ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА СУСПІЛЬСТВО
ДОСТРОКОВА «СКРИНЬКА ПАНДОРИ»
Одна страшенно заяложена фраза, що часто-густо використовується у так званих «модняцьких тусовках» твердить, мовляв, мода — це діжка без дна, яку умільці перевертають, лишень вона наповнюється. Втім, уважно придивившись до вітчизняної політики, можна цю саму «діжкову» формулу використати й до неї.

ІНІЦІЮЮЧИ ПОДВІЙНІ ЗАВЧАСНІ ВИБОРИ, «РЕГІОНАЛИ» ДЕМОНСТРУЮТЬ ЦІЛКОВИТИЙ ПРАВОВИЙ НІГІЛІЗМ
Такий висновок напрошується після заяви одного з новітніх «рупорів» Партії регіонів, кримчанина Василя Кисельова. Так-так, тієї самої, де йдеться про 30 вересня, як потенційну дату дострокових парламентських і президентських виборів. До речі, саме сьогодні, згідно із зізнаннями депутата, відповідний законопроект (чи проект постанови) має бути зареєстрований у Верховній Раді.
Отже, пан Кисельов вважає, що 13 років — достатній термін для заповнювання вітчизняної політичної «діжки». Бо ж саме 1994 рік ознаменувався для України достроковими виборами законодавчого органу і глави держави. Таке складається враження, що депутат-«регіонал» увесь цей час перебував на безлюдному острові. Він не знає, що відтоді в Україні кардинально змінилося законодавство. Лише Основний закон пережив кілька трансформацій. До речі, саме остання його редакція нібито до душі «регіоналам», про що вони не втомлюються повторювати, коли з протилежного табору лунають ідеї про скасування реформи.
Відверто невіглаські заяви пана Кисельова змушують замислитись, чи знайомі представники Партії регіонів із Конституцією хоч поверхово? Адже нині для проведення позачергових виборів як глави держави, так і народних депутатів — ні закону, ні, тим паче, постанови Верховної Ради недостатньо. Якщо «регіонали» справді вирішили знову поборотися за парламентські мандати, то тут вони можуть дати собі раду, але аж ніяк не за допомогою постанови. Потрібно лише оголосити про розпуск антикризової коаліції й не допустити створення якоїсь іншої. За місяць у Президента з’являться всі підстави для того, щоб оголосити чинний парламент нелегітимним, але без глави держави вирішити навіть цю проблему «регіоналам» (як і решті депутатів) — не до снаги.
Що стосується дострокових виборів Президента, то вони можуть стати реальністю, коли Віктор Ющенко добровільно подасть у відставку або буде усунутий від влади у порядку імпічменту. Щоправда, є ще два випадки, передбачених Конституцією, але сподіватимемось, що від них українського лідера Бог берегтиме.
Отже, скидається на те, що нові «регіональні» ініціативи — це ніщо інше, як недолуга відповідь на заяви опозиції, що нарешті об’єдналася, про підготовку до парламентської кампанії, або намагання продемонструвати, що для ПР прийнятні будь-які (навіть незаконні) засоби для утримання і розширення влади. Як це не прикро, але саме друге припущення більше скидається на істину.
Василь Кисельов, навіть не приховуючи, проводить аналогії з 1994 роком, коли Україна та її громадяни були свідками подвійних дострокових виборів. Проте навіть тоді, на зорі нашої незалежності й без необхідної законодавчої бази, вийти на це рішення виявилося непросто. Напевно, не зайвим буде коротко нагадати про тодішні події.
Ще у червні 1993-го політичні вимоги загальноукраїнського страйку (де ви бачите його нині?) вилилися у вимогу «до 15 червня на сесії Верховної Ради вирішити питання про проведення референдуму про довіру Президентові і парламенту, радам усіх рівнів і провести цей референдум не пізніше 1 вересня 1993 року». Себто навіть у 1993-му спочатку ніхто не заявляв про те, щоб парламент і Президент негайно вирушили «в архів». За кілька днів після згаданого звернення президент Леонід Кравчук запропонував такий варіант виходу з кризи: позачергові вибори парламенту провести у грудні 1993 або в січні 1994 року, а паралельно з ними провести ще й референдум з низкою питань, одне з яких — про довіру главі держави.
