ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
КИРИЛО СТЕЦЕНКО: "ВЕЛИКІ НАЦІЇ ТВОРИЛИСЯ МУЗИКОЮ"
Коли лунає ім’я Кирила Стеценка, мимоволі думаєш: «Про кого йдеться? Про діда чи внука?»

І це, напевно, добре, бо вони є рідними не тільки по крові, а й за духом (насправді не часто ми можемо цим похвалитися).
Паралелі між долею Кирила-молодшого і долею його діда, відомого композитора Кирила Григоровича Стеценка, просто напрошуються, у них є багато спільного: покликання, неймовірна відданість своїй справі, працелюбність, відчуття внутрішньої свободи і незалежність.
Кирило Григорович Стеценко в українській культурі — постать знакова й трагічна. Він був сином свого народу й заручником свого часу, що наклало відбиток на всю його долю. Він підніс українську музику на небачені висоти, але його ім’я і духовна спадщина довгий час замовчувалися. Народжений для музики, він змушений був служити священиком у церкві, рятуючись від злиднів і пильного ока ГубЧК.
Заслуженому артистові України Стеценку-молодшому, зрозуміло, подібних страхіть не довелось зазнати (хоча складно порівнювати рівень трагізму різних часів), та все одно його шлях вистелений тернами. І тернів тим більше, чим потужніше він втілює свої ідеали, чим впертіше працює.
А роботи й обов’язків він набрав по самі «вінця». Кирило Стеценко є завідувачем кафедри менеджменту шоу-бізнесу КНУКІМу, президентом Міжнародного фонду ім. К. Стеценка, заступником директора Міжнародного інституту метафізичних досліджень, членом Національної ради з питань культури і духовності при Президентові України.
Та за частоколом цих посад чітко проглядає юна постать Кирила Стеценка часів легендарного гурту «Еней», що виник наприкінці 1960-х у Київській спеціальній музичній школі ім. М. Лисенка. Це був перший справжній рок-гурт в Україні, котрий виконував власні твори. Його лідерами стали Кирило Стеценко (гітара, скрипка, сопілка, вокал) та Тарас Петриненко (вокал, клавішні). «Еней» почав з дуже своєрідних обробок народних пісень, згодом, захопившись пізньою творчістю «Бітлз», взявся за аранжування Баха й Хачатуряна. У 1970 році «Еней» дебютував на телебаченні і протягом двох років був там досить частим гостем. Та ось «Еней» звинуватили в буржуазному націоналізмі, заборонили складати власні пісні та робити обробки народних, стерли всі їхні записи на радіо й телебаченні і, нарешті, надійно загнали гурт у підпілля, у якому він протримався до 1977 року.
Стеценка привабила кар’єра професійного скрипаля, він став лауреатом Всесоюзного конкурсу, працював у Рівненській філармонії, а з другої половини 1980-х — коментатором телебачення.
Однак зі шляху скрипаля, що концертує, він не зійшов, виконує музику в дуже широкому спектрі: від класики до джазу, рок-музики й естради.
При тому Кирило Стеценко все глибше занурюється в педагогіку, науку й політику.
Цікавими є його розвідки про здатність музики до раннього діагностування суспільних процесів: те, що в різний час відбувалося на фестивалях «Червона Рута», через два роки повторювалося в державі.
Музика — це інструмент економічної, політичної і культурної експансії. Наприклад, не випадково рок-н-рол добряче посприяв розпаду СРСР, адже він був носієм західної системи цінностей.
Кирило Стеценко досліджує парадоксальність музики. По-перше, їй властива космічна універсальність й об’єктивність чисел та форм, але водночас вона відтворює унікальність людських переживань та емоцій. По-друге, на свідомому рівні людина дуже вільно висловлюється про свої музичні уподобання, при цьому підсвідомо вона може бути цілковитим рабом музики.
На переконання Кирила Стеценка, саме завдяки музиці, Україна має зробити колосальний прорив, спираючись на національне коріння, ініціативність та духовний вектор. Урешті-решт, українці мають найбагатшу у світі музичну культуру (вважається, що є понад 500 тисяч народних мелодій, але зафіксовано ще далеко не все). Після розпаду СРСР з країни виїхало сотні тисяч музикантів, проте від цього їх в Україні... стало ще більше. На російській естраді 80 відсотків — українці.
Музика — найбільш сильний і найменш насильницький спосіб структурування і переструктурування людської свідомості. Можна виокремити близько 10 рівнів музичного впливу — від чистої біології (музика як фізіологічний чинник) до трансцендентального рівня.
Великі нації творилися музикою.
— Пане Кириле, Ви, з одного боку, здаєтесь представником академічного мистецтва: асоціюєтеся з Вашим дідом-класиком, Ви — скрипаль, педагог, науковець, політик; з другого боку, Ви брали участь в рок-русі, нині граєте класику і джаз. То хто ж Ви? Що превалює у Вашій теперішній діяльності?
