ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ДОЛІ ЛЮДСЬКІ
ЖИТТЯ — НЕ ПОЛЕ ПЕРЕЙТИ
Юність. Рожеві мрії, як легенькі хмаринки, пливуть над горизонтом сірих буднів. Молодь, окрилена великими сподіваннями, обирає свою життєву стежину. Та за Євгена Бондаренка, жителя міста Бучі, що на Київщині, вибір зробила війна. Зі шкільної лави юнак пішов на фронт. Скільки всього було за ці буремні п’ять років! Забути про все це не дають рани, які назавжди зарубцювались на тілі та в душі.

Від вокзалу — на роликах
Євген Бондаренко народився у Києві у 1922 році. Крім нього, у батька та матері було ще двоє синів. Євген — найстарший. Разом бігали на знаменитий Євбаз (єврейський базар, що знаходився на території сучасного цирку), гралися біля вокзалу. Осо бливо хлопчакам до вподоби було кататися з привокзальної гірки на саморобних роликах.
— Наша школа, яка носила ім’я Скрипника,— розповідає Євген Михайлович,— була біля заводу «Більшовик». Як зараз, пам’ятаю голос учительки: «Дітки, йдіть до клясу!» Тоді у мові відбувалися різні зміни, точилися суперечки, як говорити правильно. У 1941-му я саме закінчував десятий клас. Ми готувалися до випускного вечора, що мав відбутися у неділю. І тут на наші голови звалилася страшна звістка — почалася війна. Ми навіть не встигли отримати атестати.
Разом із однокласниками у понеділок пішли до райкому комсомолу. За віком нас ще не могли забрати до армії, але у наших серцях настільки полум’яно горіло бажання йти захищати свою Вітчизну, що райком рекомендував нас керівництву військкомату добровольцями. Так я потрапив на фронт.

«Ми опинилися в пеклі»
— Нашу військову частину ешелонами перекинули під Тернопіль. Більшість особового складу — безвусі юнаки, які не знали життя, не нюхали пороху,— розповідає ветеран. — Потрапили в таке пекло, що слів не доберу, аби розповісти про всі страхіття. У школі нам викладали військову справу, дечого встигли навчитися.
Із болем згадую перші бої. Ось поряд падають від ворожих куль твої друзі, з якими йдеш у атаку. Ворожа агентура підстерігала на кожному кроці. Нам навіть заборонялося ходити по одному, бо були випадки, коли червоноармійців убивали або ж вони зникали безвісти.
Радянські війська відступали під натиском ворога до Житомира. Фашисти у нашому тилу висадили десант. Доводилося воювати на два фронти. Батальйон, у якому служив Бондаренко, залишили прикривати відхід основних підрозділів у бік Києва. Поставлене завдання — протриматися добу — бійці виконали, але половина назавжди залишилася на полі брані.
У Києві розташувалися у районі Голосієва і відразу рушили шукати німецьких десантників, які висадилися з літаків. Згодом підрозділ, у якому служив Бондаренко, переправився через Дніпро. Під Золотоношею червоноармійці потрапили в оточення, але пощастило вирватися. З розрізнених частин сформували військовий підрозділ. В одному з боїв Євгена поранили. Санітарним потягом його відправили до Новосибірська.

Маршем по Червоній площі
Тільки встиг Бондаренко піднятися на ноги, як його направили на навчання до військово-медичного училища. Спочатку хотіли до артилерійського. Та виявилось, що на фронті не вистачає медиків. Наказ є наказ — треба виконувати.
— До кінця 1941 року я навчався в училищі,— згадує Євген Михайлович.— Після цього як санінструктор потрапив до 801-го полку 235-ї Сибірської стрілецької дивізії. В її складі я пройшов решту війни. Навіть коли отримував поранення, знову повертався до своїх бойових побратимів.
Узимку 1942-го ешелонами нас перекинули під Москву. Виникла загроза, що ворог може захопити столицю нашої Батьківщини. Тоді була така традиція: підрозділи, які прибували до міста, урочистим маршем проходили Червоною площею. Ось і ми пройшлися нею вночі. Так гартували патріотичний дух молоді. Ми розуміли, яка відповідальність лягає на наші плечі. Більшість з нас готові були покласти життя на полі бою, аби тільки ворожа нога не ступила на вулиці Москви.

