ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
РОМАН ГРИНЬКІВ: «НАШУ ПІСНЮ ГОДІ УЯВИТИ БЕЗ БАНДУРИ»
Сьогоднішній наш гість — бандурист, композитор, майстер з виготовлення бандур, лауреат міжнародних конкурсів Роман Гриньків. Віртуоз-універсал, він виконує академічну, народну, імпровізаційну музику, автор численних оригінальних п'єс для бандури.
Заслужений артист України Роман Гриньків чимало поїздив світом із сольними концертами. Брав участь у фестивалі Ієгуді Менухіна «All the World's Violins» в Брюсселі (1994), виступав з концертами у Сполучених Штатах, Канаді, Голландії, Німеччині, Латвії, Бельгії, Новій Зеландії.

Грав концерти «Бандура і гітара» разом з видатним гітаристом Елом ді Меолою, з яким продовжив співпрацю і видав у США спільний альбом «Winter Nights» (1999). Працював у групі піаніста Анатолія Алексаняна (з басистом Володимиром Сороченком та барабанщиком Олександром Даровим). Тривалий час виступав і викладав у США і Канаді. Учасник проектів «всесвітнього фолку» британця Пітера Гебріела (екс-«Geneziz»).
На думку Романа Гриньківа, нашу культуру важко уявити без бандури. Але бандура, виявляється, це також — Бах, Моцарт, Гендель, Вівальді, Бортнянський, Шуберт. Це подих різних стилів та епох. Про наш національний інструмент з його багатющими акустичними можливостями має знати весь світ — ось яка ідея живить дух Романа.
На початку 2003 року Гриньків відкрив власну майстерню з виготовлення і вдосконалення бандур, адже як конструктор і автор кількох винаходів, він досяг того, що бандура зазвучала новими барвами значно гучніше в усіх регістрах, розширився її діапазон, з'явилась можливість міняти тембри, тепер можна завдяки системі приглушення управляти звуком, його довжиною. Нова бандура перетворилась на своєрідний оркестр, для неї стало цікаво писати музику.
Роман Гриньків створив цілу «сім'ю» сучасних експериментальних інструментів — дитячий, юнацький та дорослий. Але, але, але... Що більших успіхів він досягає, тим байдужішою і глухішою до нього стає держава, попри те, що «Центр бандурного мистецтва» — це справа не тільки однієї людини, хай і дуже талановитої.
— Від багатьох музикантів я чув про феномен бандуриста Романа Гриньківа. Цікаво дізнатися, звідки Ви такий узялися, тобто де народилися-хрестилися, де вчилися?
— Народився я в Києві на Борщагівці, раніше це був чистенький, гарненький, зелененький район. Чимало хат ховалося серед дерев, ніби в парку, краєвиди були пречудові. Нині ця окраса міста щільно забудована і, напевно, втратила індивідуальність серед інших районів столиці.
Хрестився я в православній церкві на Чернігівщині в місті Новгороді-Сіверському, де жила моя бабуся. Батьки, від гріха подалі, повезли туди мене із сестрою малими, і нас там таємно охрестили. Новгород-Сіверський — славетне старовинне містечко, там зберігся замок, у якому Ярославна виглядала князя Ігоря з походу. У місті є монастир, де й відбувся обряд хрещення.
Чому я почав грати на бандурі? То, напевно, доля, що спирається на родинну традицію: мій дід кобзарював у Чернігівській області, він хотів, щоб і його внук Роман був бандуристом. Коли мама ходила в тяжі, тобто я ще був у проекті, дід витесав маленьку бандурку і сказав, щоб мені після народження її віддали. Я пам'ятаю ту бандуру, але, на жаль, вона не збереглася дотепер.
Учився я спочатку в музичній школі імені Лисенка, потім — в училищі імені Глієра, нарешті, в Національній музичній академії України імені Чайковського (клас професора Сергія Васильовича Баштана), закінчив також аспірантуру. Нині викладаю в Академії.
