ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА БЕЗПЕКА
НЕ ПО ЛІСІ ЛИХО ХОДИТЬ...
Укотре переглядаю тривожну картину нашого з вами, шановний читачу, буття, що її виставив на всезагальний огляд-осмислення академік АМН України Любомир Пиріг, і щоразу вражає вона все сильніше: як багато нині гине в Україні людей працездатного віку! Вдумаймося: від 1993-го до середини минулого року населення України зменшилося з 52,1 до 46,7 мільйона осіб. Різко зростає смертність (особливо чоловіків працездатного віку), знижується тривалість життя (61,7 року в чоловіків та 73,4 року в жінок; тоді як у 37 країнах світу цей показник перевищує 80 років), катастрофічно поширюється захворюваність, передусім на сухоти і СНІД (темпи ураження українців ВІЛ-інфекцією є найвищими в Європі). До 2050 року нас може залишитись хіба що 35–36 мільйонів.

Вимирає нація, нищиться її генофонд, а з цього приводу, схоже, ні в кого з високопосадовців і за вухом не свербить. Складається враження, ніби єдине, що їх по-справжньому непокоїть, то це брак повноважень. Хоч найпершим і найвизначальнішим мало б бути служіння народові, у чому присягалися перед виборами всі без винятку претенденти «на папаху».
Одна із сторін навіть заявила про це ось у такий категоричний спосіб: «Партія регіонів — це краще життя вже сьогодні». Щоправда, не уточнюючи, кому саме обіцяє негайне благополуччя. Бо знала, що насамперед доведеться належним чином розплатитися з тими, хто фінансував передвиборну кампанію. А народ... він звик чекати «світлого майбутнього» десятиліттями...
Принаймні така логіка проглядала крізь намагання так званої антикризової коаліції будь-що поховати президентський законопроект про збільшення мінімальних зар-плат і пенсій у відповідь на різке подорожчання тарифів на комунальні послуги. Чи випадково? На думку Василя Переця, керівника колективу наукових експертів, які визначали причини протистояння гілок влади, що має наслідком руйнування економіки, зубожіння та вимирання української нації, їхні дослідження засвідчили, що вимирання населення в Україні є наслідком низької зарплати, безробіття, хвороб, браку соціального захисту людей пенсійного віку, надвисоких цін на ліки, тобто злиденного життя.
Нову загрозу українській нації експерти вбачають у підвищенні цін і тарифів на газ, електроенергію, житлово-комунальні послуги, виділенні бюджетних коштів на модернізацію систем водопостачання, водовідведення тощо. Рішення із зазначених питань, що збільшать злидні та пришвидчать вимирання нації, ухвалюються у зв’язку з наступною приватизацією житлово-комунальної сфери, планами захоплення й перерозподілу житлового фонду на основі нинішніх (близько восьми мільярдів гривень) і майбутніх багатомільярдних боргів населення, неспроможного їх сплачувати. З цією метою було здійснене невдале намагання закінчити у 2006 р. приватизацію державного житлового фонду.
Влада досі навмисно стримує переведення ЖЕКів на ринкові форми діяльності, фінансує їх за рахунок бюджету, не надає їм права юридичних осіб. Тому їхні функції з надання платних послуг населенню — заміни батарей опалення, встановлення лічильників води, дверних домофонів тощо перехопили наближені до можновладців фірми, які отримують мільярдні, часом тіньові, прибутки. Натомість проектом державного бюджету на цей рік було передбачено відібрати від народу і вкласти у реконструкцію об’єктів комунальної сфери три мільярди гривень.

Отже, саме собою постає запитання: Чия в нас влада?
За статтею 5 Конституції України, «носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ». А «право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами».
Чи так це насправді? На жаль, ні. Перше твердження, на мою думку, можна прийняти лише у співвідношенні 50 на 50, та й то з невеличким уточненням і розшифруванням за складовими частинами постулату. Отже, що таке «джерело»? Словники стверджують, що це «потік води, що утворюється внаслідок виходу підземних вод на поверхню землі». Тобто в конституційному розумінні ми, народ, є тією рідиною-владою, яку може відрами черпати будь-хто охочий. А коли ті «черпальники» наберуть того добра вщерть, вони стануть уже представниками влади, всядуться нам на шию, а ми виконуватимемо роль їхніх носіїв.
Саме на такий висновок наштовхнули не тільки мене, а й переважну більшість громадян України роздуми над підступно проведеною так званою приватизацією спільно надбаного народом майна. Ті, що тоді сиділи на нашій шиї, навмисно не подбали про підготовку людей до приватизації — ні про освітню, ні організаційну, ні психологічну, а сам процес не забезпечили продуманими законами, контролем та відповідальністю. Це й дозволило їм та метким різнокаліберним шахраям умить заволодіти державною власністю, створеною поколіннями людей, що нині вмирають у злиднях. Причому суттєва частина суспільних багатств опинилася у власності небагатьох кланів, переважно іноземців та громадян України, духовно недостатньо споріднених з корінною нацією.
А що ж одержало «єдине джерело влади», тобто народ? Він одержав так звані ваучери, що в перекладі з англійської означає «розписка». У цьому випадку іноземний термін відіграв роль барвистої упаковки, у якій нам всучили пустопорожній папірець, за яким не було нічого матеріального. Іншими словами, влада зіграла з нами в дурня, звичайно ж, залишилась й у виграші, і при владі. Вона й тепер ту владу купує в нас за жебрацькі подачки у вигляді продуктових пакетів із гречкою, цукром та консервами-перестарками.

