ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ОСВІТА
ЦЕ НЕЗБАГНЕННЕ ЧАДО
Часом другого народження особистості назвав підліткову пору видатний психолог О. Леонтьєв. І народження це, на жаль, не обходиться без мук.

Страждають підлітки через нерозуміння дорослих, збентеження почуттів, суперечливі наміри, інтересів, устремлінь і ще багато чого. Страждають і дорослі: діти грублять, замикаються в собі... Світ підлітків складний, сповнений щогодинних перемін.
Водночас він відкритий для змін на краще, до взаємного розуміння. Бути зрозумілими — найперше, чого прагнуть підлітки. Хочемо цього й ми, дорослі. Та не завжди вдається досягти бажаного. Мабуть, тому, що часто-густо не вміємо підібрати ключика до їхніх сердець, підходимо до них з готовими мірками — то надто дитячими, то надміру дорослими. Психологи, зокрема харківські, проводять дослідження, під час яких просять підлітків розповісти про себе. Ось деякі їхні, так би мовити, психологічні начерки.

Портрет і автопортрет
Четвертий клас, ліцей № 6. «Я — Іван Петренко, навчаюсь добре, люблю свою собаку, маю багато друзів у школі й удома...» І так далі в тому ж дусі. У шостому класі картина зовсім інакша. Опитано інкогніто (не захотів себе назвати), відповіді повніші, детальніші: «Я відчуваю, що зі мною щось коїться. Недавно закохався у дівчину, а тепер вона мені вже не подобається. У мене складні стосунки з друзями. Торік захопився тенісом, а сьогодні вже кинув ракетку...» І таке інше. Як бачите, натомість зовнішніх факторів на перший план виступають зовсім інші. Семикласники, приміром, обмежуються формальними відомостями про себе і свої плани на майбутнє: «Навчаюсь слабко, тому збираюсь вступати в ПТУ. Планую бути водієм з міжнародних перевезень...» І, нарешті, восьмикласники пишуть про себе (теж інкогніто): «Я багато думаю про майбутнє. Боюсь, що моя мрія не збудеться, бо в мене є вади, хоча загалом я людина непогана. Не знаю, чи вистачить у мене здібностей досягти мети — вступити спершу в технікум, потім, можливо, у ВНЗ...»
Мета — створення психологічного портрета — тільки у 4-класників не викликає труднощів і сумнівів. Щодо решти опитаних — складніше. Трудність полягає в тому, що це завдання воднораз притягує і відштовхує підлітка. Показово, що в одному віці діти, як правило, підписують свій «портрет», в іншому — ні. Уперше прагнення до анонімності проявляється в 5-му класі. В цьому — прагнення відгородити свій внутрішній світ, захистити себе і своє «я». Шестикласник уже більше розповідає про себе. Головне в його розповіді — відчуття власного зростання, розвитку, спроб зрозуміти суть особистісних перемін. На межі 6–7 класів, у період підліткової кризи, відбувається яскраво виражений перелом: недоросток з істоти відвертої, схильної до діалогу, стає «закритим». Портрет 7-класника зовні схожий на 4-класника — він складається переважно з суто зовнішніх, формальних характеристик. Якщо 11-річний підліток вважає їх важливими, то семикласник користується ними для захисту власного внутрішнього світу від зазіхань ззовні.
Портрет восьмикласника свідчить про потреби розібратись у своїх переживаннях, поділитись ними, це багато в чому пов’язано з тим, що він мусить вирішувати важливі проблеми самовизначення, вибору майбутньої професії, подальшої освіти...

