ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА КУЛЬТУРА
ЛЯЛЬКОВИЙ «ДЕКАМЕРОН»


У Київському академічному театрі ляльок — прем’єрна вистава — «Декамерон» Джованні Бокаччо (постановка головного режисера театру, заслуженого артиста України Юрія Сікала). Звісно, для дорослих. І все одно її поява в театрі, який вважають дитячим, є несподіванкою: інсценізації цього визначного твору епохи Відродження — досить рідкісне явище в українських театрах. Одразу уточню: спектакль поставлено за мотивами новел Бокаччо. І ви відчуєте це від самого початку дії. Не чекайте, що вас перенесуть до Флоренції ХІУ століття під час епідемії чуми.

Натяки на Італію як місце дії, безумовно, є — це ошатні будиночки, що потопають у зелені та квітах, італійські імена й темперамент персонажів (зокрема, вигуки на зразок «Мама міа!»). Та й годі. В усьому іншому сюжет — інтернаціональний, трохи з українським забарвленням (ви його впізнаєте в багатьох влучних репліках).
«Декамерон» Дж. Бокаччо, як відомо, містить 100 новел — відтворити їх усі на сцені неможливо. Тому постановча група вирішила зіграти виставу про кохання та різні людські пороки — скупість, святенництво, брехливість, з якими стикаємось у будь-який час та в будь-якій країні.
Як і в іншій виставі для дорослих театру ляльок — «Лісовій пісні» Лесі Українки, дійових осіб грають і ляльки, й актори. Так, у ролях Автора (духа Бокаччо, якого викликали артисти) та Мецената виходять В’ячеслав Гук та Євген Огородній. Так само ми бачимо й учасників масових сцен: це — студенти кафедри театру ляльок Національного університету театру, кіно і телебачення імені І. Карпенка-Карого. Вони грають слуг просценіуму, учасників карнавалу чи спіритичного сеансу, виконують танцювальні дивертисменти.
А герої новел Бокаччо (точніше, їхніх версій) — ляльки із «закадровими» голосами: любовний трикутник — подружжя Гвідо та Нінетта й закоханий у Нінетту Джованні. Поряд за своє щастя борються Беатріче (дочка названого подружжя) й Лоренцо, який не має достатньо грошей, аби претендувати на звання зятя Гвідо. Є й інші дійові особи, найколоритніші з яких — Сусідка й Чернець.
Чимало захопливих любовних та інших (часом майже детективних) пригод відбувається з героями спектаклю. Вони вдаються до різних хитрощів, аби бути коханими й щасливими, знаходять коштовний клад, а дехто й змінює наміри — наприклад, Чернець, закохавшись у Сусідку, більше не мріє бути головним інквізитором.
Усе, як у житті, непередбачуване. Інколи на очах у глядачів змінюється й перебіг вистави, адже вона народжується спонтанно, з фантазії автора. Символічним є сценічний прийом, про який я вже розповіла: автор та Меценат — люди, решта героїв — ляльки. Лялькові персонажі — підпорядковані задуму Автора та контролеві Мецената, другий з них навіть важливіший за першого. Що ж, закон сучасного життя — хто платить, той і музику замовляє. Через те й доводиться Авторові терпляче пояснювати кожну двозначність, натяк, одне слово, все, що видається підозрілим. На ці суперечки витрачається багато сценічного часу, який можна було б використати доцільніше. Меценат — молода людина в сучасному вбранні (таке враження, що він «впурхнув» на сцену з вулиці) — аргументує свою обережність тим, що, мовляв, треба й церкву не образити, і глядачеві сподобатись. Він заперечує ті самі речі, які колись не влаштовували цензорів книги Джованні Бокаччо, написаної в ХІУ столітті. Отакий цікавий збіг. Ба більше, Меценат стежить за текстом іще прискіпливіше. Почувши, наприклад, фразу закоханих Джованні й Нінетти про їхній намір блукати «лісом і сумувати з блакитними метеликами», він довго силувався зрозуміти, хто ж такі ці блакитні метелики і чи немає тут якоїсь крамоли? Ось вам і згубний вплив парадоксального ХХІ століття — люди забувають первісні значення слів — ніякої романтики!
Врешті Меценат оголошує вердикт: через те, що у виставі є 16 небажаних натяків, п’ять двозначностей, дві вільності, вона заборонена до показу. Проте він запізнився — глядачі вже побачили дотепне і повчальне дійство, яке славить кохання, що долає перешкоди.
Особливої видовищності виставі надають музично-танцювальні сцени (автор музики — композитор Юрій Шевченко, тексти пісень Анатолія Навроцького, балетмейстер — Оксана Шевченко). Оригінальною, сучасною, динамічною є режисура Юрія Сікала, однак його переклад твору — не на належному рівні: забагато русизмів (чи не краще було б скористатися перекладом Миколи Лукаша?). Чудовим є весь акторський склад вистави.
Глядачі, котрі захочуть переглянути «Декамерон» у Київському театрі ляльок, гадаю, не пошкодують. Але ще раз нагадую: дітей з собою не беріть: на сцені — хоч і не «крута», але все ж таки еротика.
також у паперовій версії читайте:

• «СВОЮ УКРАЇНУ ЛЮБІТЬ, ЛЮБІТЬ ЇЇ ВО ВРЕМ’Я ЛЮТЕ...»
• КОРДОН У ДУШІ

назад »»»