ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА МАНДРИ
СТООКЕ ПОЛЮВАННЯ НА КЕНІЙСЬКУ «ВЕЛИКУ П’ЯТІРКУ»: ЛЕВА, ЛЕОПАРДА, НОСОРОГА, БУЙВОЛА І СЛОНА
Чіпка пам’ять мандрівника назавжди обрамила несподівану картину: полем, навскіс до дороги, крокує, наче уві сні наяву, височенний жираф у камуфляжному одязі розвідника. Переступає обережно, вдумливо, неперевершено граційно, мов на конкурсі краси серед тварин.

Проте чому він один? Чому так далеко десантувався від своїх родичів із національного парку Масаї-Мара, до якого нам ще долати на верткому ландровері двісті кілометрів? Може, довгошиїй красень вирішив зустріти нас першим у своєму зеленому безмежжі. Дякуємо тобі, сміливий розвідувач, самітний вартовий савани!
Ми теж радо вітаємо тебе і благословенний край, який їдемо осягати недремним оком фотооб’єктива, проникливою думкою, пізнавати на колесах і підошвами своїх черевиків. Ми — це дружна четвірка, якій і дня не довелося притиратися один до одного, бо ж нас одразу об’єднав ген любові до природи, пізнання нового світу. Ми — це київський журналіст Володимир Мостовий, московський біолог і водночас фотомайстер Василь Климов, зоолог із Санкт-Петербурга Наталя Лебедєва і автор цих рядків.

Увесь світ у левиних очах
У кожного з нас свій інтерес до Африки — журналістський, науковий, туристський. Я ж не посоромлюсь зізнатися ще й у непереборній дитячій цікавості: чи справді велике, лапате вухо слона повторює географічний обрис Африки, дізнатись, чи темні смужки, що стікають по боках носа гепарда, то покаянні сльози перед невинною жертвою чи просто гарне маскування під незнану хижаком жалість, а також зустріти й (головне!) не сполохати найтендітніше створіння в світі — антилопу дік-дік, яка не більша за нашого прудконогого зайця. Коли бути дорослішим і серйознішим, то під час двотижневої мандрівки я прагнув побачити й зрозуміти засади та можливості збереження дикої природи в Африці, порівняти з нашою природоохоронною системою, привезти додому позитивний досвід, але й не заплющувати очі на нинішні загрози африканському тваринному й рослинному середовищу.
За кілька годин дорожньої трясучки під’їжджаємо до першого кордону парку, його воротня арка прикрашена вибіленими на вітрах і сонці могутніми рогами буйвола. Звичний тут знак сили, надійності, впевненості. Озброєний кремезний охоронець (згодом переконався, що сторожа в заповіднику поставлена наміцно) усмішкою вітається з нашим водієм-драйвером і піднімає шлагбаум: гостинно запрошуємо в Масаї-Мара!
Перед нами, скільки сягає око, і неміряно далі,— найбільший заповідник з-поміж 50 національних парків Кенії: він вивершує знамениту рівнину Серенгеті, що розпростерлась на 1500 квадратних кілометрів. Двослівна назва парку поєднує наймення відомого кенійського племені масаїв і слово «мара» з його букетом означень: пістрявий, строкатий, барвистий, розмаїтий, ряболистий. Таким Масаї-Мара і запам’ятався: саванне різнотрав’я всіх кольорів веселки, кучеряві чагарники, зелені беретки акацій, кущуваті видолинки, хвилясті пагорки — аж ген-ген до ламаної лінії пригір’я Атонг на далекому горизонті.
