ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА СУСПІЛЬСТВО
«НАВІТЬ У ЛІЖКУ З ДРУЖИНОЮ Я ДУМАЮ ПРО...»
Українська політика давно увійшла в ту стадію, коли достеменно не зрозуміло: хто з ким приятелює, хто «проти кого дружить» і чого саме від кого можна очікувати. Найхарактернішою рисою стосунків як партнерів, так і опонентів стало недотримання взятих зобов’язань, а простіше, зрада. Політичний тиждень, що добігає кінця, знову це яскраво підтвердив.

По-перше, з’ясувалося, що «17 миттєвостей весни» — не лише художній фільм Тетяни Ліознової. Опозиційна заява, що пролунала у вівторок, дещо нагадала часи «України без Кучми», адже саме тоді найактивніше практикувалось висувати владі певні вимоги. Щоправда, Леонід Данилович зазвичай не надто звертав увагу на своєрідні епістолярні шедеври.
Нинішні урядові можновладці вдали, що почули своїх опонентів, хоча переговори вирішили провести не з ними, а з Президентом Віктором Ющенком.
Забігаючи наперед, зауважимо, що ці перемови знову ледь не посварили главу держави з лідеркою БЮТ Юлією Тимошенко. Принаймні, після кількагодинного тет-а-тету між Президентом, спікером і Пре-м’єром Юлія Володимирівна скаржилася: «Поки я поїхала з Києва на півдня, кримінальна влада знову Віктора Андрійовича якось сплутала у планах і спробувала знову його затягнути до дороги, яка не має кінця».
Аби повернути Президента на іншу (бютівську?) дорогу, пані Тимошенко самій довелося довгенько поговорити з Ющенком перед його відльотом із візитом до Данії. У цьому факті знову відстежується певна аналогія із кучмівськими часами. Пригадуєте, якою популярною тоді була теза, мовляв, те чи інше рішення попереднього глави держави залежить від того, хто останній поспілкується з ним?
Власне, подальші спостереження за «компромісним» шляхом між Президентом, з одного боку, та урядом і коаліцією — з іншого, доводили: теза Тимошенко про «дорогу, яка не має кінця» — не надто далека від істини. Адже, поспілкувавшись з панами Морозом і Януковичем, Віктор Ющенко багатообіцяюче повідомив: питання про призначення міністра закордонних справ вирішене. Це, нагадаємо, одна із вимог опозиційних «17-ти миттєвостей», викладена у другому пункті.
Утім, наступного дня стало зрозуміло: доля Володимира Огризка нині не менш «підвішена», ніж під час його першого походу до Верховної Ради. Дарма, що цього разу його призначення буцімто лише відклали до наступного вівторка. Головне — не в цьому. Саме повторний розгляд питання щодо міністра закордонних справ остаточно довів нерівноцінність коаліційних суб’єктів. Позавчора вранці представники фракції СПУ охоче повідомляли журналістам про те, що вони підтримають Володимира Огризка. Власне, за умови стовідсоткової підтримки від «Нашої України» та БЮТу, для його затвердження голосів соціалістів було б цілком достатньо. Проте після початку пленарного засідання, на яке, до речі, опозиціонери дружно повернулися після дводенної відсутності, СПУ знову підтримала своїх «антикризових» побратимів і приєдналася до ідеї про перенесення розгляду питання.
Ще більшою несподіванкою стало те, що з такою ініціативою виступив Голова ВР — лідер соціалістів Олександр Мороз. Він, як ніхто інший, мав би знати, про що йшлося на перемовах у Президента. Отже, напрошується висновок про те, що на соціалістів натиснули поважніші партнери по коаліції.
Цей факт виглядає ще принизливіше для СПУ на тлі іншого прикладу. Ще менша за чисельністю коаліційна фракція — КПУ — навпаки, в ході нинішнього протистояння лише підсилила вартість своєї «золотої» акції. Це ж бо саме комуністи категорично налаштовані проти Володимира Огризка. Їхні представники відверто говорять про те, що у разі його підтримки котримсь із коаліційних суб’єктів КПУ залишить антикризовий «клуб».