У горнилі Курської дуги
— Потім доля закинула нас до Білорусії. А звідти — у саме пекло — на Курську дугу. Наш підрозділ стояв трохи лівіше Орла, на стику двох дивізій. Німці спробували оточити радянські частини, але це був не 1941 рік: мали добре підготовлену оборонну лінію, зібрали велику кількість артилерійських і бронетанкових одиниць. Загалом були готові до бою технічно і морально. Згадую, визирнув я з окопу, а там усе поле усіяне фашистськими танками — це були відбірні ворожі війська.
Підпустили окупантів ближче. Тут озвалися наші гармати й «катюші». Нищівний вогонь тривав години дві. Коли я знову визирнув, перед моїми очима постала жахлива картина — поле, скільки сягало око, було «засіяне» вбитими німцями, палаючими танками й бронемашинами, атака німців захлинулася.
Стало зрозуміло, що на цій ділянці фронту вони не наступатимуть. Військове керівництво зняло звідти наші частини й перекинуло ближче до центру — до річки Зуша, там ми зайняли оборону. Гітлерівці хотіли з обох боків узяти нас у «кліщі», але за підтримки 5-ї танкової армії нас кинули у прорив. Просувалися по 60 км за добу. Навіть коні не витримували такого темпу, падали. Попереду йшли танки, які знищували ворожі заслони.
Ось так ми дійшли до міста Орла, яке палало. Тут скупчилося чимало радянських частин. Нас, учасників прориву, звідти зняли, оскільки були вкрай виснажені.

Кенігсберг поставили на коліна
— Потім була Прибалтика, Східна Пруссія з її головним містом — Кенігсбергом. Ця фортеця існувала майже сім століть. Її систему оборони постійно вдосконалювали. Гарнізон фортеці налічував майже 130 тисяч осіб, чотири тисячі гармат і мінометів, близько 100 танків.
О десятій ранку 6 квітня 1945-го понад п’ять тисяч гармат різного калібру відкрили вогонь по оборонних спорудах столиці Східної Пруссії. За чотири години на місто рушила лавина піхоти, танків і артилерії, що змітала на своєму шляху фашистську оборону.
Найбільший форт короля Фридеріка-Вільгельма ІІ захищав місто з півночі. Оточений з усіх боків широким, наповненим водою протитанковим ровом, залізобетонними дзотами, мінними полями, він здавався неприступним. На кінець першого дня полки нашої дивізії блокували його з усіх боків. 7 квітня під прикриттям снайперів сапери підірвали стіни форту потужними зарядами. До проломів на штурм кинулися солдати. Надвечір все було закінчено. На головній башті форту замайорів червоний стяг, а на подвір’ї скупчилися понад 300 солдат і офіцерів, які склали перед нами зброю. Бійці нашого полку одними з перших увійшли у передмістя Шарлоттенбурга.
9 квітня на переговори прийшли німецькі офіцери з білим прапором. Згодом генерал Ляш, котрий командував гарнізоном, підписав акт про капітуляцію. Так закінчилась Східно-Прусська операція радянських військ — одна із найбільших битв останнього періоду війни. Скажу, що медаль «За взяття Кенігсберга» — найдорожча для мене з усіх нагород. Окрім неї, мені ще вручили ордени Вітчизняної війни (двох ступенів), Червоної Зірки, Слави (третього ступеня), дві медалі «За відвагу». За кожною нагородою — конкретний бій, військова операція. Але, скажу відверто, там, на полі бою, про медалі не думаєш. Думаєш, як вижити...
На фронті Євген Михайлович «здобув» і свою найбільшу нагороду в житті — дружину. Зоя Цезарівна, лейтенант медичної служби, очолювала полкову аптеку, а старшина Бондаренко командував взводом санітарної роти. Тому доводилося не раз бачитись. Медицина й поєднала їхні серця. На жаль, Зоя Цезарівна пішла у вічність. Двоє синів, яких виплекало подружжя Бондаренків, здобули вищу освіту. Онук Антон теж нині навчається у ВНЗ.
Сам Євген Михайлович чотири десятки років свого життя віддав науково-дослідному інституту «Квант». Радіотехніка для нього була і роботою, і захопленням. Завжди пам’ятав і про громадську діяльність. «У житті головне — залишатися людиною і займатися улюбленою справою»,— переконаний ветеран.

Ігор ШВЕЦЬ
також у паперовій версії читайте:

• НЕХАЙ ЙОМУ ДОПОМОЖУТЬ БОГ І ЛЮДИ

назад »»»