ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА СУСПІЛЬСТВО
УПЕРЕД, ДО ДВОПАРТІЙНОСТІ?
Президент України Віктор Ющенко закликав усі політичні сили до об’єднання навколо національних пріоритетів України.
Про це глава держави сказав, виступаючи на заходах із нагоди Шевченківських днів.

Аналіз нинішньої ситуації дає змогу зробити висновок про те, що більшість заяв подібного змісту справді не була порожнім киданням на вітер. Більше того, про дострокові вибори нині думають не лише представники БЮТу. Як відомо, «регіонали» поклали собі за пазуху достроковий «камінь» у вигляді проекту постанови від Василя Кисельова.
Таке враження, що дві найпотужніші політичні сили рухаються до однієї мети — отримання необмеженої влади, хоча роблять це різними шляхами. Можливо, це — простий збіг обставин, однак несподівана ініціатива Кисельова збіглася в часі з вояжем Юлії Тимошенко до Сполучених Штатів Америки. Який головний месидж з-за океану привезла лідер БЮТу? Правильно, про можливість дострокових виборів, причому не через революцію, а в результаті появи (чи, точніше, формування) правових підстав.
Це ніби ляпас «регіональному» проектові, котрий хоч і не має аналогів за своїм невіглаством, але обговорюється усе активніше. Проте майже ніхто не помітив іншої особливості: тези про те, що жодних правових підстав для дострокових виборів немає, від представників опозиції почали лунати після ініціативи Василя Кисельова і, швидше за все, завдяки їй.
Отже, формула «головне — не що сказано, а хто сказав», в українському політикумі знову справджується і триватиме так у «достроковому» питанні принаймні доти, доки не буде змінено закон про вибори народних депутатів (точніше, доки не буде збільшено прохідний бар’єр для партій і блоків). Адже для отримання усієї повноти влади БЮТ і «регіонали» стратегічно зацікавлені, щоб цей самий бар’єр становив не менш як десять відсотків.
Обговорення цієї ідеї поки не набуло масового характеру, однак вона визріває. Про потенційну двопартійність на теренах нашої держави чути доводиться усе частіше, тож може статися так, що ми станемо свідками початку краху багатопартійності.
Для того щоб пересвідчитися наскільки це серйозне питання, достатньо простежити, як поводяться Володимир Литвин, Інна Богословська, Юрій Костенко, Людмила Супрун та лідери інших міцних партій, котрі нині не представлені у Верховній Раді. Усі вони також за позачергові парламентські вибори і аргументація їхня проста (хоча головна причина, звісно,— власна відсутність у законодавчих стінах). Лідери партій-аутсайдерів понад півроку говорять, що нинішні провідні політичні гравці так захопилися боротьбою один із одним, що зовсім забули про державу та її інтереси й, мовляв, без участі «свіжої крові» ситуацію можна не владнати. Однак усі вони категорично проти підвищення прохідного бар’єра, бо чудово розуміють: у разі такого кроку на дострокових виборах ситуація повториться.
Власне, політичним гігантам, на звання яких найбільше претендують «регіонали» та бютівці, до цього могло б бути байдуже, спільними зусиллями вони давно могли б змінити виборчий закон. Та поки їх стримує кілька причин. Перша і найголовніша: і БЮТ, і Партія регіонів бояться програти своїм опонентам. Бо ж за проходження в парламент лише двох політичних сил уряд одноосібно (!) формуватиме той, хто отримав бодай на один голос більше.
Виходячи з цього, наразі кращі позиції у ПР, адже вони хоча й втрачають у популярності, але за всіма соціологічними дослідженнями усе ще випереджають блок Юлії Тимошенко. Крім того, у разі проведення дострокової парламентської кампанії «регіонали» тепер матимуть значно більший адміністративний вплив і зуміють «підмалювати» собі необхідну кількість голосів, що не вистачатиме. Не варто також забувати, що Юлія Тимошенко — найбільш контрастний політик в Україні: її або обожнюють, або ненавидять. Із такою аурою важко буде претендувати на якусь консолідуючу роль. А «регіонали» довели, що вміють цим користуватись на всі сто. За відповідної пропагандистської агітації за ПР знову голосуватимуть мешканці східних і південних регіонів, котрі, можливо, не надто цього хочуть. До цього можна ще додати традиційний чинник нашого північно-східного стратегічного партнера, і переваги ПР матимемо в усій красі.
