ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ЛІТЕРАТУРНІ ОБРІЇ
ДОЛАЮЧИ ХРЕСТОМАТІЙНИЙ ГЛЯНЕЦЬ...
У нашій пам’яті «засіли» штампи зі шкільних уроків літератури. Окрім того, що поет боровся «із царатом» і оспівував «садок вишневий», багато хто так нічого не «видобув» зі своїх куцих літературних пізнань. Гірко? Боляче? Та парадокс у тому, що міфотворчість давно стала невід’ємною частиною нашого життя. Ми живимось міфами, бо так прийнято. Бо, зрештою, наше життя теж підпорядковано певним нормам і правилам. Прийняти, «впустити» до свого життя хрестоматійний образ минулого століття — надто ризикована справа. Чи всім це під силу, коли за вікном вирують пристрасті сучасного прагматичного суспільства?

Один шанований письменник, людина літня, якось зізнався, що на схилі років відкрив для себе зовсім іншого Шевченка. І вжахнувся: до того часу образ поета був канонізованим, а від того нерозкритим. Раптом він побачив зовсім іншого Тараса — молодого, сповненого внутрішніх душевних суперечностей. Елегантного, закоханого, усміхненого (у нашій уяві він закарбувався суворим і недосяжним)... Він любив веселе товариство, присвячував жінкам вірші. Він блукав старовинним парком у Качанівці й меценат Тарновський радо тиснув йому руку. Він міг помилятися, і від того ставав ближчим і зрозумілішим для нас, недосконалих створінь Господа вже ХХІ ст.
Тож який він, Тарас Шевченко у житті кожного з нас? У житті українця іншої епохи? Замислюючись над цим питанням, редактор-упорядник збірника «Тарас Шевченко у моєму житті» письменник Олександр Шарварок поставив це питання різним людям. Своїми роздумами на сторінках колективного збірника поділилися, зокрема, Микола Руденко, Віктор Ющенко, Борис Олійник, Олександр Мороз, Степан Хмара, Павло Мовчан, Дмитро Гнатюк, Любомир Пиріг, Ніна Вірченко, Рауль Чілачава, Олександр Білаш, Володимир Забаштанський, Феодосій Гуменюк, Ніна Матвієнко, Діана Петриненко...
Презентація цього видання нещодавно відбулась у «Кобзарській світлиці» Українського дому. Доктор філології, професор Юрій Ковалів за кожним спогадом «прочитав» характер того, хто оприлюднив свою думку. Адже для людини, котра пройшла через пекло ГУЛАГу, Шевченко набагато ближчий і рідніший, аніж для будь-кого. Про це говорила професор Національного технічного університету «КПІ» Ніна Вірченко. Була ув’язненою «за антирадянську діяльність» молодою дівчиною, студенткою.
«Шевченкові слова: «Караюсь, мучусь, але не каюсь» стали епіграфом до всього мого життя... «Кобзар» завжди був зі мною,— згадує Ніна Панасівна.—1948 рік. Східний Сибір, спецтабори. Усе під забороною: не можна ані писати, ані малювати. Ми, українські дівчата (у таборі українців було 80 відсотків), вчили Шевченка напам’ять і переказували одна одній. Настав 1950 рік, Свят-вечір. Напівтемний барак, лютує 45-градусний мороз, а ми не помічаємо нічого. Тиша і благодать у душі. І так нам хороше, і кожна згадує далеку Україну і батьківську домівку. Читаємо Тараса Шевченка і молитви. Мабуть, у тому страшному ГУЛАГу ми б не вижили без віри у Бога і Шевченкового слова. Він був незримо поряд, карався і мучився разом зі стражденними...»
Аби лишень не «забалакати» Шевченка, не «підлатати» до своїх меркантильних потреб — саме це бентежить Ніну Вірченко.
Справді, у кожного — свій Шевченко (на презентації, зокрема, виступили, письменники Петро Осадчук, Олекса Ющенко, Андрій Топачевський, Раїса Скалій, науковий редактор збірника Микола Шудря), але всіх можуть об’єднати слова ще одного політв’язня Володимира Косовського: «Хай Шевченко вчить нас боротися і перемагати».

Наталія ОСИПЧУК
також у паперовій версії читайте:

• МИТЕЦЬ — ПОЩЕЗ. ТАЛАНТ — ЖИВЕ

назад »»»