Щойно закінчився сезон дощів — і савана бризнула молодою зеленою травою, устелилася білими квіточками нарцисів. Та небо ще не очистилось від кошлатих хмар, і вони громадилися фантазійними картинами — перед нами розгортався неймовірний африканський захід сонця. Кожен бачив у вечірньому зорюванні своє диво. Мене зачарували велетенські блакитні вітрильники, повітряні замки із вежами й шпилями, які перевершували химерну уяву наших олігархів на своєму заміському будівництві, протуберанці левових грив — увесь західний край неба палахкотів золотом, фіолетом, помаранчем аж до синьої чорноти барв. Лише задля небаченої вечірньої заграви варто було долати довгий і важкий шлях потягом, двома літаками і тепер ось тряским автобусиком.
Невтомний ландровер намацував запаленими фарами дорогу по савані, коли раптом із піристих сутінок проступило невелике стадо слонів із двома кумедними малятами, яке, по всьому видно, прямувало на нічліг до положистої балки. Не стрималися, кинулися до фотоапаратів, хоча й знали, годі сподіватися на чіткі знімки...
«Джамбо!» — щирим кенійським привітанням зустріли нас господарі освітленого електрикою і ліхтариками світляків на траві готельного табору посеред пахучого квіту дерев і вечірнього пташиного співу. Не описуватиму всі зручності лоджів для ночівлі (на чотири зірочки, безумовно, тягнуть), зекономлю місце для подивованого вранішнього (ледь-ледь засіріло!) рядка: до веранди заглядала, майже впритул зарошеною мордою до скла, гарна зебра, а за нею внизу нагнули обтяжені рогами голови ситі буйволи. «Фантастика!»— схопився з ліжка Василь Климов і кинувся зі своїм дальнобійним фотознаряддям за двері...
Перший ранок, перший день у Масаї-Мара... О пів на сьому водій Міну оживив відпочилий ланд-ровер і вивів його на червонясте полотно дороги в безмежну савану. Затим підняв вгору дашок машини, і перед нами заколоворотився прозористий обшир — неймовірно принадний, мов перекинута кришталева чаша неба. Над нею, у піднебессі, зависла смугаста різнокольорова крапля повітряної кулі. Тільки уявити, який далекий оковид відкривається для щасливчиків, які пливуть зараз у човнику, завислому під кулею. Ми могли б із висоти кенійського неба прозирнути в неозору далину, можливо, аж до маківки Лаврської дзвіниці у рідному Києві. Але наша підйомна доларова сила виявилася недостатньою, аби злетіти у вранішнє небо, тож ми не випили келих шампанського від турфірми після приземлення. Та нічого, у нас з собою було...
Міну обережно веде машину, аби не налякати, не скривдити, не збити здивовані зграйки газелей, які скрізь — по ліву руку, праворуч, у перебіжці через дорогу. Я вже запам’ятав їх на ім’я — це газелі Томсона. Один раз побачивши, ви не переплутаєте ці тендітні створіння з іншими всюдисущими травоїдними — імпалами. Мій портрет газелі Томсона: нашорошені вушка, мов святковий бант, золотисті боки в темних смугах, хвостик, що безперебійно крутиться пропелером. Уся вона, мов легка, граціозна пушинка,— такою її побачив уперше мандрівник Томсон.
...Тваринок нелічено, і не тільки газелей Томсона. Масаї-Мара — рідна домівка газелей Гранта, імпал, топі, бубалів, бородавників. Біля цієї велетенської фабрики живого м’яса чекай на швидку зустріч із левами.
І вона не забарилася. Я сподівався назирнути гнучкі левові спини у високих трав’яних заростях і зовсім не сподівався — і ось раптом! — побачити цілу левову сім’ю неподалік акації, прямо край дороги, в кількох метрах від коліс нашого ландровера. Певно, минулої ночі стадо газелей поменшало на одну самочку, бо ж надто вже задоволено й лінькувато перекочувалася по траві левиця-мати, не забуваючи вгамовувати важкою лапою двох сестер-бешкетниць. Брати-трилітки мляво кружляли колами, не звертаючи уваги на залізну коробку, з якої водночас вигулькнули чотири фотоока.