— Це зовнішнє враження є частиною істини, я себе не відокремлюю від своєї молодості, від того, ким я був, скажімо, в десятому класі,— внутрішній стрижень зберігся. Просто ще розвиваються інші «напрями» душі і розуму, свій образ я постійно домальовую, маю багато захоплень й інтересів, і друга половина мого життя — це є, власне, праця над їхньою гармонізацією, пошук спільного знаменника, більш високого виміру, який би об’єднав усі творчі аспекти, які і для мене, не тільки для оточення, здаються малопоєднуваними між собою.
Протягом останнього десятиріччя я відкрив для себе таку науку, як стратегічний менеджмент. Знову ж таки це віднайдення універсальних принципів організації і самоорганізації. Певно, тому мене зацікавили синергетика і системологія.
І от музикант, який став завідувачем кафедри менеджменту в шоу-бізнесі, раптом без усяких замовлень, просто від серця, одразу після «помаранчевої» революції пише наукову працю «Стратегії культури України, або Філософія та менеджмент самоздійснення нації».
Україні в усіх сферах хронічно бракує якісного менеджменту, бракує національної школи управління. Українці як фахівці можуть робити чудеса, а от здійснювати управління складними системами в економіці, політиці, культурі не можуть,— нема школи, досвіду, певних рис характеру. Ми не звикли бути державною нацією, не звикли бути відповідальними, вольовими, концептуальними і далекоглядними. Наша поведінка більше подібна до поведінки партизан чи підлеглих, поневолених, ми можемо час від часу робити героїчні кроки, але не в змозі утримувати одну лінію протягом багатьох років, бо для цього треба твердо триматися мети й мати міцну волю, щоби не повертати з обраного шляху і не збиватися на спокуси, які з’являються справа і зліва, тобто зі Сходу і Заходу. Нам бракує такої риси, яку в собі цілеспрямовано культивували германці, англосакси, прибалти. Описана в дослідницькій літературі емоційність українського характеру і навіть така позитивна риса, як людяність, не раз спонукали зраджувати принципи, цілі і базові цінності, тому що коли треба вибрати між «істиною і Платоном», то українці частіше міркують так: «звісно, краще істина, але Платон мені дорожчий». І це ми бачимо хоча б з того, як розвивалися історичні події останніх двох років в Україні, коли Ющенко як справжній українець на перший план ставив не принципи, а дружбу, певні стосунки, домовленості. Твердості ж і холодної послідовності, необхідної в захисті принципів, немає. І це теж підтверджує тезу про те, що українці, на жаль, мають дуже слабку школу управління, особливо державного. Немає традиції «панування у своїй сторонці», якщо говорити словами Державного гімну. Це негативно позначається на культурі і мистецтві, тому письменники ідуть в депутати і політику, а музиканти беруться до менеджменту.
— Яким чином можна щось змінити на краще?
— Є два шляхи. Перший — держава починає здійснювати цілеспрямовану продуману національну політику в культурному середовищі. Другий — це шлях ринку, капіталу, бізнесу. Але другий шлях важчий і проблемніший, тому що бізнес в Україні традиційно не є українським, ті, хто має мільйони і мільярди, не є українцями, а якщо вони і є етнічними українцями, то орієнтуються на російську культуру або на блатну субкультуру (я маю на увазі так званий шансон і все, що з тим пов’язане), а також на американські зразки. Тобто представники бізнесу в Україні здебільшого просто не помічають української культури, не знають її, не розуміють, і якщо навіть і мають до неї якусь прихильність, то хіба що до так званого «нафталіну» — вчорашньої української радянської вторинної естради.
Але мій оптимізм спонукає формувати громадські структури взаємодії, національну солідарність у сфері культури, сприяти співпраці мас-медіа, бізнесу і політики. Консолідувавши соратників, однодумців, людей, які зріло ставляться до проблем української культури і мають патріотичне серце, можна було б досягти ефективних якісних змін і зрушити ситуацію в культурі в бік українського майбутнього, тобто такого майбутнього, де Україна була б присутня повноцінно, а не такою, яка завжди тільки доношує те, що вже колись одягали багатії, була б серед лідерів, здатних створювати нові світові тенденції у сфері культури, зокрема музики.
— Якими діями, акціями, концертами, книгами, проектами Ви готові здивувати?
— Досить складне запитання. Я сам себе хочу здивувати, і бажано — значними важливими подіями-акціями національного масштабу. Мене стримує й обмежує викладацька робота в університеті культури, забирає час, яким я міг би скористатися для творчості, але, з іншого боку, дивлячись уперед, я розумію, що виховую (хотів би в це вірити) майбутніх партнерів і соратників, хай 5-10 відсотків моїх студентів стануть такими, з ким можна взаємодіяти, втілюючи проекти, які я задумав здійснити і на які мені напевно не вистачить життя. Безумовно, це мотивує мою подальшу роботу. Досвід, який я здобув в університеті, викладаючи й аналізуючи стан культури і шоу-бізнесу, потребуватиме від мене написання книг, переважно навчальних — новаторських посібників. Я мушу це зробити, тоді я міг би спокійно піти з цієї роботи, щоб більшість часу приділяти творчості.
