ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА КУЛЬТУРА
ОЛЕКСАНДР ДОВЖЕНКО ТА ЙОГО ДЖОКЕР
У світ вийшла книжка Василя Морочка «Зачарований Десною. Історичний портрет Олександра Довженка». Мова про феномен геніального режисера. Звісно, можна порівнювати його з ягням перед «кремлівським вовком», як це робить автор дослідження, але тільки з таким, що, за висловом Бюффона, «з’їдає тарантула», хоч подекуди й сам сумнівається в такому традиційному трактуванні месіанської ролі Довженка.

Для розкриття питомої ваги цієї потужної мистецької постаті Морочко, образно кажучи, майструє хрест з пекельної документальної історії в подіях і вождях. Змайструвавши той хрест, поставив його над котлом, у який час від часу злітають з хреста великі та яскраві особистості нашої культури. А потім умістив у цей вир своєрідною подвійною експозицією розумного, гнучкого, передбачливого дипломата і стратега Олександра Довженка. Того, кого деспотичній тоталітарній системі періоду сталінізму так і не поталанило розіп’ясти. Бо цей фільмар, публіцист, письменник, може, й не одразу, але зробив правильну ставку на свого «джокера» — диктатора Іосифа Сталіна. Про це свідчать і цитати з «Щоденника» О. Довженка, наведені Василем Морочком. Їх достатньо, щоб простежити, як Олександр Петрович прораховує ходи і свої підходи до підступного джокера, адже той усе-таки з іншої міченої колоди. «Подальші мої чотири зустрічі з тов. Сталіним,— згадував Довженко,— зміцнили мій дух і піднесли мої творчі сили». Стосунки вождя і режисера не виходили за межі взаємин митця і влади, які образно нагадували діалог вовка з ягням».
Але перед читачем історичного портрета перш за все постає добре освічений інтелектуал, що апробував свої таланти в Європі, яка потім його з фільмами і піарила, а не зациклений нувориш-ягня. Фільми Олександра Довженка на європейському просторі поціновувались зовсім не за те, що бачив у них «тов. Сталін», а за клас майстра та, мабуть, за «невловимий підтекст». Живий нерв, експресія розповіді притаманні «Зачарованому Десною». Проте сумніви, недовіра до епатажного факту, що Довженко — великий гравець, чим переповнена книга, все-таки заступають В. Морочку доступ до «суперфайлу». І він шукає не входу до нього, а відступу від віднайдених ним же фактів. Заклинає, закликає себе повірити в те, що знайшов, що діє і «підвисає» — за крок до позначки: «Доступ відкритий».
Гадаю, маю моральне право на такий висновок. Сама, ще навчаючись на кінознавчому факультеті за часів СРСР, прагнула осягнути творчість режисера Довженка. Незакомплексована свідомість не сприймала узвичаєного погляду на його кіно. Забагато вето було накладено на недоторканність диявола, що ховається в деталях. У фільмах Довженка існувало, жило те, що окарикатурило час. (Недарма ж починав карикатуристом «Сашком»). Щось «не сходилось» у майстра з соціалістичною ідеологією. Коли бачиш картину, відчуваєш одне, а тобі кажуть, мовляв, перед тобою тільки грандіозне «поетичне кіно» в найкращих традиціях соцреалізму. Придивіться і побачите, що в тих уславлених Довженкових фільмах немає, власне, позитивного героя, що уособлює декларовані й замовлені системою чесноти. У «Звенигорі» ще є старий мудрий дід-дух, що відходить серед яблук: «Дід як символ прадавності постає з глибини віків на екрані, щоб нагадати «онучатам голим» про витоки народу, його героїчне минуле, честь, гідність». Але ні в «Арсеналі», ні в «Землі», ні в «Івані» такої щирої героїзації вже немає, ніби якась незбагненна сила забирає в тих «провідників» соціалістичної (чи то комуністичної) сили пробивну позитивну енергію.