Стосовно щирості подібних ультиматумів, звісно, можна дискутувати. З одного боку, комуністи демонстрували, що принципи для них — не така й принципова річ. Адже закони, потрібні для вступу України до Світової організації торгівлі, Комуністична партія, пригадується, категорично засуджувала, навіть не голосувала за їхнє ухвалення, що, втім, не заважало документам набирати по 390–400 голосів решти фракцій. Та виходити з коаліції комуністам тоді чомусь не спало на думку.
Водночас нинішня ситуація — більш нестабільна, ніж була наприкінці 2006-го, коли ухвалювали СОТівські закони. Провідники Компартії усвідомлюють: у разі дострокових виборів їхня політична сила спроможеться подолати тривідсотковий рубікон, а можливо, навіть зможе поліпшити торішній результат. Натомість, у соціалістів такої впевненості немає. Якщо до цього додати факт «теплих» відносин між СПУ та КПУ, можна припустити: Петро Симоненко «со товаріщі» пропонує своїм «регіональним» партнерам визначитися — хто їм на означеному етапі потрібніший. Власне, саме тим, що «регіонали» поки не мають остаточної відповіді на це запитання, можна пояснити перенесення питання про призначення міністра. Якби чітка відповідь існувала, голосування відбувалося б позавчора. Стали б соціалісти на бік опозиції, ми б мали фактичний крах коаліції. Залишилися б із «антикризовиками» — усе було б без змін. Ніщо не завадило б Вікторові Ющенку подати кандидатуру Володимира Огризка і втретє.
А так політична еліта змушена буде не жартома, а серйозно подумати про потенційне функціонування так званої спільної комісії з державотворення, про що, нагадаємо, також ішлося під час доленосних (?) переговорів між Президентом, спікером і Пре-
м’єром. Якщо це, звичайно, можливо. Бо ефективність такого органу усе ще лишається під великим питанням через колосальну взаємну недовіру нинішніх суб’єктів державотворення. Що найприкріше у цій ситуації — якщо компроміси й виникають, то голосні слова про необхідність об’єднання України і поліпшення соціальних стандартів використовуються переважно задля прикриття.
Потенційну діяльність комісії уже тепер небезпідставно порівнюють із підписанням Універсалу національної єдності, а переговори трьох провідних українських політиків від 14 березня — з аналогічним тет-а-тетом напередодні подолання президентського вето на закон про Кабінет міністрів. Таки, мабуть, щось не гаразд у «данському королівстві», якщо важливі політичні домовленості втретє приносять діаметрально протилежний результат.
Для остаточної повноти картини можна пригадати ще й заяву глави президентського Секретаріату Віктора Балоги. Невдовзі після четвергових перипетій навколо кандидатури Володимира Огризка він повідомив, що Президент запрошує у понеділок Прем’єр-міністра, Голову Верховної Ради і лідерів парламентських фракцій обговорити кризову ситуацію, що склалась у законодавчому органі й шляхи виходу з неї. Це запрошення пан Балога від себе підкріпив аргументацією, що «політичні вихиляси коаліції показали суспільству: будь-які домовленості з нею не мали і не матимуть (!!! — Авт.) сенсу». За великим рахунком, Віктор Балога має рацію, але подібний стиль передачі запрошення можна порівняти хіба що зі співомовкою Степана Руданського, де герой так розписував ролі: «Або я туди піду, а ви сидіть, діду, або ви собі сидіть, а я туди піду...». Виходить, що чергове «обговорення» шляхів виходу з кризи знову має заздалегідь відомий результат, котрий, як запевняв Михайло Жванецький, завжди менш важливий за процес: процес — це життя, результат — це смерть.
Колись всесвітньо відомий футболіст збірної Аргентини Дієго Марадона в одному з інтерв’ю зронив: «Навіть у ліжку з дружиною я думаю про футбол». Спостерігаючи за перипетіями у вітчизняній політиці, можна дійти висновку, що більшість вершителів наших доль діють за подібним принципом. От тільки замість футболу линуть думками не до спортивних, а до суто політичних цінностей нашого життя-буття. Наприклад, до коаліції чи опозиції... А може, все ж таки, до влади?..

Ярослав ГАЛАТА
також у паперовій версії читайте:

• ВАСИЛЬ ОНОПЕНКО: «ПОСИЛИВСЯ НЕПРАВОМІРНИЙ ВПЛИВ»
• ЕКСПЕРТИ НЕ ВИКЛЮЧАЮТЬ НІЧОГО

назад »»»