ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІЙСЬКО
ТУТ КОЛИСЬ ДИВІЗІОН СТОЯВ...
Раніше двадцятигектарний зелений острівок, що між Ганжами й Старими Санжарами, був засекречений. Уся округа знала, що за густими деревами причаїлась ракетна військова частина, вхід і в’їзд на територію якої категорично заборонено. Якось після колгоспних зборів замполіт, котрий теж був на них присутній, запропонував: «Може, кореспондент хоч би краєм ока поглянув на наше військове життя й армійської каші скуштував?». Поглянув, покуштував і... жодного рядка в газету не написав.
Тепер, коли розсекречувати немає чого, повертаюсь до цієї теми. Про ганжівську військову частину розповідають ветерани Збройних сил Іван Бестаєв і Олександр Русанов. Іван Сардіонович родом із Осетії, одинадцять років служив у групі радянських військ у Німеччині, з 1966-го до 1984-й року — в Ганжах, у в/ч 61572, під його опікою було її автогосподарство.

Олександр Стефанович із Бєлгородщини, 26 років виконував священний обов’язок перед Батьківщиною переважно на Новосанжарщині, тривалий час очолював партійну організацію підрозділу. Обидва прапорщики. Розмова виявилась цікавою і повчальною.
І. С.: Наш підрозділ правильніше назвати так: «стартовий бойовий зенітно-ракетний дивізіон», він підпорядковувався військам протиповітряної оборони. Штаб частини, в якій було, крім нашого, ще три дивізіони, знаходився в одному із сіл неподалік Полтави. Отже, коли говорити образно, під Ганжами — «вогневий» філіал.
О. С.: Службу несли три десятки офіцерів і прапорщиків та вісімдесят солдатів. Вояки були з усіх куточків колишнього Союзу — українці, білоруси, грузини, азербайджанці, казахи... В основному корпусі були казарми на 120 місць, навчальні класи, зброярня, ленінська кімната, «червоний» куточок. Для офіцерського складу мали майже два десятки одно- і двокімнатних квартир. Кінозалу не було, фільми переглядали в коридорі, частину стрічок завозили з районної кіномережі, більше від відомчих фільмотек. Ми були шефами старосанжарського колгоспу «Червона зірка», тож правління господарства придбало кольоровий телевізор, виділило кошти на нові меблі, кухонний інвентар. Мали чудову військторгівську крамницю, де всього було достатньо й за низькими цінами.
І. С.: Наша частина, окрім усього, мала чудовий сад, п’ятигектарний город, міні-свиноферму. Основні продукти завозили централізовано, за рознарядкою, власною продукцією доповнювали і урізноманітнювали меню. Пригадую, як колись до одного із солдатів приїхала мати з Донбасу, ледь тягла чотири великих сумки з помідорами, огірками та іншими овочами, з різними гостинцями. А як подивилась, що у нас на городі, тільки зітхнула — для чого, мовляв, надривалась...
О. С.: Хочу додати, що фізкультурний колектив нашої частини успішно виступав і на відомчих змаганнях, і на районних. Пам’ятаю, якось навіть районний футбольний кубок вибороли... Мали класний стадіон.
Кор.: Ганжівська військова частина була, певно, своєрідним пересадочним пунктом? Офіцерські дружини почувалися тут, мов пави...
І. С.: Місцина гарна, безумовно. Але домогосподарками були лише ті офіцерські дружини, котрі доглядали малих дітей. Щодня о шостій ранку з Ганжів на Полтаву курсував спеціальний автобус — дітвору возили навчатися до шкіл з російською мовою викладання, бо життя в офіцерів «кочове», сьогодні — тут, завтра — десь у далекій російській глибинці чи в Прибалтиці. Тим же автобусом їздили на роботу й дружини, були серед них лікарі, кухарі, економісти. А Галина Родіна працювала свого часу бухгалтером кунцівського колгоспу.
О. С.: У нас склався непоганий колектив офіцерів. Багато з них стали слухачами військових академій, стрімко пішли вгору службовими шаблями. Наприклад, Арнольд Генжук дослужився до командира Харківської дивізії протитанкової оборони.
Кор.: Коли йдеться про дружну й злагоджену офіцерську сім’ю, то, мабуть, і солдатам жилося легко, служба йшла, мов по маслу.
