ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА СУСПІЛЬСТВО
КОРОВАЙ-КОРОВАЙ, КОГО ХОЧЕШ ОБИРАЙ...
ЖОДНОГО РАЗУ В НЕЗАЛЕЖНІЙ УКРАЇНІ БОДАЙ ДВА СКЛАДИ ПАРЛАМЕНТУ НЕ ОБИРАЛИ ЗА ОДНИМИ ПРАВИЛАМИ ГРИ

Тема можливих дострокових парламентських виборів в Україні уже щонайменше сім місяців розвивається, так би мовити, по висхідній. Пригадайте, вперше про необхідність позачергового походу електорату до виборчих урн заговорили представники БЮТ у липні минулого року, коли Олександр Мороз і СПУ повернулися до коаліції демократичних сил, образно кажучи, спиною.
Відтоді спливло чимало води і ця ідея викристалізувалась у конкретніший план. Хоча правових підстав для дострокових виборів поки не з’явилося, нинішнє протистояння дає змогу серйозно розмірковувати саме над таким сценарієм, особливо після першого в історії України прецеденту, коли високопосадовці окремо покладали квіти до пам’ятника Тарасові Шевченку. Президент це робив спільно з опозицією, а Прем’єр — разом зі спікером.
Потенційна підготовка до виборів має свої підводні камені, найсерйозніший з яких — виборче законодавство. У минулому числі газети ми детально проаналізували можливу появу в нашій державі двопартійної системи. Нині пропонуємо зробити невеликий екскурс у історію і пригадати, за якими правилами в Україні відбувалися попередні торжества демократії. Отже...
Перший більш-менш демократичний закон про вибори до парламенту, тоді ще УРСР, побачив світ у 1989 році. Верховна Рада одинадцятого скликання готувала плацдарм для своїх наступників. Навіть попри те, що закон підготували партійні функціонери, документ видався таки прогресивним, принаймні, прогресивнішим за союзний аналог. Закон про вибори до українського парламенту не містив так званої інституції з’їзду народних депутатів. Нагадаємо, вибори до парламенту СРСР відбулися на рік раніше за українські. Закон, за яким вони відбувалися, мав відвертий комуністично-номенклатурний «запобіжник». Йогу сутність зводилася до того, щоб мінімізувати кількість депутатів, не пов’язаних із Компартією. Всенародно обирали понад тисячу депутатів, які на власному з’їзді формували удвічі меншу за кількістю Верховну Раду СРСР. Саме тому до неї тоді не потрапили прогресивні політики.
Принциповим моментом нового закону стала наявність норми про обов’язкові альтернативні вибори. Адже до того часу народ зазвичай голосував за одного кандидата, причому із заздалегідь передбаченим позитивним результатом, близьким до стовідсоткового.
Проте й недоробок у документі залишалося чимало. Скажімо, про багатопартійність у 1989 році можна було лише мріяти. Навіть реєстрацію Народного Руху (котрий тоді був не партією, а організацією, проте потужною) зумисне відтягували до закінчення терміну висування кандидатів у депутати.
Попри це, парламент першого (за старим «літочисленням» — дванадцятого) скликання оновився більш як на 90 відсотків, а демократичні сили в ньому спромоглися сформувати потужну опозицію — Народну Раду, що налічувала понад сотню депутатів. Та ближче до закінчення каденції виборчі правила гри не задовольняли ні їх, ні комуністичну більшість. До того ж, вибори парламенту другого скликання були позачерговими.
Новий закон побачив світ невдовзі після рішення ВР про дострокові вибори — восени 1993-го. Цей документ ознаменувався остаточним приходом у наше політичне життя-буття багатопартійності. Для порівняння: на момент отримання Україною незалежності було зареєстровано лише чотири партії, а напередодні виборів до другого парламенту — 31.
Кандидати, що боролися за 450 депутатських місць, чітко ідентифікувалися з тією чи іншою партією, хоча трудовим колективам віддавали чималу роль.
На жаль, не подбали у цьому законі про те, щоб скасувати норму про обов’язкову 50-відсоткову явку виборців на дільниці. Це добряче додало роботи тодішньому складу Центрвиборчкому — довибори проводилися упродовж усієї каденції другого парламенту, але навіть попри це, із необхідних 450 депутатів у ВР працювало не більш як 417.
Ще той закон містив таку норму: народним депутатом може бути громадянин України, не молодший за 25 років, але в Конституції віковий ценз було суттєво знижено — до 18-ти. Тож зміни до закону про вибори довелося терміново вносити одразу після набрання чинності Конституцією у 1996 році.