Чи довго так триватиме?
Це запитання хвилює багатьох наших читачів, але однозначної відповіді на нього ще не вдалося сформулювати нікому. Хоча спроби розрубати цей гордіїв вузол були. Відразу кілька індивідів сходились на тому, що купівля-продаж влади триватиме доти, доки ми, народ, терпітимемо таку владу. І підкріплювали свої рішення економічними викладками, доводячи, що рівень експлуатації українців нині один з найвищих у світі. За 15 років незалежності частка прибутку у нашому ВВП зросла з 21 до 41 відсотка, а частка зарплат і пенсій у тому ж таки ВВП знизилася з 58,8 до 27 відсотків. (Тоді як у нетінізованих економіках цей показник становить 60–80%). Унаслідок цього й злиденність нашого населення сягнула небаченого рівня — 60–80 відсотків.
Сфальсифікувавши розмір «споживчого кошика» та використовуючи нечесні методики розрахунків, влада твердить про постійне зростання реальних доходів населення. При цьому вона зберігає значно занижений прожитковий мінімум, який реально має становити 1094 грн, а не 525 грн, як прописано в бюджеті на цей рік.
Насправді ж теперішня влада фактично позбавляє свого паперового конкурента можливості хоч раз у житті за власні заощадження придбати найдешевше житло, оскільки держава відмовилась від політики надання своїм громадянам безплатного даху над головою. Те ж саме з освітою, відпочинком, лікуванням. І це незважаючи на те, що Україна ратифікувала Декларацію ООН про права людини, де чітко записано, що кожній людині має бути гарантований рівень життя не нижчий за такий, що забезпечує задоволення потреб у житлі, освіті тощо. Забезпечення конституційного права громадян на достатній життєвий рівень ніби передбачено й Законом України «Про державні соціальні гарантії та державні соціальні стандарти», але поки що справа далі паперу так і не пішла.
Уряд Януковича спільно з роботодавцями надійно заступили дорожчим (усього на 30–40 грн) стандартам шлях до споживача. Держава не хоче сушити собі мізки, шукаючи на це додаткові кошти. У роботодавців з цього приводу теж є свій резон, оскільки прожитковий мінімум тісно пов’язаний з рівнем мінімальної зарплати. Занижений, він дає змогу майже законно утримувати на низькому рівні й зарплату.
Поки що цих гешефтмахерів не особливо непокоїть відплив з їхніх підприємств і компаній найкращих фахівців у пошуках заробітків за кордон. Але це триватиме недовго, бо вже зафіксовано чимало відмов від вигідних замовлень через брак висококваліфікованих спеціалістів, здатних виконати їх на належному рівні.
В’їхавши на гаслі «Партія регіонів — це краще життя вже сьогодні» спершу у Верховну Раду, а потім і в Кабмін, можновладці й не подумали хоч на крихту поліпшити життя трудящому люду й пенсіонерам. Більше того, вони ще й штучно знизили прожитковий мінімум працездатної людини, від якого «танцюють» всі соціальні виплати, включивши до нього суму податку, яку вона сплачує зі свого доходу. А він, як відомо, зріс із 13 до 15 відсотків, плюс три відсотки відрахування на соцстрах.
Федерація профспілок України намагалась через суди закликати Кабмін до співпраці на загальне якщо й не добро, то хоча б на щось віддалено на нього схоже, але ні Господарський суд Києва, ні Адміністративний її не підтримали. Що стало тому причиною, залишається загадкою. Як і те, чому дві-три особи в критичну хвилину взялися змінювати конституційний лад у нашій державі, хоч за Конституцією це право, цитую: «належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами» (стаття 5).
Ні в кого, з ким довелося обмінюватись думками з цього приводу, не виникало жодного сумніву, що вчинено це було в особистих інтересах цих осіб, а страждає від розгардіяшу, спричиненого їхньою «новацією», геть увесь простий люд. Тому повернутися до тієї мудро-далекоглядної конституційної норми слід якомога швидше. Основний Закон не можна підлаштовувати під забаганки окремих політичних крутіїв. Суспільство вже встигло пересвідчитись, що запроектований ними балаган під брендом Верховної Ради явно не «тягне» на таке високе звання. По плечу цьому його складу лише деструктивні діяння, які посилюють відчуття некерованості в державі.
Чи не звідти бере початок і сплеск рейдерства, тобто насильницького захоплення підприємств, незаконного заволодіння землею, скверами, заповідними зонами, дитячими майданчиками, прибережними смугами уздовж річок, перерозподіл бюджету через кримінальні схеми повернення ПДВ, ухилення від сплати мільярдних податків шляхом страхування та перестрахування ефемерних ризиків тощо? Мовляв, якщо їм можна з наскоку підім’яти під себе законодавчу гілку влади, то чому б і нам не повернути дишло закону у свій бік?
Тому в багатьох непричетних у протиправній діяльності українців сам собою викристалізовується висновок, що наспіх перетягнута політичними спритниками на власний копил Конституція призводить лише до постійного протистояння гілок влади, невизначеності їхніх функцій та відповідальності до взаємопоборювання, а не творчої взаємодії. А така ситуація може спричинити руйнацію держави та суспільства, що вже й відбувається. І вже конституційний лад держави суперечить статті
1-й Основного Закону — вона не є демократичною, соціальною і правовою. Правових, організаційних механізмів усунення народом від влади порушників Конституції і законів України немає.
Виборчі правовідносини ґрунтуються вже на очевидному чи ледь прихованому майновому цензі. Якщо простіше — місця у виборчих списках партій продають і купують.
До чого призводить така, з дозволу сказати, законотворчість, уже добре відчула на собі переважна більшість українців, чий реальний життєвий рівень, усупереч обіцянкам і прогнозам уряду, й далі знижується. За цих обставин дедалі частіше можна почути розмови про необхідність удосконалення конституційних основ формування і діяльності державної влади в Україні за допомогою всенародного віча чи референдуму. А дехто доводить, що не гріх було б заглянути і в «Конституцію української гетьманської держави», написану «з Божої ласки Пилипом Орликом у згоді з козацькими старшинами», погоджену, затверджену і прийняту «до виконання народом українським на віки вічні... 1710 року квітня 5-го дня коло славного міста Тягиня, званого Бендерами». Бо, як то мовиться,

