ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА КРИМІНАЛ
МВС І ГПУ: ПІДСУМКИ РОКУ

Так склалося в силових (та й не лише) структурах, що підсумки роботи за рік підбивають у лютому-березні. Адже для того щоб мати уявлення про стан справ у певному відомстві республіканського рівня, треба не тільки зібрати статистичні дані, а й ретельно перевірити їх. А ще — виявити технічні чи навмисні помилки посадовців, котрі звикли замилювати очі начальству. Цьогоріч Генеральна прокуратура України та Міністерство внутрішніх справ вирішили зробити це разом — на спільному засіданні колегій, темою якого були стан законності в державі й заходи щодо протидії злочинності. Саме про оцінку роботи правоохоронних органів й піде мова.

Злочинність знижується чи ні?
У світі є мала брехня, велика брехня і статистика. Цей відомий вислів нагадав Генеральний прокурор України Олександр Медведько, коментуючи виголошені цифри, котрі свідчать про зниження злочинності. Іншими словами, він закликав присутніх не вірити йому.
Серед політиків популярною є думка про те, що народ лишень тоді повірить у те, що міліція добре працює, коли можна буде спокійно ходити вулицями міст і сіл, не наражаючись на небезпеку стати жертвою злочину. Нібито звучить переконливо, але змушені констатувати, що це — звичайна соціальна демагогія.
У порівняно благополучній Швеції у людних місцях вбивають міністрів і прем’єр-міністрів, але нікому не спаде на думку говорити про погану роботу поліції. Більше того, тамтешній парламент ніяк не погоджується скасувати закон, яким заборонено найвищим чиновникам держави користуватися охороною у позаслужбовий час. Тобто шведи воліють, аби високопосадовці наражалися на таку саму небезпеку, як пересічні громадяни.
Отже, як би не поліпшилось життя у країні, а все ж буде якась, хоч найменша ймовірність того, що на вулиці на нас чатуватиме злочинець. Тож не перейматимемось нездійсненними мріями і спробуймо проаналізувати статистичні дані.
Торік загальна кількість злочинів, порівняно з минулим роком, знизилась з 485 до 420 тисяч. Зокрема, кількість убивств скоротилася з 3315 до 3220, пограбувань — з 47 до 41 тисячі. Найбільше зменшилась кількість наймасовішого виду злочинів — крадіжок, із 184 до 131 тис. Що стосується останнього, то в цьому ніякої заслуги правоохоронних органів немає. Через деякі зміни до законів, унесених у позаминулому році, крадіжка, внаслідок якої матеріальний збиток, заподіяний потерпілому не перевищує 600 гривень, злочином не вважається. Ще два роки тому верхня планка, після подолання якої мала б порушуватися кримінальна справа, становила лише 51 гривню.
Про цю проблему наша газета детально писала в номері від 7 вересня 2006 року. Тому не повторюватимемось, а розповімо дещо з історії статистичних фокусів, оскільки без цього читачеві буде важко зрозуміти динаміку реєстрації злочинів.