Щоправда, я швидко опустив свою «Мінолту», щоб подивитися прямо в очі левиці, аби запримітити бодай найменшу зацікавленість моєю персоною. Жовті кульбабові очі хоча й дивились у мій бік, але крізь мене, наче через скло, і, певно, бачили лише просторінь савани, увесь довколишній світ. Через якийсь час розморена пекучим сонцем сімейка підтяглася ближче до дерева, в рябисту тінь, а худорлявий молодик улігся на згірку в позі сфінкса і спрямував свій погляд у далину, де в травах кружляли такі звабливі газелі. Молодий лев чекав вечора, коли нечутно вийде на полювання...
Савана Масаї-Мара — домівка для доброго десятка, коли не більше, левових прайдів. Така чисельність зрозуміла: тут табуни газелей і антилоп, вибалки й простір для полювання. Але ми так і не зустрілися з ватажком прайду: гривастим, ікластим, рикаючим здорованем — старим левом. Заматерілий поводир не тримається постійно своєї сім’ї, не бере участі в полюванні, його обов’язок — охороняти територію прайду, не допускати до левиць осмілілих чужинців. Мабуть, володар нашого прайду обходив тепер із грізним риком свої володіння...
Та інша зустріч чекала на нас. Неповторна, незабутня.

Масай — пастух і воїн
Здавалося б, заповідна савана незаперечно належить диким тваринам. Та це не так. На пасовиську, в акацієвих гайках щоразу зустрічаєш коров’ячі стада. Великі, менші, зовсім маленькі. Кожне стадо чатує високий чоловік у червоному однострої й з довгим списом.
Це масай пасе свою худобу. Береже її, як зіницю ока, з року в рік прирощує стадо і не пускає на м’ясо жодну корівку навіть у голодні роки. Чим більше стадо, тим вродливіша дівчина віддасться за нього заміж, тим уважніше прислухатимуться до слів пастуха односельці. Не лише соціальний престиж спонукує масая нагромаджувати живе багатство. За давнім повір’ям африканський бог Нгай подарував племені масаїв стада корів, і вони, підкоряючись божій волі, вважають себе законними володарями всієї худоби на землі. Красива легенда і водночас виправдальна. Масаї не відчувають провини, коли крадуть худобу в інших племен, перемішують її зі своїми стадами, спадок бога охороняють зі зброєю в руках — списом, луком і великим ножем. Вони пастухи і воїни.
Масаї живуть і господарюють на території національного парку. Сусідство вимушене, небажане, але освячене традицією і правом аборигенів. Савана, безперечно, потерпає від тисяч жуйних коров’ячих ротів. Якщо чисельність диких тварин можна розумно регулювати, то масайські стада, як би не розросталися,— недоторкані. Так що проблема охорони природи, збереження тваринного й рослинного світу в Африці загострюється на очах.
Який мандрівник відмовиться від можливості ознайомитися з побутом і звичаями масаїв. Не уникли цієї спокуси й ми: Міну завіз нас до масайського села Маньята, розташованого на території парку. Звичайно, наш візит не став для поселян несподіванкою, адже вони включені в систему туристських послуг заповідника. Більше того, 20 відсотків туристських зборів має відраховуватися масайській громаді. Так сказано в довіднику, але чи так є насправді, стверджувати не можу, бо загальна сільська картина виглядає більше, ніж нужденно.
Для її передавання вистачить чорної, точніше коричневої фарби. Кругова огорожа із висохлого хмизу (захист від тварин-крадіїв!), усередені колом мазанки, виліплені з глини й коров’ячого гною, з таким же круглим коржем на даху. Щілина дверей під високий зріст масая, а от віконця в стіні я так і не примітив. Наважився — переступив поріжок мазанки, з хатнього начиння рогожі та мати для короткого нічного сну.
