ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА СВІТ ЖІНКИ
І НАЗВАВ АРТЕМКО ЛІЛІАНУ МАМОЮ...
В юності, побачивши фільм «Настав час кохати», Ліліана мріяла: «От би мені пізнати такі почуття». А стрічка «Вусатий нянь» подарувала їй ідеал чоловіка. Так сталося, що мрії втілилися в Олександрові, у другому шлюбі. Ось уже двадцять літ разом ідуть по життю, як два волика дружно тягнуть плуга, а відчуття першого знайомства не минає.

Пані Ліліана на мить замислюється. Її перший шлюб також був від кохання. Донечка Юліана народилася. Проте, на жаль, в житті склалося так, що не все залежить від нас. Певно, Господь розпорядився, аби доля повернула саме на цей шлях. Це вже тепер Ліліана переконана, що у шлюбі головне — духовність, розуміння одне одного й підтримка. Вона інколи згадує випадок десятирічної давності. З якоїсь незначної причини вони, молоді, не порозумілися з Сашком. Вона не поступилася, він не поступився. Чоловік зібрав валізу і поїхав.
Спливло два тижні. Ліліана була переконана, що Сашко гостює у мами. Та коли довідалася, що його там немає, захвилювалася. Увечері взяла в руки книжку про шлюб і сім’ю, розгорнула її на сторінці, де йшлось про духовність шлюбу. Описаний приклад відповідав їхньому випадку. Перечитавши, поміркувала: напевно, Олександр поїхав до сестри Віри у село. Він любить навідуватися туди, аби допомогти поратися по господарству та й розслабитися після міської метушні. Недовго роздумуючи, зібралася в дорогу.
Лиш один погляд — і всі проблеми як водою змило. В родині сестри ніхто не здогадався, що між ними було непорозуміння. Всі вирішили, що Ліліана з дітьми приїхала пізніше. Яке було здивування, коли, зайшовши до кімнати, жінка побачила, що в Олександра на ліжку лежала така сама книжка, розгорнута на тій самій сторінці...
...Я сиджу в просторій кімнаті — одній із дев’яти нової квартири, що займає увесь перший поверх у під’їзді новобудови на Троєщині. Приміщення площею 300 квадратних метрів, розраховане на родину з десятьма прийомними дітьми, отримали за сприяння Деснянської райдержадміністрації. Чудовий ремонт зробив домобудівний комбінат № 4. Мій співрозмовник — Олександр. Він — «розслаблений», усміхається: мій менший Сашко нарахував 27 кімнат! Напевно, й лоджію не забув. Ліліана в сусідній кімнаті дає інтерв’ю для документального фільму телевізійній програмі «Магнолія». Нашу розмову час від часу порушує п’ятирічний Артемко: «Тату, як увімкнути телевізор?», «Тату, чомусь у мене не виходить. Допоможи, будь ласка».
Пан Олександр спокійно й виважено відповідає на кожне запитання. Здається, його голос ніколи не підвищиться навіть на півтона. Він, час від часу вибачаючись, звертається з любов’ю до хлопчика, знаходить йому нові заняття. Артемко розгортає книжки і добірною українською мовою роз’яснює нам геометричні фігури, вдало розрізнивши їх за величиною, кольором. Наважуюсь запитати в глави родини: коли з Ліліаною вирішили створити дитячий будинок сімейного типу?
— То все не просто так. До цього ми йшли років шістнадцять, а спочатку був випадок. Жили в Маріуполі. Ліліана вела недільну школу в церкві. Одного дня звернула увагу на новеньку дівчинку. Їй — було шість років, а на вигляд — чотири. Обірваний одяг, очі світяться від голоду. Її нагодували, дали гостинців. Наступної неділі дівча знову прийшло до школи. З Ліліаною запропонували її провести додому, на що вона охоче погодилася. Перший шок був, коли побачили двері...
А вже за дверима — п’яненька мати, два брати і ще якийсь чоловік. У квартирі смерділо так... Подружжя запитало дозволу в рідних, чи можуть вони на вихідні забрати до себе Тоню. «Та забирайте»,— відмахнулася рукою мама. Тоню помили й переодягли. Рідна донечка Юля з розумінням поставилася до названої сестрички. Іграшки, печиво, яблука — все ділили порівну.
Знову навідалися до Тониної родини. Мама в тому ж стані сп’яніння. Ми залишили записку з адресою, де тимчасово перебуватиме Тоня. Та, дарма. Минув тиждень, другий. Дівчинкою ніхто не цікавився. Сама ж Тоня не хотіла навідувати маму, а виявила довіру новим приятелям, відчула, що потрапила під надійний захист. Проте дитя турбувалось: хто принесе додому їжу, хто випере білизну для мами і братів? Адже все це було на її маленьких дитячих плечах. У шість років...
