ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА КРИМІНАЛ
І ЗНОВУ ПРО РЕЙДЕРІВ

Приводом для того, аби знову порушити проблему рейдерства, став черговий конфлікт, який назріває між Президентом України та парламентом. Предметом суперечки став Закон «Про господарські товариства», точніше поправки до нього. Верховна Рада двічі схвалювала відповідний законопроект більшістю голосів і двічі глава держави його відхиляв.

Мало того, на підтвердження незворушності своєї позиції він 12 лютого цього року видав Указ «Про заходи щодо посилення захисту права власності», яким доручив урядові внести до парламенту законопроект про встановлення кримінальної відповідальності за рейдерство. В чому суть незгоди?

Предмет колізії
Поправки стосуються двох статей названого закону: 41-ї та 60-ї, де йдеться про те, що загальні збори учасників господарського товариства (акціонерного товариства чи товариства з обмеженою відповідальністю) вважаються правомочними та повноважними, коли на них присутні особи, котрі мають в сукупності не менш як 60 відсотків голосів. Поправки ж, автором яких є депутат від фракції Партії регіонів Юрій Воропаєв (обіймає посаду голови підкомітету Верховної Ради з питань господарського законодавства), передбачають знизити планку кворуму до 50 відсотків.
Яке відношення до цих суто господарських питань має рейдерство, спитаєте ви? Річ у тім, що в суспільній свідомості склався дещо міфологізований образ рейдерів. На думку більшості, це — спеціалізовані фірми, котрі складаються з професійних юристів, розвідників, штурмовиків і охоронців, які ледь не розміщують в Інтернеті прейскурант на свої послуги із захоплення підприємств, або навпаки з їхнього захисту від захоплення. В Росії, можливо, такий вид бізнесу існує, але в Україні картина дещо інша. Тут рейдерством переважно називають корпоративні конфлікти, де ворогуючі сторони деінде для проведення силових операцій наймають сторонніх людей. Тому для них ключову роль у захопленні підприємства, що належить до колективної форми власності, є загальні збори акціонерів.
Представник регіоналів пояснює свої пропозиції тим, що таким чином, мовляв, буде вирішено проблему навмисного блокування міноритарними акціонерами проведення загальних зборів. Погодьтесь, на перший погляд, звучить переконливо. Одначе тільки для тих, хто не дуже уявляє різницю між мажоритарними і міноритарними акціонерами. Отже, пояснимо ці терміни. Мажоритарними акціонерами вважаються ті, котрі мають не менш як 30 відсотків акцій. Всі інші, хто має 29, чи 1 відсоток, вважаються міноритарними.
У наших умовах мажоритарні акціонери — це зазвичай директори підприємств або їхні близькі люди. У нас поширені випадки, коли директор фабрики чи заводу нібито нічого не має, окрім зарплати,— він людина найманої праці. Власником є акціонерне товариство, де переважною кількістю акцій володіє якась маловідома фірма. А вже ця фірма належить чи то батькам, чи то дітям, чи то якимось іншим близьким родичам директора.
Міноритарні акціонери — це здебільшого працівники фабрики чи заводу, котрим акції дісталися усім порівну ще під час приватизації, що масово проводили на початку 1990-х років. Тоді ці ваучери-акції, здавалося, коштували дешевше за папір, на якому вони надруковані, але розумні люди (до їхнього числа насамперед належали директори підприємств), добре розуміли, в чому суть і тишком-нишком усі ці роки їх скуповували, аж поки не стали мажоритарними акціонерами.

Як украсти завод
Тепер нас намагаються переконати, що міноритарні акціонери, тобто працівники заводів і фабрик, у котрих вистачило розуму не продавати свої акції за безцінь, навмисно блокуватимуть проведення загальних зборів. Чи ви повірите в таку нісенітницю? Та нізащо. Уявіть, що в колективі, де ви працюєте, мають відбутися збори, на яких вирішуватиметься питання, кого обрати новим керівником. Чи блокуватимете його проведення шляхом своєї відсутності на ньому? Знову ж таки — ні. Навіть якщо ваш голос не матиме сили, ви, маючи інстинкт цікавості, прийдете послухати і подивитися на те, хто завтра буде вашим начальником. На загальних зборах акціонерів вирішуються не лише кадрові питання, а й питання про розподіл прибутку товариства, продаж його майна чи взагалі про його ліквідацію.
Отже, аргумент про навмисне блокування зборів міноритарними акціонерами надуманий. Якщо, звичайно не поглянути на ситуацію з іншого боку. Уявімо, що директор підприємства, котрий прямо чи опосередковано є мажоритарним акціонером, вирішив забрати його у приватну власність, щоб акціонери, скільки б їх там не було, не морочили йому голову, а він міг би розпоряджатись своїм заводом як абсолютний монарх. Уважно пильнуйте за алгоритмом його дій.
Спочатку він оточує свій завод мережею невеликих фірм-посередників, котрі йому підконтрольні. Потім починає навмисно «доводити» підприємство до банкрутства: купує у них сировину і електроенергію за завищеними цінами, а потім продає їм готову продукцію за заниженими. Через кілька місяців такого «господарювання» будь-яке квітуче підприємство може збанкрутувати. Тоді його можна буде купувати за безцінь.
Схема нібито проста, але втілити її в життя можна лише за однієї умови: якщо у директора буде більшість слухняних акціонерів, які не ставитимуть на загальних зборах питання про заміну неефективних менеджерів-управлінців, котрі навмисне ведуть підприємство до банкрутства, а потім не заперечуватимуть проти продажу його за безцінь.
Так колись робили за часів Кучми, і люди лише з мовчазним докором спостерігали за тим, як розкрадають спільно нажите майно. Але той час минув, і нині на будь-якому заводі чи фабриці обов'язково знайдеться своєрідна «опозиція», котра розкриє людям очі на те, що їх дурять.