Проте так філігранно розписати «під Довженка» добу диктатури, зрадництва, пристосуванства, народження хамського часу вдалося лише історикові. У моїй інститутській роботі аргументом на захист Довженка були його ж слова про «п’ятаки мідних правд». У книзі не знайшла цих слів. Не знайшла у цій літературній документалістиці і самих «п’ятаків». «Підвисання» — це не вони, а напрацьовані совєтами штампи про «велич» диктатур, які могли розіп’яти, але дозволити, щоб «водили їх за ніс»,— то аж ніяк. Щоб зробити з вождя «джокера» для своєї гри, то зась! (Безумовно, Довженкові давалося це важко, з енергетичними і психологічними затратами. Але ж у Василя Морочка й знаходжу, що Довженко контролю за реальністю не втрачав. Вимагав, відступав, шукав ходи, пересиджував час, хворів, та все-таки зберіг не тільки своє обличчя, а й розповів нам, візуалізував правду про захоплення більшовиками землі, про руйнування русла Дніпра зведенням Дніпрогесу, про насильницьку переорієнтацію психіки. Як знати, чи не ті то «п’ятаки мідних правд», що маємо нарешті розгледіти в його картинах? ).
А ким тільки уявляли Юлію Солнцеву. Навіть агентом КДБ... Спробуємо глянути на неї справедливо. В. Морочко якраз і відтворює її роль у процесі виживання Довженка не лише як творчої, а й як людської особистості з погляду... ну трохи фантастичного. Актриса Ю. Солнцева до того як зустріла свого Сашка, вже мала ім’я в кіно. Найбільшу популярність принесла їй роль Аеліти — дівчини з Марса, яка закохалась у землянина — в однойменному фільмі, знятому за романом Олексія Толстого. То чому б не побачити в ній ту дівчину з Марса, яка на Землі рятує, підтримує, оберігає свого чоловіка. Агент спецслужб? Тільки чиїх? Бо безпартійний «художник у Довженкові взяв гору над політиком», «Він стає першим українським хронографом, історіографом, літописцем справжньої картини вселенської вакханалії в Україні». Ну не дива? БЕЗПАРТІЙНИЙ! Нагороджений найвищими преміями СРСР, обласкавлений і гнаний, постійно впритул контрольований спецслужбами.
«У нас не державна, не національна і не народна психіка»,— цитує В. Морочко один з мало привабливих і для нас, людей ХХІ століття, висловів Довженка. «Мені важко од свідомості,— писав він у «Щоденнику»,— що «Україна в огні» — це правда. Прикрита і замкнена моя правда про народ і його лихо. Значить, нікому, отже, вона не потрібна і ніщо не потрібно, крім панегірика». Він усвідомлював політичні наслідки сталінської заборони твору». Запис Довженко зробив 1943 року з причини політичної заборони на вистражданий, але не знятий документальний фільм з подій 2-ої світової війни, що відбувалися в Україні.
У книзі «Зачарований Десною» — великий каскад імен знаних і знаменитих людей. Автор, спираючись на факти, дає можливість побачити, як вони й прагнули підтримати одне одного, і ламались, і гинули, і самознищувались, і підкорялись...
Назва книжки перегукується з назвою автобіографічної кіноповісті Олександра Довженка «Зачарована Десна», з якої видно, що Десна чарувала Сашка на майбутнє ще змалечку. Відповідно й автор дослідження, вже зі свого берега, це відчуває. Завдяки його дослідницькій і творчій праці, нарешті й сама зрозуміла, що геніальність Олександра Петровича і в тому, що він таки зробив з тирана свого «джокера». Доказ? У тій же книзі: «Довженко порушив перед самим собою риторичне запитання: «Хто мене вижив, кому стояв я на дорозі? Чого зрадів великий ген-ус, що саме так сталося зі мною???». Це запис «Щоденника» 1945 року. Він свідчить, що майстер відчув, що на його примагніченого «джокера» насіли хакери з новими технологіями. Але битися з ними вже сил не ставало...

Сусанна ЧЕРНЕНКО
також у паперовій версії читайте:

• СВЯТА ДО МУЗИКИ ЛЮБОВ
• ХТО ВІН, МИКОЛА ЗАКУСИЛО?

назад »»»