На гойдалках
Ставлення підлітка до себе, коли періоди відвертості і схильність до діалогу, потреба в ньому, змінюються прагненням «закрити» свій внутрішній світ, мають усвідомлюватись батьками, вчителями, всіма дорослими, котрі оточують його. Звісно, період відкритості й закритості в кожної окремої дитини може й не збігатися із загальновіковими нормами. Він може виявитись максимально відкритим, схильним до спілкування з дорослими з приводу проблем, що його хвилюють, не в шостому класі, як переважна більшість, а в п’ятому чи сьомому. Батьківська інтуїція, тонке відчуття його розвитку підкажуть, коли варто бути максимально тактовним і не наполягати на обговоренні чи вирішенні проблем, якимось чином пов’язаних з його внутрішнім світом.
Відомо, що в період, який педагоги, науковці назвали «часом закритості», діти сприймають втручання як спробу грубого впливу на них. І відповідно на це реагують, навіть на нейтральні зауваження, висловлені дорослими. Для того, хто це усвідомлює, вже не здається незрозумілим, коли підліток на запитання матері — «Чи ти обідав?» — раптом починає «кип’ятитись», висловлює своє невдоволення: «Лізете до мене в душу, дайте мені спокій...» І навпаки, у період відкритості недоліток потребує більшого спілкування, прагне виговоритись. Якщо йдеться про шестикласника, задовольнити цю потребу можуть і ровесники, тоді як 8-класник, у якого виникають складні проблеми, дуже гостро потребує спілкування з дорослими. І не з усіма, а лише з тими, кому він довіряє, хто зацікавлений у його подальшій долі. Такими дорослими співрозмовниками, на мій погляд колишнього вчителя, мають бути насамперед батьки, дідусі-бабусі, інші близькі люди. Якщо уважно поглянути, за якими параметрами підлітки оцінюють себе, то, хоч це й дивно (кажуть: вони такі різні), маємо переважно однорідність у дітей одного віку. Так, для чотирикласника значущим є його становище в сім’ї, школі, те, чим він володіє (іграшки, домашні тварини, речі тощо). У п’ятикласника переважають дружні захоплення. На запитання: «Що я знаю про себе?» дівчина, приміром, відповідає: «У мене є подружка». Для шестикласників важливими здаються особливості власної зовнішності, поведінка, стосунки з однолітками протилежної статі. У семикласників переважають життєві плани, професійне самовизначення і пов’язані з цим здібності, вміння, інтелект. І, нарешті, восьмикласники насамперед визначають ступінь своєї самостійності, дорослості, для них характерні порівняння з однолітками: «Такий, як усі... Не такий, як усі».

Плюс-мінус рефлексія
Якщо уважніше придивитись, то можна побачити: варіанти всередині загальних вікових стереотипів значною мірою залежать від моди, громадської думки, котрі панують у тій чи іншій групі підлітків. Так, за загальної важливості для шестикласників своєї зовнішності, понад усе поціновується зріст, статура, зачіска... Однотипність відповідей у кожному конкретному класі засвідчує: ставлення школяра до себе значною мірою залежить від стандартів, що прижилися у тій чи іншій підлітковій групі. Наголошую на цій обставині тому, що батьки часто не беруть її до уваги, оцінюючи дитину за власними життєвими мірками сьогодення або часів своєї молодості чи порівнюючи з дітьми знайомих чи співробітників. Тому й не знаходять порозуміння з рідними дітьми. «Я такий, як усі» або «Я не такий, як усі» — подібні порівняння дають підліткам можливість виробити чи перевірити ставлення до себе дорослих. Якщо батьки хочуть допомогти власній дитині розібратися в собі, правильно оцінити свої плюси й мінуси, їм варто дізнатися, що найбільше поціновується однокласниками їхнього сина чи доньки. Це важливо, але все-таки — не першочергове. Чи не найголовніше — навчити недолітка бачити й оцінювати себе, не порівнюючи з іншими, а з самим собою: я — вчора, сьогодні, завтра... Або який я нині, яким можу бути згодом...
Уміти порівняти себе із самим собою — завдання нелегке навіть для сформованої, зрілої людини. Воно потребує постійних духовних зусиль, уміння вивільняти самооцінки від суб’єктивізму, навіть мужності у визнанні власних помилок і поразок, уваги до незначних подій, учинків. Але підліток, хоч це й здається парадоксальним, вирішує таке завдання практично щодня. Саме в цьому віці гостро, як ніколи, людина відчуває переміни, котрі з нею відбуваються, намагається зрозуміти й осмислити: звідки й куди вона іде. Інша справа, що спроби ці інколи нагадують біг на місці. Зрозуміти себе недолітку складно насамперед тому, що він не вміє аналізувати явища в ньому самому і навколо нього. Він може годинами згадувати, як на нього хтось подивився, які слова йому сказали, будувати в уяві фантастичний тріумф або як «віддячити» капосникові. Але далі таких емоційно насичених сцен — справа не йде. Не йде тому, що немає способів інакшого ставлення до себе. Маються на увазі способи, які в сучасній науці називають рефлексивними. Аби розібратись в якійсь значущій події, необхідно відсторонитись від неї, стати в самоспостережну позицію, зрозуміти мотиви, поводитися так чи інакше.
Батьки можуть і повинні допомогти в такому віці своєму чаду. Приміром, ваша донька розповідає вам про те, що вчитель до неї несправедливий. Попросіть її переповісти ту саму історію, але так, як її побачили вчитель або подружка, котра при цьому була присутня. Така «вправа» допоможе дівчинці поглянути на себе, так би мовити, збоку, глибше зрозуміти причини своїх вчинків, а також своїх «противників», інакше оцінити те, що здавалось несправедливим. Але менше за все в такому випадку слід з’ясовувати: хто винен? Мета інша — допомогти підліткові зрозуміти позицію іншої людини. Навчитись цього — означає зробити перший важливий крок у розвитку його самосвідомості.

Віталій СТЕГНІЙ, Харків
також у паперовій версії читайте:

• НЕ ПРОСТО ЗВУКИ...
• ЗОЛОТІ СЛОВА

назад »»»