солов’ї»). Виконавиця є частим гостем прямих радіоефірів — недавно під час одного з них до студії подзвонила слухачка: «Оксаночко, ви обрали правильний шлях, і хай би що вам казали, не звертайте з нього». Оксанин шлях у творчості — це українська пісня, народна і сучасна, основою якої є наш рідний багатющий мелос. У її репертуарі чимало класики, пісні знаних авторів — композиторів Анатолія Пашкевича, Ігоря Шамо, Платона Майбороди, Олексія Чухрая, Леоніда Федорука (композитора й поета) на вірші Дмитра Луценка, Андрія Малишка, Михайла Ткача, Дмитра Павличка, Ніни Шаварської...
Сольний концерт «Іду до вас з любов’ю» — певний підсумок десяти років творчої діяльності. З цієї ж нагоди вийшов і компакт-диск «Я так очікую тепла...» Починалося її сценічне життя зі студентської самодіяльності. Від перших днів навчання в Київському педагогічному коледжі імені К. Ушинського стала солісткою зразкового ансамблю «Пролісок», а по закінченні коледжу — солісткою фольклорного ансамблю «Веселі музики» Національної філармонії України. Навчаючись у Національному педагогічному університеті імені М. Драгоманова, мала щасливу нагоду побувати на репетиціях українського народного хору імені Г. Верьовки.
— Як це сталося? — запитую в Оксани.
— Керівник славетного хору, Анатолій Тимофійович Авдієвський є директором Інституту мистецтв при педуніверситеті імені М. Драгоманова. Він чув мене на концертах, гадаю, йому порекомендував мою кандидатуру декан музично-педагогічного факультету, де я навчалась. Коли хор імені Верьовки готувався до відповідальної закордонної поїздки, Анатолій Тимофійович запросив мене як студентку (в штаті колективу я не працювала) і залучив до роботи. Поїздка, до якої готувалися, не відбулася, але місяць репетицій у цьому колективі дав мені величезну школу народного співу — не кожному щастить слухати поради такого фахівця, як Анатолій Авдієвський.
— А взагалі важко було починати, маючи тільки талант?
— Якось повільно все починалося, тому що треба було знайти себе у мистецькому світі, а це дуже непросто. Слід було подбати про твори з гідною музикою і віршами. Відбувалися пошуки, знайомства з композиторами й поетами, з дружиною незабутнього Дмитра Луценка — Тамарою Іванівною, яка й досьогодні оберігає й підтримує мене. Перше десятиріччя моєї творчості — це й улюблена педагогічна робота. У 1996 році заснувала вокальну студію «Диво калинове» в Центрі позашкільної роботи Святошинського району. Сюди приходять талановиті діточки, яких навчаю співу — вони виконують і народні пісні, й естрадні, і колядки, щедрівки. В учнях бачу результат своєї праці, і це додає мені наснаги. А найважливішою подією цього періоду є моє знайомство з композитором і поетом Леонідом Федоруком — наша співпраця почалася з пісні «Я так очікую тепла» і триває донині (заслужений діяч мистецтв України і, до речі, колишній працівник нашої газети, Леонід Євгенович є не лише постійним автором, а й продюсером Оксани Калінчук.— Т. К.).
— Вашому мистецькому утвердженню, мабуть, сприяла й участь у фестивалях та конкурсах. Ви — лауреат І Всеукраїнського пісенного фестивалю імені Раїси Кириченко «Я козачка твоя, Україно», фестивалю-конкурсу мистецтв «Боромля-2005», всеукраїнського фестивалю сучасної української естрадної пісні «Пісенний вернісаж-2005» та багатьох інших.
— Участь у фестивалях і конкурсах — це хвилювання, яке важко уявити, серйозні змагання, спілкування за лаштунками, важлива складова життя артиста, і, врешті, життєвий досвід. Почувши рекламу якогось конкурсу, летіла туди, аби зміцнити віру у власні сили.