І. С.: Спершу треба сказати так: наша частина була віднесена до особливо засекречених, вояки проходили не лише спеціальну підготовку — «учебку», а ще й спеціальну комісію, був у нас навіть свій представник КДБ. Служба відповідальна, тому ні про пиятику, ні про самовідлучки не могло бути й мови. Із забезпеченням проблем не було. Додому солдатів відправляли у новенькій формі.
О. С.: Тепер багато пишуть про «дідівщину». В шістдесяті роки ми не чули цього слова. «Старики» хіба що могли жартувати з новачками, котрим ще служити та служити, а випадків знущання не пригадую. Втеч за моєї пам’яті теж не було, самоволки — рідкість, раз чи два на рік траплялись. Так що «губа» здебільшого була порожня.
І. С.: Але чимало хлопців все ж таки примудрялись парубкувати, на побачення відпрошувались, на Новосанжарщині знайшли для себе наречених. Ось і Сашко перед вами...
Кор.: Це, безумовно, цікаво. Але читачі не без інтересу, хоч і з великим запізненням, прочитають і про основне — задля чого надзвичайно засекречена була ганжівська частина.
І. С.: Ми мали на озброєнні зенітно-протиповітряні ракети класу «земля — повітря» С-75 «Волхов». Було в нас три основних підрозділи. Під контролем першого, оснащеного здатними «дістати» на 500-кілометрову відстань локаторами дальоного виявлення, перебував небесний простір. Другий — то електронний мозковий центр дивізіону, або радіотехнічна батарея, вона забезпечувала обстеження в зоні обстрілу і наведення на ту зону ракет. Нарешті, стартова батарея — шість пускових установок із 12-тонними ракетами.
О. С.: Головним завданням підрозділу було не допустити ударів противника по об’єктах Полтави (під особливим контролем був аеродром дальньої авіації), а також підсилювати оборону Харкова.
Кор.: Були лише навчальні заняття, ті ракети за бойовим призначенням не використовували? В крайньому разі, земляки так стверджують.
О. С.: Так. Єдиний раз ми були вкрай збентежені. Оголосили тривогу, і командир Іван Полупай схвильовано повідомив про те, що в небесному просторі зафіксовано «чужачку» — повітряну кулю «з-за бугра».
Ми були готові «прибрати» її, але це зробили до нас, не давши долетіти в зону нашого підрозділу.
І. С.: На тренувальні навчання виїздили систематично, причому в найвіддаленіші куточки країни, навіть за Полярне коло, на Далекий Схід.
Кор.: Так ваші ракети з осколочними боєголовками (славу Богові, до ядерних не дійшло!) простояли під Ганжами у спеціальних сховищах до 30 травня 1982 року — саме тоді було видано наказ про передислокацію частини в містечко Бея Хакаської автономної області. Вам теж довелось туди перебиратись?
О. С.: Звісно, не хотілося, але служба є служба. До речі, мова вже заходила про перепрофілізацію на ядерні боєголовки, однак, як кажуть, не встигли...
І. С.: Не всі поїхали на край світу. Залишились вільнонаймані, ті, хто пішов у відставку. Серед них — старшина Віктор Півторипавло зі Старих Санжар, його земляки брати Григорій та Олексій Чопенки, Михайло Харченко із Кунцевого, Олександр Вісич з Вісичів та інші.
Кор.: Після військовиків у «закритій зоні» недовго перебував філіал навчального комбінату, а потім завладарювали металісти. Мов та саранча налетіла — рили, трощили, довбали, різали й вивозили. По цеглині розібрали... Не тягне вас на «попелище»?
І. С.: Ще й як! І їздимо. Як стрінеш однополчанина, то радієш, наче рідного брата після довгої розлуки побачив.
О. С.: Там же кращі роки минули! Хіба їх можна забути?
* * *
Наприкінці травня 2007-го виповниться 25 років відтоді, коли опустів військовий острівок під Ганжами. Ювілей, як не як! Добре було б, якби зустрілися ті, хто служив у ракетному дивізіоні. Газетярі теж обіцяють приїхати на зустріч, за ними — інформаційне забезпечення.

Петро ЖАБОТИНСЬКИЙ Новосанжарський район, Полтавської області
також у паперовій версії читайте:

• СПРАВЖНЮ ДРУЖБУ ЧОЛОВІКИ ЦІНУЮТЬ НАД УСЕ ВИСОКО

назад »»»