А тепер щодо феномену Гриньківа. Я не знаю, хто перший цей вислів запустив (можу тільки здогадуватися), але в тому є певна правда. У мені зійшлися дві особливості, які в інших музикантів докупи не збираються через лінощі й обставини,— я паралельно розвивався і як конструктор бандур, не шкодував на це ні часу, ні сил. Звісно, Ви можете запитати, а чи розібрав би хто із скрипалів свою скрипку, намагаючись її вдосконалити. Ні, тому що цей інструмент є уже досконалим, і якщо когось його скрипка не влаштовує, то збирай гроші і купуй кращий за звучанням інструмент.
Якщо ситуація навколо академічних інструментів є стабільною і майже всіх задовольняє, то з бандурою справа видається запущеною. Ми ніби й знаємо, що це унікальний інструмент, що він є візитною карткою України, а насправді його занедбали.
За радянських часів були створені школи бандуристів, ансамблеві форми (передусім тріо), але влада «відфільтровувала» репертуар, нівелюючи національне до рівня соціалістичної ідеології. Це великою мірою стримувало розвиток самої бандури. Настали інші часи, а стан справ не змінився на краще. Нині бандури ніде не вдосконалюють, а тільки про це говорять.
Маємо нового Президента, нову політику, а в такій специфічній сфері, як бандурне мистецтво, наявні законсервованість і протидія чиновників. Держава начебто уже й гроші виділила на розвиток бандури, але — зась, все вивернулося в чиїсь кишені.
— Що конкретно Ви маєте на увазі?
— Так сталося, що я викладав бандуру дітям Президента — Софійці й Христинці. Не раз сидів на одному дивані з Віктором Андрійовичем, ми обмірковували розвиток бандурної справи, він пообіцяв: «Добре, добре». Передав у Кабмін наказ, а зрадливі чиновники навмисно так сформулювали статтю витрат, що ті гроші на конкретну справу дістати не можливо. Замість «на розвиток і виробництво бандури» написали «на придбання інструментів». А їх не можна ніде придбати, тому що ніхто ще не виробляє! Ось така казуїстика вийшла.
Домагаючись створення Центру бандурного мистецтва, я потрапив на прийом в столичній держадміністрації (ще за часів Олександра Омельченка). Для цього я спеціально зробив зразкову бандуру, інкрустував і відлакував її, аби вона за звучанням і зовні була ідеальною. Вдягнув фрак, метелик і продемонстрував нову бандуру в мерії всім начальникам і заступникам, щоб вони відчули це диво. Всі захоплено аплодували, подарували мені величезний букет, який я не міг двома руками обійняти, і сказали: «Навіщо тобі інструмент, якщо ти вже його маєш?» Вони перекреслили всі мої пропозиції і попередні кроки. Адже я все робив публічно, заручився підтримкою в консерваторії, налаштовував громадську думку на те, що кожен бандурист матиме можливість вдосконалювати свою майстерність, коли буде налагоджено виробництво бандур нових моделей.
Крім того, була б робота в майстрів-виробників, з'явився б імпульс композиторам писати принципово нові твори і видавати ноти, фахівцям-музикантам створювати нову методичну літературу, оновлювати посібники «Школа гри на бандурі». Ланцюгова реакція розвитку. А чом би не створити ансамблі бандуристів у музичних школах? На жаль, з цим ситуація більш ніж сумна: нема дитячих бандур взагалі! Крім мене, ніхто про це не дбає, були хіба що поодинокі невдалі спроби їх створити. У дітей ніби ненавмисне відібрали право на бандурну творчість.
— Отже, розуміння цього й спонукало Вас на створення вдосконаленої бандури?