Та й навіщо обставляти, прикрашати темне житло всередині? Масаї — діти сонця, простору й волі. Вони зустрічають гостей на подвір’ї, вітають піснями й танцями. Жінки в блиску й пишноті намиста та браслетів, чоловіки з голови до ніг обгорнуті немов червоним стягом — символом свободи. Поруч на лужку розсип сувенірів: маски, писанки, тарелі великі й малі, амулети й обереги, гори краплистого намиста всіх кольорів. Ніхто з нас не пішов, не придбавши щось на згадку.
Один я не квапився, все вишукував незабутню пам’ятку для довгих зимових вечорів удома. Нарешті здогадався: неодмінно познайомте мене з вождем племені. І ось стою в тіні акації зі спокійним, як сама савана, сивим, як голуб, чоловіком із затужавілою маскою обличчя та все ж живими вугликами очей. Вождю на ім’я Корі виповнилося 85 років — він неабиякий порадник, надійний заступник і незаперечний суддя для своїх односельців, а їх у Маньяті понад 120 душ.
Наостанок роблю два знімки на пам’ять: із вождем Корі й струнким мужнім списоносцем, ім’я якого так до ладу й не розчув...

* * *
Повертаючись до лоджу на ночівлю, ми приєдналися до несподіваного ярмарку ландроверів, котрі півколом вишикувалися на порослому густою травою плато. Всі пасажири — німці, японці, китайці, американці — спрямували біноклі й фотоапарати в одну точку від нас десь за сто метрів. Ближче машина паркової охорони не підпускала, адже там, на сонячному прузі, чітко вирізнявся силует рідкісного для савани мешканця — гепарда. Крий Боже, сполохати, потривожити, а то й травмувати здивованим вигуком чи скрипом шин! Темні смужки вздовж носа хижака так і лишилися для мене загадкою — далеко, не розгледіти.
Гепард — останнє диво нашого часу. Стрімкий бігун, швидший за вітер, пружний, як стріла з лука, вишуканий, як зразок високої моди, ще й такий нечутний на полюванні, що, підкрадаючись до газелі, гепард, маскуючись, може застигнути з піднятою для стрибка передньою лапою.
Вдалий підсумок дня: зустріч і фотовполювання правофлангового «кенійської п’ятірки» — лева. Звичайно, в національному парку ми могли б вистежити, зафіксувати на плівці всю «п’ятірку», адже на просторах Масаї-Мара водиться понад 80 видів ссавців і 450 видів птахів. Неймовірно — лише в одному парку!
Хіба можна забути побачене в заломі річки Мара: в темній ковбані пливуть перископи очей опасистих бегемотів, а зі слизького берега сповзають живі зеленаві колоди крокодилів? Ще ідилічна картина: на прирічній луці описують головами півдуги жирафи, пасуться безтурботні зебри й одинаки-буйволи.
А одного дня, терпляче очікуваного левами, гієнами, шакалами, крокодилами, грифами, хижаками всіх мастей, через річку Мара пронесеться живий потік копитних, віддаючи належну данину смерті. Але ніщо не може спинити міграційний конвеєр, що тягнеться з рівнини Серенгеті через увесь Масаї-Мара. Мільйон триста тисяч антилоп-гну, п’ятсот тисяч газелей Томсона, двісті тисяч зебр — підрахунок, можливо, не вичерпно точний, але ніяк не завищений. До зеленої трави, на свіжі пасовища, до нового життя! Нам не довелося прилучитися до цього щорічного видовища, бо воно відбувається в усій своїй фантастичній і трагічній красі від серпня до вересня. Та в Масаї-Мара уява всього неймовірного пробуджується миттєво.
Пізно ввечері, в лоджі, я позначив у мандрівному щоденнику упольованого першого представника «п’ятірки» українською: ЛЕВ і англійською: LION. Майбутній пошук «четвірки» не менш звабливий.
Уранці, з першими променями сонця, вирушаємо до національного парку Накуру.

Володимир СТАДНИЧЕНКОАфрика. Кенія
також у паперовій версії читайте:

назад »»»