Перемагає сильніший
Повернімось до того, з чого почали розмову. Якби загальні збори акціонерів проходили чітко за статутом і чесно, горя не було б, особливого значення не матиме, яка планка їх кворуму — 60 чи 50 відсотків. У розвинутих країнах Європи вона й того менше, але живуть люди й не скаржаться. Вся біда в тім, що у нас ці збори на кожному кроці перетворюються на фарс. Сумна вітчизняна практика свідчить, що реально зібрати невеликий гурт акціонерів, на яких ухвалити рішення, котрі докорінно змінять долю як підприємства, так і його працівників. Потім принести до райдержадміністрації для реєстрації запротокольовані рішення нібито загальних зборів.
Можна потім скільки завгодно переконувати, що результати голосування сфальсифіковані, що протоколи зборів підроблені, але якщо залучено «своїх людей» в міліції, суді та прокуратурі — кричи, хоч лопни, а нічого не доведеш. Звичайно, впливовим аферистам недешево обходиться фінансування адмінресурсу, тому зниження планки кворуму — це для них «царський подарунок». Звичайно, тепер обсяг фальсифікацій істотно знизиться і махінації обходитимуться набагато дешевше.
А от у людей за таких обставин часто не лишиться іншої можливості запобігти шахрайству, як зірвати такі «збори» способами, схожими на хуліганські. Та найчастіше навмисним блокуванням загальних зборів з боку міноритарних акціонерів. Тобто того, чого так бояться автори сумнівного законопроекту.
Для того, аби відстояти праве діло, бажано надати своїм діям легальне забарвлення, як це було зроблено під час минулорічних подій навколо Акціонерної компанії «Київгаз», про які ми розповімо, не віддаючи особистих симпатій жодній стороні.
Отже, її акціонери також розподілилися на два табори. Одні хотіли провести загальні збори акціонерів, щоби ухвалити якісь важливі рішення, інші були сповнені рішучості цих зборів не допустити, вважаючи, що рішення там ухвалюватимуть незаконні. Проте, готуючись до рішучих «військових» дій, обидві сторони заздалегідь запаслися рішеннями та ухвалами Печерського районного суду Києва.
Вони були отримані за схемою, коли один акціонер звертається з позовом до іншого з якогось незначного питання, але в забезпечення свого позову вимагає провести загальні збори акціонерів чи заборонити їхнє проведення. Інакше постраждає його священне й недоторканне право власності.
Неозброєним оком було видно, що в обох випадках позов висунуто до самого себе через підставних осіб, але в обох випадках суд задовольнив вимоги позивачів. Тобто одне рішення суду зобов'язувало «Київгаз» провести збори, інше забороняло це. За таких обставин перемогти могла лише сторона, у якої міцніші м'язи. Так воно згодом і сталося. Верх отримав той, хто зібрав під свої прапори сотню хлопців студентського віку, котрі не дуже вникали у суть конфлікту. Зате після бійки будь-хто, ставши переможцем, міг із чистою совістю доводити, що діяв на законних підставах відповідно до рішень суду. А будь-хто, лишившись переможеним, міг називати себе жертвою рейдерської атаки й судового свавілля.
Отже, відстояти планку кворуму в 60 відсотків, звичайно, важливо, але не все. Щодо встановлення карної відповідальності за рейдерство, котре пропонує запровадити глава держави, то нагадаємо читачеві, що в чинному кримінальному кодексі й без того досить статей, за якими можна покарати за незаконне заволодіння чужою власністю. Це передовсім «Масові заворушення» (ст. 294, до якої входить захоплення будівель чи споруд), а також крадіжка (ст. 185), шахрайство (ст.190), службове підроблення (ст. 366) й багато інших статей, включаючи бандитизм (ст. 257).
Було б лише бажання виконувати існуючі закони.

Юрій КОТНЮК
також у паперовій версії читайте:

• АЗАРТНИЙ ГРАВЕЦЬ СПРОБУВАВ ПІДПАЛИТИ КАФЕ
• КОНОПЛІ — ДЛЯ «ПАПУГ»

назад »»»