Цікаво, що приблизно тоді ж депутати почали замислюватись над тим, аби зробити наступний склад Верховної Ради ще більш партійним, та новий закон про вибори остаточно побачив світ лише восени 1997 року. Це був перший мажоритарно-пропорційний документ, згідно з яким одна половина парламенту обиралася, як і раніше, у виборчих округах, а друга — за партійними списками. Пригадується, тоді бурхливими були дискусії: який відсоток установити для потрапляння у Верховну Раду. Пропонувалося два варіанти — 3 і 5%, але зійшлися на середньому — чотирьох.
Мажоритарно-пропорційні правила гри активно відстоювали комуністи, їм «підспівував» тодішній спікер-соціаліст Олександр Мороз. Утім, найбільші партії національно-демократичного спрямування на чолі з Народним Рухом були не проти збільшення партійної складової Верховної Ради. Інтрига полягала в тому, що тодішній президент Леонід Кучма не був великим симпатиком партійної всюдисущності, але й він погодився на мажоритарно-пропорційний експеримент.
Цим законом також ліквідовано необхідність 50-відсоткової явки виборців на дільницю, а ще скасовано другий тур виборів. Себто переможцем ставав той, хто набрав просту (не абсолютну, як раніше) більшість.
Не обійшлося і без оскаржень у Конституційному Суді, що діяв на той час. Відповідне подання зробили депутати-мажоритарники, котрі категорично не хотіли погоджуватися з потенційним укрупненням округів (замість 450 їх тепер ставало лише 225). Проте судді КС визнали новий закон таким, що відповідає Конституції, лише зробили застереження: починаючи з наступних виборів (2002 року) скасувати норму про можливість балотуватися водночас і за партійними списками, і в округах.
Цю дилему випало вирішувати парламентарям третього скликання. Чимало з них були не проти запровадити стовідсотково пропорційну систему виборів, тим самим покінчивши з «мажоритаркою», але ця ідея не припала до смаку Леонідові Кучмі. Він кілька разів ветував ухвалені парламентом виборчі правила гри у різних інтерпретаціях. Навіть ту, де йшлося про можливість поступового збільшення партійного представництва: 75 відсотків депутатів — за списками, 25% — від округів.
«Перепасовка» між главою держави та депутатами тривала так довго, що новий закон про вибори знову побачив світ незадовго перед самим волевиявленням — восени 2001-го. Цей документ так і лишився мажоритарно-пропорційним, лише без норми, що давала змогу розкладати «яйця» у кілька «кошиків». Балотуватися можна було або в окрузі, або від партійного списку. До речі, це спричинило до того, що з багатьох не надто популярних партій в округи «повтікали» більш-менш відомі лідери та їхні заступники, залишивши партійців напризволяще.
Змінився також принцип формування виборчих комісій. Якщо чотири роки тому всі комісії, крім ЦВК, формувалися місцевими радами, то напередодні виборів-2002 вони створювалися по вертикалі: Центрвиборчком затверджував склад окружних комісій, а вони, у свою чергу, дільничних.
Нарешті, чинний закон про вибори (п’ятий за ліком) ухвалив попередній склад Верховної Ради. Остаточна перемога партійної системи стала можливою в результаті компромісу. Леонід Кучма та його більшість напередодні президентських виборів воліли конституційної реформи, а опозиція — пропорційної системи. На компроміс удалося «розкрутити» лише комуністів і соціалістів. «Наша Україна» і БЮТ у березні 2004 року відмовилися від конституційної реформи і пропорційної виборчої системи. Навіть незважаючи на те, що одним із авторів ухваленого закону про вибори був «нашоукраїнець» Юрій Ключковський.
Деякі корективи до цього документа вносили після перемоги на президентських виборах Віктора Ющенка, але суть його від того не змінилася — тривідсотковий прохідний бар’єр так і лишився. А Президент, пригадується, пропонував переглянути його у бік збільшення, принаймні до п’яти.
Нині подібні ініціативи також лунають, але поки їхня доля є невідомою, як, власне, і доля усього виборчого законодавства нашої держави. Що поробиш, адже законів, котрі регулювали правила гри на вітчизняних «святах демократії», було багато, а системного аналізу та узагальнення їх так і не зроблено, й не відомо, чи візьметься хтось за це.

Ярослав ГАЛАТА
також у паперовій версії читайте:

• БУДЕ АЛЬТЕРНАТИВНИЙ БЛОК?
• ВИЗНАЧАТИ МАЄ НАРОД

назад »»»