ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА УВАГА: ДІТИ!
ЕВЕЛІНА ХОЧЕ ДО ІСПАНІЇ

Дістатися від столиці до Боярки можна швидко. Розпитую в людей, як пройти до дитбудинку. «Вам потрібна «Родина»?» — уточнюють місцеві жіночки. Язик і справді до Києва доведе — про «Родину» в Боярці знають і дорослі, і малі.

І от я вже стукаю у двері. Малий хлопчик, уважно оглянувши мене, повідомляє виховательці: «Тьотя прийшла». Діти дивляться допитливо: до кого гостя? А може, когось сьогодні заберуть додому? Нічого не минає не поміченим у багатодітній родині.
Києво-Святошинський районний дитячий будинок мішаного типу «Родина» живе повсякденними клопотами.
Серед вихованців — здебільшого сироти при живих батьках. Останні спилися або позбавлені волі. Діти залишилися напризволяще. Тут виховуються братики і сестрички. Горе-мама навіть не знає, де її діти. Вони розкидані по багатьох інтернатах і сирітських притулках. Слухаю дитячі історії — і мене не полишає відчуття чогось ірреального. Можливо, воно передається від дитини до дитини — очікування дива, сподівання на те, що вже цього разу тобі пощастить. Просто ти дочекався своєї мами.
«Катю, не плач»,— заспокоює вихователька дівчинку. Я повертаюся, сподіваючись побачити зовсім маленьку дівчинку. Але Катя вже не дошкільня. Утім, саме в підлітковому віці так потрібно, щоб тебе вислухали і чимось розрадили. Недавно в Катрусі після важкої хвороби померла мама. Кажуть, і житло колись було. Та це вже в минулому. Поки мама хворіла, дівчинка «насолоджувалася» волею. Тієї свободи було забагато. Звикла до компаній, де бавляться не лише цигарками. Тепер від «волі» відвикати важко. На будь-яке зауваження спалахує. Нелегко шукати спільної мови і з сусідками по кімнаті. Та треба звикати. Катя налаштована не надто привітно: «Я тут найгірша дівчина». Утім, психологи стверджують, що така агресивна поведінка — лише привід привернути до себе увагу.
Вихователі показують мені кімнати відпочинку, бібліотеку. На килимі зручно вмостилися дітлахи, дивляться телевізор.
Схоже, діти звикли до відвідувачів, спокійно на них реагують. Лише оченята зблиснуть: хто це, може «по чиюсь душу»? І тоді — прощавай, інтернат...
Малявка-чорнявка з екзотичним ім'ям Евеліна — непосидюча, вертка. Лише на мить зверне увагу на яскравий дитячий журнал чи енциклопедію і знову крутиться дзигою.
Її так і називають в інтернаті: Евеліна-дзиґа. Моторна і допитлива. Виховується разом з братиками і сестричками. «Мають маму — «героїню»,— сумно шепоче вихователька. «А про цих хоч згадує?» — цікавлюся. Замість відповіді — мовчання. І — виразний погляд. Це — наче таємний знак, відомий лише наставникам. Скільки трагічних доль проходить повз них щодня, здається, давно можна було звикнути. Та хіба звикнеш до дитячого горя?
«Евеліно, тобі тут подобається?» — розумію, що моє запитання безглузде, але про що ще запитують тутешніх вихованців?
«Ні»,— по-дитячому безпосередньо відповідає дівчинка. Перехоплюю погляд виховательки. Мабуть, їй не дуже приємно це чути. Адже перед сторонньою людиною не личить бути... надто відвертою. Вихователі пояснюють, що влітку діти відпочивають в іспанських родинах. Декому пощастило — їх усиновили. Ті, хто приїжджає з відпочинку, розповідають про свої враження іншим дітям. Мала Евеліна наслухалася тих розповідей, і тепер повторює, наче папужка: «Хочу до Іспанії».
Шукають сироти свою долю по світах далеких. А до кого прихилять голову на рідній землі?
Серед підлітків — Володя, хлопець років одинадцяти. Хоча то лише так видається. Насправді йому майже п'ятнадцять. Серед сирітських доль його власна життєва історія — чи не найсумніша. І навіть не тому, що його так само залишила напризволяще мати. Володя — з тих, кого називають «соціально занедбаними». Можливо, якби йому пощастило жити в родині, цього б не сталося. Проте в інтернаті змогли лише запропонувати індивідуальну форму навчання. Це означає, що Володя не відвідує школу щодня. Навчальний матеріал має опановувати самотужки, а вчителі лише допомагають засвоїти матеріал. Коли вихованці йдуть до школи (а навчаються вони у звичайній загальноосвітній школі), Володя проводжає їх сумним поглядом. Може, підсвідомо спрацьовує генетична пам'ять? І вона повертає з небуття картини щасливого родинного життя? Коли батьки виряджають у дорогу дітей, а ті довго озираються на рідну домівку? А може, це лише так здається, і про щасливе життя йому відомо лише з чужих розповідей?
День, коли проводиться гурткова робота, свято для Юрка. Це ж справжнє таїнство — з ганчір'я, за допомогою нитки й голки, створити іграшку. Він ловить кожне слово виховательки, і сам радіє, як вправно все в нього виходить. Ручки — ніжки, блискучі ґудзики-оченята — і вийшов симпатичний Сірко. Залишилося тепер убрати його в костюмчик. Але вихователька повідомляє, що заняття закінчено і ховає звірят у шафу. Юрко не одразу виходить з кімнати, кружляє біля схованки.
«А що потім? Подаруєш комусь?» — запитую в хлопця. Вчителька пояснює, що саморобки часто демонструються на виставках. А я читаю в очах хлопця, що Сірко залишиться з ним. І від того на душі стає затишно...
За вікнами сутеніє. Хтось виконує домашні завдання, хтось умостився перед телевізором. На підвіконні сидить Катерина, силкуючись щось розгледіти. Тільки нічого не видно, лише зірки спалахують холодним блиском. Час збиратися й мені. Попри мої протести, Юрко йде мене проводжати разом з Сергієм.
«Тут поряд,— заспокоює вихователька.— А для них це радість, що можуть вам прислужитися. Вони так люблять гостей...»
Сергій пояснює просто: ви ж «не тутешня», а ми в Боярці все знаємо. Запитую його, як він опинився в інтернаті. Відповідає, що батько помер, а де мати, не знає.
«Ніколи не навідується?» — уточнюю. «Ніколи,— відповідає хлопчина.— Але на вихідні до мене приїздить тітка». А ще, додає радісно, час від часу він гостює в рідної сестри. Вона живе в селі, недалеко від інтернату. Юрко слухає його уважно, не перебиває. Похвалитися йому нічим: до нього не приїжджає сестра. І тітки в нього немає...
«Тут мій дім», раптом перериває він товариша, а той лише розгублено кліпає очима, роззираючись довкола. Десь блимають віконця в оселях. За кожним з них — своє життя. А на моїх проводжатих чекають лише в інтернаті, і я поспішаю, аби їх не затримувати...
«Ангела-охоронця в дорогу»,— бажають мені хлопці і довго махають на прощання. Я озираюся, намагаючись роздивитися маленькі постаті. Їхні силуети тануть у сутінках, а мене зустрічають вогні великого міста. Кожен з нас поспішає туди, де на нас чекають.

Наталія ОСИПЧУК
також у паперовій версії читайте:

• ПРИЗ — ПУТІВКА В «АРТЕК»
• ПОЛУСТАНОК ДОЛІ

назад »»»