Утім, це зовсім не означає, що немає сильних сторін і в блоку Юлії Тимошенко. Найбільший їхній козир — це, як було сказано, поступове скорочення популярності Партії регіонів. Тут потрібно зауважити, що Юлія Володимирівна вправно цим користується. Наприклад, майже все українське суспільство було й залишається переконаним, що пані Тимошенко щиро хотіла дострокових виборів ще минулого літа. Насправді це навряд чи так. Якби вибори відбулися, скажімо, у серпні чи вересні 2006-го і без повернення на прем’єрський «престол» Віктора Януковича, у БЮТу б не було жодних шансів «побити» представників ПР. Потрібно було, щоб люди насправді побачили «регіональне» поліпшення життя «вже сьогодні», щоб замислитись над правильністю свого вибору.
Друга причина, чому ідея з двопартійністю та підвищенням прохідного бар’єра усе ще не є темою номер один у нашій державі,— це «Наша Україна» та Президент Віктор Ющенко. Формально у БЮТу і «регіонів» є три сотні голосів, аби підтягти бар’єр, скажімо, до 10 відсотків і навіть подолати президентське вето у разі його появи. Одначе БЮТ задекларував чергову дружбу з «НУ» і якось негоже так відверто її псувати. Другого такого «кидка» багато виборців Юлії Тимошенко вочевидь не зрозуміють. Бо й досі чимало прихильників БЮТу ставлять голосування за подолання вето на Закон «Про Кабінет Міністрів» в один ряд зі зрадою Олександра Мороза, і не можуть второпати: навіщо було діяти саме так? Хоча відповідь на це запитання, мабуть, не така й складна. Посприявши черговому ослабленню Президента, Юлія Тимошенко фактично залучила його до своєї власної боротьби з «регіоналами». Нині усі «гулі» дістаються саме главі держави, котрий, буцімто, і закони ветує надто часто, і взагалі не розуміє благородних устремлінь Кабміну й коаліції.
Не варто забувати про те, що Віктор Ющенко видимими і невидимими нитками нерозривно пов’язаний з «Нашою Україною». Оголошуючи про створення єдиної опозиції, Юлія Тимошенко, поза сумніви, воліє якщо не цілковито поглинути пропрезидентську партію, то принаймні звести її вплив до мінімуму. Якщо усе це екстраполювати на потенційні дострокові вибори, то двопартійність може зберегтися за умови присутності в парламенті «Нашої України», просто вона може стати такою собі бютівською «автономією».
Що стосується Партії регіонів, то їй також поки не вигідно робити якісь кроки за спиною у своїх комуно-соціалістичних «побратимів». СПУ і КПУ потрібні «регіоналам» як запорука їхньої нинішньої влади. У ПР зібралися переважно прагматичні люди, котрі сповідують принцип: ліпше синиця в руках, аніж журавель у небі. До того ж, «синиця» їхня чималенька і ПР почувається комфортно навіть за нинішніх обставин.
Якщо потенційні дострокові вибори відбуватимуться за чинним законом, то ймовірно, що кардинально розстановка сил може не змінитися. Більше того, «антикризова» коаліція може трансформуватися із формату ПР—КПУ—СПУ, скажімо, на значно непривабливіший: ПР—КПУ—блок Вітренко. Не буде дивно, якщо невдовзі про подібні загрози суспільству активно розповідатимуть газети й канали, близькі до Олександра Мороза. Знову, як і торік, роблячи акцент на тому, що лише участь в коаліції СПУ не збиває її з державницького шляху. Хоча нині з цією тезою можна активно сперечатися.
Решту можливих претендентів на отримання депутатських мандатів (блок Литвина, «Віче», НДП) можна розглядати, як активних шукачів так званої «золотої акції». Власне, ці політичні сили можуть виявитися послідовниками Олександра Мороза, котрий торік 6 липня повернув хід вітчизняної історії. Тепер, за умови дострокових виборів, цей «поворот» знову може бути у будь-який бік. Справді, надто важко прогнозувати: якими можуть бути його наслідки для держави. Отже-таки, вперед, до двопартійності?..

Ярослав ГАЛАТА
також у паперовій версії читайте:

• БОГАТИРЬОВА: «УКРАЇНА ПОТРЕБУЄ НОВИХ ЗМІН ДО КОНСТИТУЦІЇ»
• НІ — НАСИЛЬСТВУ НАД ЖІНКАМИ

назад »»»