Мене, зокрема, з дитинства дуже цікавить одна із загадок Йоганна Себастьяна Баха. Він написав для скрипки соло три сонати і три партити. Партити — це танцювальні сюїти, кожна має кілька складових, які є нічим іншим як народними або світськими танцями. Ще в середніх класах школи, захопившись рок-музикою, я розумів, що рок «заводить». А як танці Баха можуть «заводити»? І коли мені вже було років сорок, я побачив, що насправді ці бахівські жиги, гавоти, буре, сарабанди, алеманди може танцювати й сучасна людина. Так, Бах з них зробив високе мистецтво для слухання, та вони не перестали бути танцями, і я подумав, що в народній стихії є ті ж самі механізми, які створили рок-музику з її драйвом. Нині я намагаюсь практично віднайти в творчості Баха народні першоджерела, які мали в собі танцювальні імпульси. Твори Баха будуть виконані мною в такій манері, щоб підкреслити драйв, пружність, енергетику, танцювальний нерв, який там є. Друга версія цієї програми — виконання цих творів Баха в супроводі ударних інструментів, партію барабанів я пишу сам як композитор. Проект я назвав «Drum&Bach» (твори Баха з підкресленням народної танцювальної основи для дуету електроскрипки й ударних інструментів). Якщо мені вдасться його втілити, можна і треба буде його показувати в Європі і в Америці, це має бути світовий проект, бо він справді цікавий.
Ще мене цікавить Вівальді. Сформувався задум, як інтерпретувати його популярний цикл з чотирьох концертів «Пори року», у якому музиканти оркестру є одночасно й своєрідними акторами міміки і жесту. Як режисер я хочу зблизити драматичний і музичний жанри, крім того, поставити балет на цю музику. А оскільки я ще працівник телебачення з багаторічним стажем, то це дійство я бачу як новий вид мистецтва — телеперформенс. Не буду всі секрети повідомляти, але гадаю, що такий проект теж вартий світової презентації. Ця ідея в мене виникла, коли я на літаку повертався до Києва з Парижа після того, як на острові Мадейра (Португалія) виконував з місцевим оркестром «Пори року» Вівальді. Я летів і розмірковував над тим, як можна класичні полотна представити людям, щоб це було сценічно, парадоксально, щоб таке шоу справляло враження навіть на людей, не готових до сприйняття серйозної музики. До речі, Паганіні, виконуючи надзвичайно глибокі і складні твори, репрезентував нові дивовижні прийоми гри на скрипці, він грав для всіх: і для естетів, і для людей з вулиці, у нього були такі фрагменти, у яких він імітував співи птахів, мекання кози, мукання корів, нявчання котів, кування зозуль, скрип колеса тощо, тобто він працював на весь спектр публіки, яка могла прийти на його концерт.
— Де це можна ставити?
— Я не боюсь експериментувати, перебуваю в постійних пошуках, але, як це часто буває, легше придумати, ніж реалізувати. Дійства на музику славетних композиторів можна ставити на оперних сценах, спеціально обладнавши їх, маючи спеціальну телевізійну техніку, отже кошториси цих проектів «потягнуть» на велику суму, але якщо це робити з прицілом на світові тури за участі найкращих виконавців, то «телеперформенси» себе, безумовно, виправдовуватимуть, тому що будь-яка сенсація, нова ідея, нова вистава привертатимуть численних глядачів, це може стати певною модою, і я був би щасливий, якби мені все це вдалося реалізувати.
Серед вимріяних задумів — телевізійна програма «Коронний номер»: всеукраїнський чемпіонат виконавських мистецтв, переможці якого брали б участь у всесвітньому чемпіонаті, який щороку влаштовують у Лос-Анджелесі в Голлівуді. Проект буде реалізований, якщо мені вдасться консолідувати партнерів, я сподіваюся на співпрацю з каналом «1+1» і з найбільш відомими корпораціями, які виробляють товари і послуги для масового споживання, наприклад, у сфері зв’язку, солодощів тощо. З одного боку, цей цікавий проект дав би сотням і тисячам українських талантів можливість отримати ще один шанс себе показати, причому не тільки в співі, як це роблять телевізійні канали, де переважно фігурують дівчатка-«лолітки». Цей чемпіонат був би відкритий для людей будь-якого віку і поширювався на всі види мистецтв, які називаються виконавськими. Вихід до світового конкурсу — ще одна можливість позитивно показати Україну, її сутність, адже однією з умов «Коронного номеру» є виконання саме українських творів, обов’язково українською мовою. Нас досі сприймають як «рашен» або асоціюють з Чорнобилем. На щастя, дуже позитивну роль зіграла «помаранчева» революція: світ побачив, що ми не росіяни і що ми не лишень населення, яке постраждало від Чорнобиля. Ми все ж таки активні люди з притаманними нам свідомістю, ідеалами. І що, як не мистецтво, здатне репрезентувати будь-яку країну і націю у світі? Тільки мистецтво може показати душу народу, його цінності, національну сутність і неповторність.

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»