Показово, що інше питання, запропоноване Кравчуком, зводилося до доцільності існування в державі інституту президентства як такого. Згадуючи, як комуністи з піною на вустах нині наполягають скасувати цю посаду, можна дійти висновку, що формула щодо «діжки» не чужа й їм. А Прем’єр Віктор Янукович, запропонувавши цього тижня з часом перейти до обрання Президента у парламенті, вочевидь, намагається дещо модернізувати цю ідею. Бо ж звуження прав громадян за таких умов очевидне.
Варто також наголосити, що крім очевидних аналогій, нинішня і минула ситуації мають чимало відмінностей. Скажімо, невдовзі після минулих позачергових виборів наша держава стала акумулювати в собі ознаки президентсько-парламентської республіки. Бо десь до 1995 року повноваження законодавчого органу були потужнішими, ніж після підписання конституційного договору. Наразі спостерігаємо зворотний процес і він також відбувається надзвичайно болісно.
Та повернімось до витоків «геніальної» ідеї Василя Кисельова. Задумка Леоніда Кравчука про грудневі вибори та референдум-93 вмерла, так і не викристалізувавшись. Депутати першого скликання обрали інший шлях розвитку. В червні 1993-го було ухвалено постанову про проведення референдуму з приводу довіри (недовіри) як президентові, так і Верховній Раді. Схоже, що цей невеличкий відрізок нашої новітньої історії пан Кисельов вивчив непогано, хоча б із погляду хронології, бо ж навіть попри те, що він не бажає ніякого попереднього референдуму, дата, обрана «регіоналом» для потенційних позачергових виборів, співзвучна з тодішньою — остання неділя вересня. Різниця суто формальна: у 1993-му вона припадала на 26 число, нині — на 30-те.
Хоча й тоді референдуму відбутися не судилося. Спершу Леонід Кравчук передав у парламент свої зауваження до згаданої постанови, вказавши на певні порушення законодавства. Потім над правильністю свого рішення замислилися і народні обранці, вочевидь, як потенційно безробітні. Зокрема, парламентська президія ухвалила постанову про проведення пленарного засідання сьомої сесії Верховної Ради у третій декаді серпня для повторного розгляду питання, пов’язаного з референдумом.
Остаточне рішення визріло лише 24 вересня 1993 року. Ідею з референдумом усе ж таки вирішено було відкинути, замість цього з’явилися дві дати — 27 березня 1994 року (проведення дострокових парламентських виборів) і 26 червня 1994 року (проведення виборів президента).
Таким чином, Верховна Рада першого скликання не допрацювала рік до відведеного їй Конституцією терміну, а Леонід Кравчук — два з половиною. До цього варто додати, що тодішній президент поводився суперечливо. З одного боку, він справді виявив неабиякі ознаки демократизму в цьому питанні, але не слід замовчувати інший факт: спершу Леонід Макарович твердо заявляв, що на дострокових виборах не балотуватиметься у президенти.
Власне, саме це недотримання слова дало початок фальші у вітчизняній політиці новітніх часів. Це аж нітрохи не прикрашає політичний портрет Леоніда Кравчука, який нині несподівано став своєрідним еталоном для «регіоналів».
Чимало спостерігачів встигли помітити, що після загибелі Євгена Кушнарьова найнесподіваніші ідеї, що народжуються у надрах Партії регіонів, почав «вкидати у маси» саме Василь Кисельов. Презентуючи ідею з подвійними достроковими виборами, він завбачливо наголосив, мовляв, це — винятково його депутатська ініціатива, яку він поки не обговорював ні з Прем’єром, ні з коаліцією. Та все ж, якщо у «антикризовиків» стане розуму заварити цю кашу, результат може виявитися несподіваним. Припустимо, що Верховна Рада ухвалить постанову «від Кисельова». Зрозуміло, Президент, як гарант Конституції, тут-таки спрямує її до Конституційного Суду. Визнати такий «шедевр» законним той не зможе, що називається, в принципі. Принаймні, у частині, де йтиметься про дострокові вибори глави держави.
А от над парламентською частиною можна буде додатково поміркувати у розумінні того, чи може вважатися дієздатною Верховна Рада, яка сама не бажає працювати?..

Ярослав ГАЛАТА
також у паперовій версії читайте:

• «ДРУГИЙ ТУР» ДЛЯ ТИХ САМИХ КАНДИДАТУР
• ПАРЄ НЕПОКОЇТЬ УКРАЇНА
• НЕСТЕРПНО ХОЧЕТЬСЯ КОНТРОЛЮВАТИ...
• МІНІМАЛЬНУ ЗАРПЛАТУ Й ПЕНСІЮ ЗБІЛЬШИЛИ

назад »»»