— Так, одного разу я засукав рукава і взявся за справу. Знаючи всі нюанси, історію, традиції, я, звісно, одразу відмовився від того, щоб зробити з бандури інший інструмент. Але! Коли я був студентом, мене не влаштовувала ні форма інструмента (треба було дуже викривляти хребет і плечі, щоб зіграти деякі ноти), ні якість звучання. Тому я поїхав на відому Чернігівську фабрику музичних інструментів, бо на кухні складних технологічних операцій не подолаєш. Чернігівська фабрика, на превеликий жаль, доживала свої останні місяці (початок дев'яностих років), все трималося на ентузіазмі майстрів старої генерації, які працювали за копійки. Скінчилось усе тим, що спільними зусиллями ми виготовили небувалу й нечувану бандуру. Коли привіз її до Києва, всі ахнули — бандура звучала дивовижно красиво, об'ємно і глибоко.
Згодом у моєму житті був «канадський період». У Торонто я відкрив майстерню, але з українцями довго каші не варив, оскільки в них нема інституцій щодо бандури, вона там на рівні самодіяльності, тому я з чужини сорок тонн дорогого обладнання привіз у Київ. Три останніх роки свого життя я витратив на моделювання й обчислення параметрів похідних моделей бандури, додав чимало «тонкощів», аби всі вади інструмента приховати, а всі достоїнства, які я вважаю естетично самодостатніми, випнув. Створив дорослу, юнацьку і дитячу бандури. Чорнив папери на адресу Фонду-3000, там обіцяли, що ось-ось дадуть сто тисяч євро на розвиток бандури. Ні, «завалили» цей проект. Правда, попередньо витребували купу паперів, бізнес-план, проектну документацію для виробничої бази. Я добився приміщення в консерваторії, витратив сім тисяч власних доларів на те, щоб отримати експертну оцінку приміщення, щоповерхову документацію, безліч всяких довідок з БТІ... Ректор підписав дозвіл, я всі документи віддав, а у Фонді «3000» після того палець об палець не вдарили. І — глуха мовчанка.
Нині обладнання розпорошено по друзях, бо в Україні, виявляється, удосконалена бандура нікому не потрібна: для бізнесу вона не становить комерційного інтересу, а для держави — духовного.
Напевно, бандуристи мають самі опікуватися бандурою, тим паче, що такого інструмента, крім України, більше ніде у світі нема. Видатний гітарист іспанець Ел ді Меола сказав мені: «Бандура — унікальний інструмент, для всього світу — це знахідка, напевно, у вас удома — це королева всіх інструментів, що почувається на батьківщині, як сир у маслі».
З огляду на пройдене я міркую: значить, один етап у житті закінчився і почався другий — виконавської і композиторської творчості. Певно, доля хоче, щоб я занурився в підготовку концертних програм, важливих шоу.
— Співпраця з якими знаними музикантами найбільше врізалась у пам'ять і вплинула на Вас?
— Я, напевно, улюбленець долі, бо часто витягую щасливий квиток, але сприймаю це не як випадковості, а як закономірність: завжди спершу потрапляю в смугу випробувань, борюсь, не ламаюсь, і в підсумку отримую приз — успіх.