— Кажуть, що конкурси нерідко є суб’єктивними. Траплялися прикрощі?
— Так, але не хочу про них говорити. У кожній проблемі вчуся знаходити «плюс» для себе. Значить, якийсь іще життєвий екзамен я мушу скласти.
— Ну, коли вокальний екзамен — це нормально, та організаційні випробування бувають надто обтяжливими,— долучається до нашої розмови Леонід Федорук.— Нам потроху допомагають, але постійної фінансової підтримки поки що не маємо. Та ми оптимісти — віримо, що все одно Україна процвітатиме як національна держава, котра шанує своїх митців. Віри додає, наприклад, такий випадок. Голова Державного комітету телебачення і радіомовлення України Едуард Прутнік, прослухавши кілька пісень з компакт-диску Оксани, зрозумів, що це — той культурний продукт, якого нам тепер бракує, й одразу доручив зняти телеверсію концерту в Національній філармонії. Коли його спитали: «Що це? Чергова попса?», він відповів: «Це наша національна пісня». Гармонія голосу, почуттів, слів і музики — рідкісне нині явище. Скількох «порожніх» виконавців бачимо на телеекрані. Вони відірвані від землі, їх підживлюють лише грошима. Але ця мішура — тимчасова, вона відійде. Люди скучили за справжньою піснею. Ось незабаром, другого квітня, відбудеться новий запис Оксани Калінчук з Національним оркестром народних інструментів під орудою Віктора Гуцала. За його результатами плануємо записати новий компакт-диск.
— Оксано, багато хто, слухаючи Вас, згадує Раїсу Кириченко. Хоч за тембром ваші голоси дещо відрізняються, але водночас ваші вокальні дані й виконавська манера мають багато спільного. Ви вчились в Раїси Опанасівни, були знайомі з нею особисто?
— Скільки себе пам’ятаю, коли оголошували: «Співає Раїса Кириченко», завмирала біля телеекрана або радіоприймача. Відвідувала концерти, в яких Раїса Опанасівна брала участь. І завжди пильно прислухалася — щось мене приваблювало в її виконавській манері. Тоді я не розуміла, що саме, а тепер збагнула: мене захоплювало її вміння «вести» звук. Це — вища ознака професіоналізму вокаліста. Як вона вміла тихо заспівати й вимовити слово. Співачка майже не рухалась на сцені (не збагну, як можна донести пісню, бігаючи, стрибаючи, як це роблять інші артисти). Раїса Кириченко, як королева, стояла і співала душею. Яка дивовижна аура від неї йшла, як линув звук — усе завмирало. Нас звела пісня «Припадаю до коня», але не так близько, щоб ми почали спілкуватися. Близька подруга артистки, Раїса Василівна Писаренко, почувши цей твір по радіо, зателефонувала Раїсі Опанасівні й привітала її з новим записом. Здивована співачка запитала, з яким саме. «Та це не я співаю, а Оксаночка Калінчук»,— пояснила вона подрузі.
Євген Федорук:
— А трошки згодом, коли я завітав до Раїси Опанасівни, вона прослухала два Оксаниних компакти і попросила в Оксани дозволу взяти до свого репертуару пісні «Припадаю до коня» і «Соло для скрипки».
— Оксано, як працюєте над сценічним образом, адже навколо вас теж створюється дуже приємна атмосфера — хочеться слухати, спілкуватися.
— Керуюся принципом — кожне проспіване слово я маю глибоко відчувати. В педуніверситеті я поглиблено вивчала психологію — знання з цього предмета несу крізь життя й використовую — в пісні, бесіді, костюмах. Валерій Іванович Федченко — диригент оркестру, який робить мені аранжування, якось сказав про мене: «казковість образу» (може, похвалю себе). Я не знаю, звідки це в мене. Кожна людина несе енергетику, закладену в неї Богом. І ніхто не може пояснити, чому він саме такий у цьому світі.

Розмову вела Тетяна КРОП
також у паперовій версії читайте:

• ДО КОНКУРСУ ГОТУВАЛИ НЕ В ШКОЛІ

назад »»»