Настав час готувати дітей до школи. А тут ще трапилася нагода влаштувати дітей до шкільного табору. Знову пішли до Тониної мами за дозволом, на що та знову відмахнулася: «Та забирайте!» На запитання, що дитину вже час оформляти до школи, ніби протверезіла: «Яка школа? Ви що, жартуєте?»
Сусіди розповідали, що коли Тоня була немовлям, мати забувала про неї, надовго кудись завіювалась. Крихітку, що кричала сама в квартирі, вигодувала груддю сусідка, яка мала власного сина. Для цього їй доводилося влазити до помешкання через кватирку.
Ось тоді й зрозуміли, що залишати Тоню в такому стані — це злочин. Взяти дівчинку під опіку не мали права, бо не було постійного житла. Пішли в адміністрацію, пояснили ситуацію, залишили адресу, за якою можна в будь-який час знайти дитину. Там покивали головами: справді, ця сім’я на обліку як неблагополучна. Таких десятки...
Дівчаток віддали до одного класу приватної школи. Тоня зрідка навідувала маму та швидко поверталася до нової родини. Нелегко велося й самим Діцулам, як і всьому суспільству. Чоловікові видавали щомісяця мізерну зарплату, а Ліліані у школі доплачували 2 гривні 48 копійок за класне керівництво й перевірку зошитів. Траплялося й таке, що виловлювали із каструлі картоплю Юліані та Тоні, а самі вдовольнялися юшкою. Чого було вдосталь для дітей — так це доброти й родинного тепла.
Приєднавшись до розмови, Ліліана згадала, як одного разу прокинулась о 5-й ранку від якогось дивного шурхоту. У ліжку, поруч із Юлею, Тоні не було. Побачила її на подвір’ї — дівчинка домітала: так їй хотілося зробити щось приємне для названих батьків.
Але казкове життя для Тоні знову закінчилось, коли дівчат повели до четвертого класу загальноосвітньої школи. Вчителі звернули увагу, що дівчатка сидять за однією партою, за ними приходить одна мама, а прізвища — різні. Директор з’ясувала, що Ліліана для Тоні, по суті, ніхто: ні сестра, ні рідня. Після уроків дівчинку повезли до інтернату. Це була чергова травма для дитини.
Для офіційного удочеріння не дотягувало матеріальне становище Діцулів. Але всі вихідні й канікули Тоня проводила з ними. Згодом родина знайшла для дівчинки краще місце — християнський родинний будинок під Києвом. Спеціально, аби бути ближче біля Тоні, родина переїхала до столиці. Та поки вирішували питання влаштування Тоні до родинного будинку, з’ясувалося, що певну кількість дітей набрали. Для того щоб її забрати з інтернату, директор запросив від християнського родинного будинку машину гуманітарки: «Не отримаю — не отримаєте дитину!»
Хто знає, як там вирішилося питання, але батьки знайшли для дівчинки краще місце — християнський родинний дім у Рівному. Тоня успішно закінчила школу. Нині вона студентка університету. Мабуть, невипадково обрала факультет дошкільного виховання. Невдовзі їй там придбають квартиру. У Маріуполі, де померли мама, брати-наркомани й дядько, продали помешкання, де була прописана. Тепер у Тоні немає родичів по крові, зате є велика сім’я Діцулів. Тут її люблять, як рідну. Частенько із задоволенням вона навідується додому.
Артемко час від часу підбігає до дверей, аби зустрічати зі школи Даринку й Дмитрика, Дениса й Вікторію, Сашка, Валика й Алінку...
— Зараз час обіду,— сповіщає Андрійко і поспішає до їдальні.
— Артемко у нас недавно,— розповідає пан Олександр.— Та вже адаптувався, потроху з його пам’яті стирається минуле. Коли йому виповнилося три з половиною роки, його маму під час чергової п’янки на очах дитини вбив її співмешканець. Хлопчик залишився з напівбожевільною бабусею-п’яницею в брудній квартирі, де постійно влаштовувалися дебоші. Коли Ліліана проходила з хлоп’ям поблизу будинку, де це сталося, він тяг її за руку подалі від жахливого спогаду і благав: «Не веди мене туди! Не залишай!» Спочатку він кликав Ліліану приблизно так: «Чуєш, дай соку». Пізніше поцікавився, хто серед них мама і тітка Ліля: так зверталися інші діти. «Це я»,— відповіла Ліліана. Відтоді вона для Артемка мама.