Коли я був ще студентом, придумав свої «Веснянки», зробив бандуру, несподівано на життєвому горизонті з'явилися французи. Вони в консерваторії знімали фільм, у кадр потрапив і я. Згодом цей фільм подивились не тільки спонсори асоціації Ієгуді Менухіна, а й сам знаменитий маестро (Царство йому Небесне!). Менухін сказав: «Я цього хлопця хочу бачити на моєму концерті». І через Міністерство закордонних справ і КДБ мене знайшли, хоча не знали, хто я і що я. У факсі від Менухіна (а він, до речі, ще й лорд) було написано: «Знайдіть хлопця, який вчиться в Національній музичній академії, він грає п'єсу, у якій є такі ноти...» І далі були написані ноти. Мене по нотах і розшукали. Таким чином я поїхав у Брюссель. У Менухіна була вимога, щоб я виступав на сцені в білій сорочці з метеликом, у чорних штанах, лакованих туфлях. Я навіть не пам'ятаю, де дістав той концертний одяг, напевно, мене екіпірували спільними зусиллями, як колись збирали дитя в армію. Менухін перед моїм виступом сказав, що зараз буде «делікатес з України», що бандура — молодша сестра скрипки, що гратиме Роман Гриньків (і ще купу приязних слів на мою адресу). Я, слухаючи ці компліменти, гордо думав: «О, він мене хвалить, так приємно». Тепер я розумію, що він не мене хвалив, а пишався тим, що сам походить з України, котра породила дивовижну бандуру — молодшу сестру скрипки. Я нещодавно передивлявся це на відео: чув його інтонації, бачив очі... Менухін так трепетно ставився до мистецтва, що навіть моїм зовнішнім виглядом (білою сорочкою з метеликом) заперечував шароварщину, йому не потрібні були на сцені гопаки з варениками й інші бутафорні штуки, він хотів, щоб публіка сприйняла бандуру як серйозний академічний інструмент. Звісно, що великий маестро дав мені великий творчий поштовх, «підказав» цінувати академічну освіту, яку я маю (у Брюсселі я грав Баха). Скрипалі й дотепер з нас сміються, що ми граємо класику, вони кажуть, навіщо на бандурі грати Баха, якщо бандури в ті часи не було. Вони просто не знають, що вона тоді була, і Бах навіть писав для бандури. І про це вже віднайдено історичні документи. Менухін своєю енергетикою, авторитетом, увагою підтвердив, що для бандуриста академічна освіта є безцінним багажем. Якщо нею оволодів, далі користуйся по-своєму, але не оволодівши, не маєш права навіть на власну творчість. Я вважаю, що в цьому полягає істина.
Наступним успіхом була співпраця з Ел ді Меолою, який сприйняв бандуру як ноу-хау, як щось новітнє, незвичайно колоритне в музиці. Він по-своєму підтвердив потрібність того, що я роблю.
— Чим наповнений день нинішній?
— Спочатку відзначу таке. Поглинувши в столярство й виготовлення бандур, я три роки не виходив на сцену. Та сталося диво — я не втратив виконавської форми, мої руки не забули музикантської техніки. Значить, щось мене охороняло-оберігало. Може, тому що я не подався в заробітчанство, наприклад, у виготовлення ексклюзивних меблів, у політичні передвиборні агітбригади: наполегливо запрошували — жодного разу не поїхав. Бандурою не можна спекулювати.
Це здається містикою, але своєю мовою, естетикою бандура «гризеться» з неправдою. Вона — як лакмусовий папірець: коли потрапляє в негатив, перестає звучати. Не повірите: тільки-но влізеш у якісь мистецькі акції, замішані на амбіціях людей з негативною енергетикою, бандура вчиняє спротив. Вона замикається в собі, звучить, як чабарка, я граю і подумки прошу: «Потерпи, будь ласка, бо мушу». А от на гарну щиру публіку інструмент відгукується надзвичайно вдячно.
Зі своїми студентами роблю сучасне експериментальне тріо, яке буде легким на підйом. Завдяки однорідності звучання (всі три інструменти зроблені мною) ми зможемо виконувати дуже цікаві і складні речі. Плануємо підкорювати Україну і Європу. Запропонувала тісну співпрацю продюсерсько-менеджерська агенція «Данапро». Є симпатії видавничих компаній. А поки що нас можна почути в Національній опері, де вперше відбулося «ноу-хау»: у виставі «Наталка-Полтавка» композитора Миколи Лисенка повноцінно залунала бандура.
Плани великі. І знову-таки я роблю акцент саме на інструменті, я не хочу мати навколо себе піару на кшталт: ось, мовляв, Гриньків — цар бандури. Мені цього царювання не треба, повірте. В ідеалі — все ж таки! — було б добре довести справу до кінця, бо найважливіші задуми тільки в голові: я дуже хочу сконструювати принципово нову модель бандури — з «вікном» посередині корпусу, щоб і ліва і права рука грали одночасно, як на арфі. Для цього потрібен час, зосередженість і зацікавленість України.

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»