Хто питає, той не блудить
У тій же Орликовій «Конституції» подибуємо цілу низку настанов, які б стали в пригоді й нинішній нашій владі. Ось хоча б така: «Через те, що ясновельможний гетьман повинен з обов’язку свого уряду провадити і достерігати ладу у Вітчизні та Війську Запорозькому, то передовсім він має недремно пильнувати і докладати особливого старання, щоб простим козакам і посполитим не чинилося надмірних утисків, спустошливих поборів і здирств. Ті надужиття спонукають люд покидати обжиті місця і пускатися у чужі краї, аби пошукати собі поза межами вітцівської землі життя без тих прикрощів — догіднішого, відраднішого і спокійнішого».
Чи не наштовхує вас, шановний читачу, ця вимога до проводиря нації на думку про долю сімох мільйонів співвітчизників, котрі поневіряються по світах у пошуках кращого заробітку, достойнішого прожитку?
Або ще одна: «Усе те лихо — утиски і грабунок бідного посполитого ладу — корениться у честолюбстві захланних хабародавців. Не маючи на те прав ані заслуг, а лише ненатлі (ненаситні — О. С.) бувши жадобою власного зиску, вони заходяться купувати військові і посполиті посади, здобуваючи гетьманську прихильність принадами хабарів, і таким робом допинаються поза вільними виборами проти права і слушності до найвищих гідностей — полковничої булави й інших посад. Тому суворо поставляємо, щоб ясновельможний гетьман не лакомився на жодні подарунки чи обіцянки і нікому не доручав посад з огляду на особисті стосунки та щоб силоміць на посади нікого не нав’язував.
Військові і посполиті урядовці, а надто полковники, неодмінно мають обиратися на виборах свобідним голосуванням і волевиявленням. Такого ж порядку належить дотримуватися і полковникам: не обирати сотників чи інших урядовців за хабарі чи на основі особистої прихильності, нехтуючи вільним голосуванням усієї сотні, а також не усувати з посад внаслідок особистих незгод...
Ясновельможний гетьман повинен усією повнотою влади викорінювати надужиття і сам того остерігатися, щоб не давати прикладу іншим...»
Даруйте за це розлоге цитування, але викладена в ньому суть дуже б згодилася для корекції своєї службової етики всім без винятку нашим урядовцям. І тоді лихо ходило б не по людях, а по лісі...

Олександр СКОРИНА, публіцист
також у паперовій версії читайте:

назад »»»