ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА СВІТ ЖІНКИ
ЯКЩО БАТЬКО ПЕРЕРІЗАЄ ПУПОВИНУ, СІМ’Я БУДЕ ЩАСЛИВОЮ
Мирослава Ковальчук — молода, талановита, мудра й надзвичайно виразна особистість — розповідає, що на всі добрі починання її надихає батько Владислав Семенович Дячинський, який свого часу зауважив: «Твоє призначення — жити для людей, для громадськості.»

З пані Мирославою познайомилася, коли вона щойно зорганізувала громадське об’єднання «Київський рух матерів». Тоді вона активно відвідувала різноманітні семінари, тренінги, залучала до них своїх друзів, приятелів. Та залишала час на те, щоб подбати про здорову й міцну сім’ю.
— Людина часто стикається з проблемами, які сама розв’язати не в змозі. Поінформувати їй про можливості, передбачені законом,— наше завдання,— стверджує Мирослава.
Саме таку ідею й покладено в основу діяльності центру «Родинний дім», у якому вона працює. Він поєднує багато функцій: науково-консультаційних, організаційних, координаційних. Зусилля працівників спрямовані на вивчення соціально-психологічних та економічних проблем багатодітних, неповних, соціально незахищених і неблагополучних сімей, надання їм юридичної, психологічної та організаційної допомоги й підтримки. Приміром, щороку в Україні розпадається близько 200 тисяч родин. Кожна шоста нещаслива пара — київська. Лише офіційно зареєстровано понад 120 тисяч безпритульних дітей. Тож є над чим замислитися. Тому важливим у роботі центру є формування культури, гармонізація стосунків у сучасній українській родині. Незважаючи на те, що центр ще зовсім юний, він засвідчив свою перспективність. Лише торік були запропоновані кілька програм, спрямованих на соціально-психологічну, юридичну та інформаційну підтримку різних категорій сімей.
Кілька років тому, у квітні, стартував міський фестиваль традиційної родинної культури «Родовід». Його девіз — «Пребуде вічно гілка мого роду на життєдайнім древі пізнання». Проходить він у формі оглядів на найкраще — оригінальне й видовищне — представлення матеріального та духовного доробку родини, сімейних цінностей (виготовлених чи зібраних родиною творів образотворчого, художньо-декоративного та ужиткового мистецтва; родового архіву — фотографій, листів, геральдики, реліквій сім’ї; родових легенд, звичаїв і традицій; рецептів сімейних страв; творчих виступів з музичними, танцювальними та вокальними номерами). А номінації говорять самі за себе: «Історія роду», «Легенда роду», «Сімейна страва», «Традиції моєї сім’ї, роду»... Головне, що до участі в проекті допускають всі родини, без вікових обмежень.
До речі, Мирославу на створення цього проекту надихнули земляки з Чернігівщини. Якось їй показали роботи, надіслані на конкурс молодих сімей. Особливо вразив альбом сім’ї Андрія та Алли Федченків. Гіркий випадок звів докупи цих людей. Андрій та Алла, коли їм було по 16 років, потрапили до лікарні через різні захворювання, там і познайомилися. Довго боролися з недугами. Там і народилося кохання обох, перемогло хвороби. Через три роки молодята побралися і створили сім’ю. У день народження нареченої, 11 листопада, Андрій з білою трояндою освідчувався любій на лісовій галявині біля високої сосни. Тепер це стало традицією — щороку 11 листопада приходити з трояндою на те саме місце. Кілька років тому, саме в цей день, дружина подарувала Андрієві доньок — Валерію та Діану. У добрі й злагоді підростають дівчатка. А невгамовні батьки вигадали для них забаву: щомісяця купують дівчаткам нові капелюшки. У них уже є своя колекція!
Свого часу Мирослава Ковальчук створила свою сімейну казку.
Чотирнадцять років тому, коли працювала на УТ-1 і готувала чергову подачу «Календаря народних свят», зрозуміла, що бракує фактажу. А збирала вона інформацію про святу Трійцю... За порадою колег пішла до «Просвіти». Там на мить зустрілася поглядом з красенем Олесем. Певно, і його заворожила та приємна зустріч. А коли зустрічаються дві поетичні натури, романтики, люди, які розуміються на мистецтві і всім серцем вшановують традиції свого народу, рідного краю, тоді неодмінно народжується сім’я.
