ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА КУЛЬТУРА
ГОЛУБЧИКИ ЧИ ЛЮДИ?
Фантазії режисерів-постановників Київського державного театру драми і комедії на Лівому березі Дніпра воістину немає меж. Ідея «схрещення» класичної п’єси й радянських пісень кілька років тому з’являлась у художнього керівника театру, народного артиста України Едуарда Митницького — втіленням її стала вистава «Я вам потрібен, панове!» (за мотивами комедії О. Островського «На всякого мудреця доволі простоти»).

Експерименти театру тривають і ускладнюються: якщо в попередньому драматургічно-вокальному шоу за основу було взято один літературний твір, то постановник нової вистави — «Голубчики мої» — режисер із Москви, народний артист Росії Юрій Погребничко виготовив сценічний «коктейль» з трьох компонентів — двох літературних творів: роману Ф. Достоєвського «Злочин і кара», ліричної драми О. Володіна «З коханими не розлучайтесь» (написаної у 1960-ті) і знову-таки бадьорих радянських ретро-шлягерів.
Вийшла, як ви розумієте, непроста вистава, у ній чимало треба здогадуватись, домислювати, домальовувати другий і третій план. Іншими словами, розвивати образно-асоціативне мислення. Якщо вам пощастить розвинути його достатньо для того, щоб зрозуміти, чому в одязі головних героїв (особливо героїнь) так по-чудернацькому поєднуються шапки-вушанки, вуалі, вечірні сукні й тілогрійки (з чоловіками трохи простіше: вони одягнені у смокінги й чорні пальто), ваш час буде витрачено не марно.
Та суть, звичайно, не лише у зовнішньому антуражі сцени. Хоча і в ньому великою мірою теж, оскільки у сценографії так багато символів, що вони допомагають зрозуміти задум постановника. Скажімо, у приміщенні міського суду, де одна за одною слухаються справи про розлучення, на кожному ґаночку — виліплено закоханих голубка із голубкою. Мабуть, уособлення мрій цих людей, котрі ще недавно захоплено освідчувалися в коханні й бачили світ лише у світлих кольорах. А ось сіре, іржаве залізо, що проступає крізь теплий цегляний колір, ще одне нездійснення мрій про теплий, затишний дім — сімейну «фортецю».
Проте головне все ж таки текст. Або мовчання, міміка й жести, завдяки яким стають зрозумілими думки й почуття, які можуть змінюватись за лічені хвилини. Спробуйте розібратись в душах цих людей: спочатку вони скаржаться, звинувачуючи одне одного в усіх смертних гріхах (один хоче розлучатись, другий — нізащо), потім плачуть, обіймаються й обіцяють помиритися. А відважній судді доводиться блукати лабіринтами чужої душі (котра, як відомо,— «темний ліс»), аби ухвалити справедливе рішення. Кожна ситуація — чиєсь подружнє життя, в якому утворилась «тріщина». Інколи ремонт можливий, інколи — ні. Причини розлучень найрізноманітніші, проте парам більш-менш вдається привести їх до спільного знаменника — здебільшого звучать формулювання «не зійшлися характерами» й «немає нічого спільного». Лунають і поодинокі: «Він (або вона) мене не кохає». Та в одній подружній парі навіть відверте зізнання чоловіка, що він кохає... ні, не свою дружину, а зовсім іншу жінку, не спонукає його подругу життя погодитись на розлучення. «Ну то й що? Живуть люди і без кохання»,— відповідає вона й «логічно» продовжує: «Чи й не дивина — у всіх є інша жінка».
Ще цікавіше почути, як пояснює свою, м’яко кажучи, неджентльменську поведінку з дружиною герой з прізвищем Шумилов: «Чайник я кинув просто так, задля цікавості. А нічну сорочку порізав у відповідь на її щоденні докори». На тлі таких-от епізодів розгортається велика історія розлучення й усвідомлення неможливості жити одне без одного головних героїв п’єси О. Володіна — Каті й Міті (гадаю, багато хто пам’ятає екранізацію цього твору — телефільм «Не можу сказати «прощавай», де Катю і Мітю грали Ірина Алфьорова та Олександр Абдулов). Із героями ліричної мелодрами 1960-х усе більш-менш зрозуміло, а от персонажі Достоєвського... У сценах зі «Злочину і кари» (їх за кількістю значно менше) Раскольников, Свидригайлов, Порфирій Петрович, Дуняша, Соня з глибокодумними обличчями ведуть бесіди про високі філософські поняття: чи існує інше (крім земного) життя, про віру в привидів і, звісно, про те, чи міг Раскольников убити людину. Ну і про кохання, певна, також, але якось фрагментарно.
Авторка цих рядків у жодному разі не проти театральних експериментів, але, як на мене, з’єднання цих двох творів у одній виставі — все ж надто штучне. Бо надто різні тематика й проблематика. Однак у мистецтві нічого неможливого не буває, і багато залежить від індивідуального сприйняття.
Про пісні у виставі «Голубчики мої» — окрема розмова. Їх виконує то чоловічий, то жіночий, то зведений хор. Коли лунають «Ландыши», «Сиреневый туман», «Стою на полустаночке», «На тебе сошелся клином белый свет» та інші старі, добрі мелодії, глядачі (особливо старшого покоління) ностальгійно усміхаються, теплішає на душі. Люди слухають музичні номери, як концерт (на зразок «Старих пісень про головне») і не замислюються, навіщо ці пісні у виставі. На мою думку, для того, аби нагадати: чисті почуття є, тільки треба вміти не розпорошувати їх.
також у паперовій версії читайте:

• ОСКАР БОГУ: НЕ ДУМАЙТЕ, ЩО ПРЕМІЯ...
• «ЄВРОБАЧЕННЯ» ПІСЕННЕ Й ТАНЦЮВАЛЬНЕ

назад »»»