«Вибрики» статистики
Відомості про кількість скоєних злочинів до 1988 року вважалися таємними, а до 1986-го ця статистика проходила під грифом «цілком таємно». Жодного злого умислу в цьому не було: кремлівські старці не вважали за потрібне травмувати народ зайвими неприємностями й намагалися скласти у нього враження, що навіть стихійні лиха обходять стороною Країну Рад. У 1985—1988 роках кількість зареєстрованих в Україні злочинів коливалася між 237 і 248 тисяч на рік. Ця статистика, звичайно, була брехливою, як і показник їхнього розкриття 90–95%.
Керівництво тодішнього МВС із величезним задоволенням могло відзвітувати за всі 100 відсотків, але цьому заважала одна важлива обставина: річ у тім, що у членів райкомів і міськкомів партії, а також у їхніх рідних і близьких також іноді обкрадали квартири. Спіймати зловмисників і повернути викрадені речі вдавалося не завжди. Тому начальникові місцевої міліції якось незручно було неправдомовити на бюро райкому про стовідсоткове розкриття.
Стрибок показників стався 1989 року, коли кількість зареєстрованих злочинів збільшилася на третину і становила 332 тисячі. Об’єктивних причин для такого високого зростання не було. 1989 рік був відносно сприятливим для України. Землетруси й міжнаціональні конфлікти обходили її стороною. Полиці крамниць ще були переповненими, а слово «безробіття» було не з нашого лексикону — швидше навпаки, оскільки тоді у Кримінальному кодексі ще була чинною стаття за дармоїдство. Річ тут в іншому: на хвилі гласності громадськість стала більше цікавитися роботою органів внутрішніх справ, тому там стали частіше реєструвати скарги заявників, котрих раніше ледь не носаками виганяли з райвідділів.
Після 1989 року таких різких стрибків не спостерігалося, проте показники злочинності стабільно зростали, досягнувши свого піку 1995 року — 641 тисяча. Відтоді вони почали так само стабільно знижуватися, і в 2002-му було зареєстровано вже 450 тисяч злочинів. Скороченню злочинності, звичайно, сприяла загальна стабілізація становища у країні, але здебільшого «справна цифра» була отримана завдяки цікавій реєстрації. Чимало карних епізодів просто не помічали.
Нагадаємо, що ті роки припали на епоху Юрія Кравченка. Тоді на мільйон населення щороку реєстрували близько 10 тисяч злочинів, із них 100 убивств (приблизно стільки, скільки і в США), 500 пограбувань і п’ять тисяч крадіжок. Ці цифри не в повному обсязі відображали реальну криміногенну ситуацію в країні: правоохоронна система реєструвала стільки злочинів, скільки могла «переварити», тобто по кожному з них провести повний обсяг оперативно-розшукових і слідчих дій.
Розкриття коливалося між 75-78 відсотків (близько 400 тисяч на рік), що відповідало реальному навантаженню на двохсоттисячний загін міліції. Так, вважалося нормальним, якщо оперуповноважений карного розшуку розкриває один злочин на рік, дільничний інспектор міліції — один на квартал, міліціонер патрульно-постової служби — один на півріччя. Це при тому, що людина нормально їсть, п’є та спить.
Офіційна статистика злочинності ніколи не зможе відображати її в повному обсязі. Скажімо, людина, у котрої кишенькові злодії поцупили гроші, рідко коли піде заявляти про це у міліцію, якщо з грішми не витягли документи, для відновлення яких потрібна довідка від правоохоронців. Тому всі злочини зареєструвати неможливо. Однак за часів Кравченка практикувалося, коли вбивства та інші небезпечні дії реєструються без будь-яких маніпуляцій, а інші — залежно від обставин. Коли злодія спіймали на «гарячому», то причин приховувати цю подію від реєстрації, звичайно, не було. Якщо перспективи його спіймати не було, потерпілого умовляли не подавати офіційної заяви і переконували, що коли, мовляв, спіймаємо, тоді самі вам зателефонуємо і попросимо написати заяву. Грубо «відшивати» людей не рекомендувалося, оскільки ображений заявник міг поскаржитися до прокуратури, а вона тільки й чекала, щоб викрити якийсь недолік у роботі міліції.
Ситуація змінилася у 2003 році, коли міністром внутрішніх справ був призначений Микола Білоконь, який надто завзято узявся боротися за повноту реєстрації злочинів. По всій країні стали їздити бригади перевіряючих, котрі в ролі заявників перевіряли, як реєструватимуться їхні побрехеньки. В результаті показники злочинності різко зросли. Від цих експериментів особливо постраждав Київ, де кількість зареєстрованих злочинів зросла в півтора раза (з 21 до 31 тисячі), а кількість нерозкритих злочинів — у чотири рази (з 3 до 13 тисяч).
Новий міністр вимагав, щоб показники розкривання не гіршали, тобто щоб тими ж силами та засобами виконували набагато більший обсяг роботи. Іншими словами, намагався натягнути одну шапку на дві голови. Керівники і звичайні співробітники працювали без вихідних, недосипали, але їм формально завжди можна було дорікати поганими результатами роботи. Цікаво, що політика суцільної реєстрації злочинів не додала Білоконю популярності в народі, а міліція не пробачила йому знущань, відступилася від нього під час Помаранчевої революції.

Цушко пропонує змінити закон
Після Білоконя кожен новий міністр внутрішніх справ, чи то Юрій Луценко, чи то Василь Цушко, вступаючи на посаду, вимагав від підлеглих повної реєстрації заяв про злочини. Проте ці цивільні пани дещо неграмотно ставили питання. Заяв про злочини й так реєструється чимало. У 2005 році їх, наприклад, було 2,4 млн, торік — 2,6 млн. Нині питання про те, реєструвати чи не реєструвати злочин, не стоїть так актуально як колись. Зараз актуальне інше питання: порушувати чи не порушувати за поданою заявою кримінальну справу. Адже лише в тому випадку злочин буде зараховано до статистичних обліків. Наразі на законних підставах можна відмовляти в порушенні карної справи, якщо викрадено на суму менше, ніж 600 гривень. Як повідомив Олександр Медведько, минулоріч законно не поставили на облік 245 тисяч крадіжок. Зауважимо, зміни до законодавства не торкнулися таких злочинів, як пограбування чи розбійний напад. Це — відкрите викрадення майна із застосуванням сили чи зброї, а тому в таких випадках сума заподіяного збитку значення не має.
Як висловився міністр внутрішніх справ, визначений законом граничний розмір, із якого настає карна відповідальність, породжує безкарність та стимулює бездіяльність правоохоронців. За його словами, міністерством розроблено і урядом подано до Верховної Ради законопроект, котрий має виправити таке становище, але зазначимо, що шлях його від проекту до повноцінного закону буде нелегким.

Юрій КОТНЮК
також у паперовій версії читайте:

• ЗНАЙТИ ВБИВЦЮ ДОПОМОГЛО ФОТО НА ЗГАДКУ
• НЕ ЛУПЦЮЙ «КОХАНУ» — СОКИРОЮ ЗАРУБАЄ

назад »»»