Мирослава вже давно мріяла про велику, міцну, дружну родину. За зразок їй була батьківська сім’я. І вона вважала, що має повністю реалізувати себе і як жінка, і як особистість, прислужитися суспільству, народові.
Перша вагітність у її спогадах залишилася з присмаком гіркоти, великим психічним навантаженням, виснаженістю, немилосердним токсикозом... Відверто кажучи, стан здоров’я засмучував. Первістка синочка Любомира народжувала традиційно в пологовому будинку № 6, що в Києві. Після того дійшла висновку, що наша медицина потребує докорінного реформування. Жінка, котра готується стати матір’ю,— не пацієнт і не піддослідний, а щось вище. Можливо, для лікарів народження дитини — це буденна справа, а ось для матері — це свято, божественна мить.
А з якою відповідальністю підбирали хлопчикові ім’я! Адже ім’я — це оберіг, ключ до накреслення людської долі.
— «Хто втрачає ім’я людини, той втрачає все»,— стверджує народне прислів’я.— Любомир — це символ наших з чоловіком почуттів. Ми покладаємо на нього великі надії, ми віримо, що з ім’ям він понесе у світ любов, мир і добро,— розповідає Мирослава.
Отож за рік і 11 місяців наперекір лікарям, які пропонували кесарів розтин, вирішила народжувати вдома. Тепер Мирослава з приємністю пригадує, як підтримував її чоловік. Він привіз того дня оберемок тюльпанів та нарцисів, запалив свічечки, а вона наспівувала колисанок. То була справжня казка. У світ прийшла ще одна душа — Трояночка. Без насильства і болю. Її загорнули в татову полотняну сорочку. Олесь перерізав пуповину, а плаценту закопали під калиною — символом дівочої краси. Її ім’я розшифровується приблизно так: «тричі сонячна, тричі мужня, квітуча українка».
До речі, мовою санскрит Трояна — квітуча. У книзі «Мислене дерево» Валерій Шевчук стверджує, що Київ свого часу називали Троєю, позаяк засноване місто на трьох пагорбах трьома братами, отже, Трояна — киянка. А за певними історичними джерелами, союз трьох слов’янських племен — антів, венедів і склавинів — мав назву «Троянь». Отож Трояна — українка. До речі, згадаймо, скільки топонімів в Україні з такими назвами.
За українською міфологією, Троян — божество, що уособлює три фази сонця. Значить, Трояна — тричі сонячна! А оце активне чоловіче «ян»! Висновок — тричі мужня! Зазирнувши ж у тлумачний словник, довідуємося, що «троян» — це вид танцю з притупуванням правою ногою. Отже — запальна, бадьора, артистична. А сама цифра «три» виражає самодостатність, асоціюється з поняттям неба і Трійці.
Швидко спливають роки, дітки підростають: Любчику — чотирнадцять, а Трояночці — одинадцять років. За цей час Мирослава здобула вищу освіту, утвердилася в суспільстві — очолила Київський міський центр «Родинний дім», у якому втілюють програму «Наша дитина» та ще багато цікавих проектів. А фестиваль «Родовід», який започаткувала Мирослава разом зі своїми помічниками, набув широкого розголосу й торік зібрав родини вже вдруге — у найгарнішому куточку столиці, у «Мамаєвій слободі». З народженням фестивалю «Родовід» і зародилися, певно, у подружжя думки про продовження й свого роду... Щойно пролунали акорди «Родоводу», як на другий день, а саме 13 червня, Мирослава народила двох дівчаток! Про прихід у світ двійні в родині знали заздалегідь і ставилися до цього з подвійною відповідальністю!
У день святої Трійці щасливе подружжя вже стояло на порозі своєї затісної квартирки з Боженою та Зореславою!
— Щасливі? — запитала я в Олеся.
— Безмежно! Ще навіть і не усвідомлюю, що все це — дійсність!
Татко вибачається, бо вередує меншенька. Тим часом ми з Мирославою прискіпливіше ставимося до мрій і реальностей. Адже важкувато родині з чотирма дітками жити в маленькій «хрущовці»... Минув ще один рік. Відшумів ще один фестиваль, на якому побувала одна з найменшеньких. Дівчатка дорослішають. Батьки радіють з їхніх успіхів. І якщо й справді Божена — Богом дана, то хочеться вірити, що Зореслава прославить родину.

Людмила ЧЕЧЕЛЬ
також у паперовій версії читайте:

• СЕРЦЕ ЩЕМИТЬ ЗА БАГДАДОМ

назад »»»