Олександр і Ліліана — вчителі за фахом. Зізнаються, з дітьми, а особливо зі знедоленими, працювати непросто. Потрібен особливий підхід, знання не лише з педагогіки, а й терпіння, прагнення зрозуміти дитячі душі. Для цього Ліліана здобула другу вищу освіту. Тепер вона дипломований психолог, тому краще розуміє, чому діти чинять так, а не інакше, чого від них очікувати, як правильно виховати. Дітей у родину брали з відповідними проміжками, звичайно ж, порадившись з рідною Юліаною. Спочатку, на 16-у річницю шлюбу, взяли шестирічного Дмитрика та семирічну Даринку Морозів. Цих діток горе-мати покинула на вокзалі зовсім малими...
— Ще не так давно мені соромно було їхати з дітьми в громадському транспорті,— зізнається Ліліана,— адже не такі вже й маленькі, а читати не вміють, не знають елементарних правил поведінки. Вони запитували мене про те, що змушувало ніяковіти. Соромилася людей — що ж це за мама, яка так занедбала своїх дітей? Зараз вони ходять до 320-ї школи, де, завдяки директорові й вчителям, їм комфортно. Щоправда, задовго до школи Ліліана сама готувала їх: вчила писати, читати, лічити... Вони поступово вирівнюються поряд із однокласниками. Вчителька співів нещодавно здивувалася, коли пояснювала нову тему, як Дмитрик і Даринка вигукнули: «Ми це вже знаємо!». «Це наші сімейні таємниці»,— усміхнулась Ліліана.
До дітей додому ходять викладачі музики і малювання. Вони беруть участь в конкурсах і здобувають перемоги. Дітлахи влаштовують сімейні концерти, потроху розкривають свої таланти. Майже в усіх сколіоз, тому їх возять на плавання. Малеча самостійно вчиться штопати шкарпетки, аби розробляти м’язи рук. Якось Ліліана поверталася з важкими валізами з крамниці. Як раптом побачила хвіст коня, що промайнув попереду. Наздогнала і домовилась з дівчиною, його хазяйкою, про уроки верхової їзди.
Ліліана докладає всіх зусиль, щоб у оселі завжди смачно пахло, щоб дітям хотілося бігти додому. У школі вони харчуються двічі — по-сімейному за одним столом. Удома також збираються в один і той же час, щоб сісти разом за стіл. Сніданок, обід чи вечерю починають з молитви. Вдома — холодильник, заповнений продуктами. Та відчуття голоду, яке колись пережили, одразу не забувається. Навіть зараз на кишенькові гроші купують булочку, щоб з’їсти самому, як колись на вулиці. Вони ще довго смакують «Мівіну», а ось до домашніх салатів чи супів звикають важко, як і до читання книжок. Щоправда, Ліліана і тут знайшла вихід: добирає книжки, де чимало малюнків і великі шрифти. Дмитрик і Даринка охоче відвідують бібліотеку.
Іграшок у родині вдосталь. Ними бавляться малі й старшенькі, яким у дитинстві не вдалося погратися. Не так давно Ірина, молодша сестра Ліліани, котра з чоловіком і трьома дітками живе в США, надіслала цілий мішок цяцьок. Коли діти повернулись зі школи, то на килимі в кімнаті побачили все це добро. На будь-який смак могли вибрати забаву. Сестра допомагає чим може: іграшками, продуктами, одягом і взуттям, навіть гроші надсилає. Вона й сама з чоловіком усе те купує, і клієнти, яким Ірина робить зачіски в перукарні, приносять, коли дізнаються, чим займається в Україні її сестра.
Окрема тема, окрема біда — дитячі хвороби. Чимало грошей доводиться витрачати на вітаміни. Усі ще живуть спомином про літо, згадують відпочинок на Азовському морі. Воно багате йодом і цілющими грязями. А дівоча компанія ділиться враженнями від поїздки до Львова. Хлопців лишили з татом вдома, аби лад у квартирі навели, а самі блукали вуличками міста Лева, оглядали виставки й музеї, милувалися історичними пам’ятками, фотографувалися на згадку.
Друзів дітей радо зустрічають у сім’ї. Однокласницю Дмитрика і Даші, про яку рідна мама не дбає, тут можуть скупати й нагодувати. Та якось недорахувалися 70 гривень: «Я не поцупила, я — взяла». Взяла, бо голодує. Звісно, треба виховувати. З такими дітьми у Діцулів звикли працювати. Разом із дев’ятнадцятирічною донькою Юлією, котра навчається у педагогічному коледжі імені Ушинського, Ліліана, професійний філолог і психолог, мріє відкрити приватну школу, де нарівні із загальноосвітніми предметами навчатимуть християнської етики. Не хлібом єдиним.

Людмила ЧЕЧЕЛЬ
також у паперовій версії читайте:

назад »»»