ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
"КАМЕРАТА" - ЦЕ ВСЕСВІТ НАЦІОНАЛЬНОЇ МУЗИКИ
Білорусія для багатьох людей асоціюється з поетом Янкою Купалою, письменником Василем Биковим, ансамблем «Пісняри». Але життя формує нові цікаві постаті і духовні явища, які стають, так би мовити, маркою, символом, брендом країни. Нині братню Білорусь дивовижно яскраво віддзеркалює акапельний ансамбль «Камерата» з Мінська, він унікальним чином сконцентрував у своїй видатній творчості дух нації. Якщо ви хочете відчути білоруське небо, ліси, річки, болота, колорит білоруської глибинки, то для цього вам потрібно зануритися, наприклад, у «Дзіво» (так називається останній альбом «Камерати»). У композиціях білорусів — о диво! — можна почути пташиний спів з національним забарвленням і відчути аромат польових квітів з національним «присмаком».

У репертуарі колективу сплавлені різні музичні напрями — від класики до джазу. Самі ж виконавці визначають свій стиль як вокально-симфонічно-етнічний. Цікаво, що крім традиційних голосів (тенор, сопрано, альт та ін.), вокалісти активно використовують прийом уподібнення різним музичним інструментам (у них є свій Луї Армстронг, ім’я йому — Ігор Мельников).
Ніяких миготливих вогнів, що танцюють, лазерів, обов’язкових для сучасних шоу, ритмовидригувань. Тільки сцена, мікрофони й голоси — чисті, прозорі, сильні. Народні. Академічні. Естрадні. Казково-екзотичні. Медитативні.
На наших очах народжуються різні звуки: щебет птахів, шум хвиль, вітер... Заплющте очі — і море намалюється саме собою («Болгарська фантазія»), а то раптом виникають замети, хуртовина, поземка («Сніги...»). Уявіть, якої майстерності за численні концерти досягли музиканти, щоб голосами відтворювати електроніку! У той час як на сцені — тільки сім голосів і нічого більше. Потрібно також відзначити — музиканти таки консервативні (що тільки підкреслює їхній професіоналізм): вони виступають в однакових костюмах, у них відточена хореографія (о, які красиві вони вибудовують хороводи!).
Вони не схожі на жоден інший вокальний колектив: незвичайна манера співу й оригінальний репертуар створили той неповторний стиль, що притаманний тільки цьому білоруському ансамблю,— нині у світовій музиці вокальна група «Камерата» навряд чи має аналоги.
Усі ці факти, природно, стали запорукою того, що Великий зал Національної музичної академії імені Чайковського був заповнений ущерть. Цілком природним було також те, що концерт вів джазовий енциклопедист — дотепний Олексій Коган. Він, до речі, повідомив, що до організації концерту абсолютно не причетні державні структури, про все подбав Володимир Камінський — не олігарх, не шоу-бізнесмен, а просто великий шанувальник гарної музики.
Хоч це, може, й здасться дивним, уперше, нагадаємо, «Камерата» з’явилася в Києві торік на чудовому фестивалі «VOCAL ZONE», започаткованому видатним українським секстетом «ManSound»
На сцені дивовижна сімка з’явилася в такому складі і вигляді: чоловіки Ігор Мельников (баритон, аранжувальник, художній керівник), Олександр Довнар (тенор, композитор), Олексій Бурделев (бас) були в строгих темних костюмах у тоненьку світлу смужку, дами Юлія Короткевич (альт), Галина Гординець (сопрано), Тетяна Питалева (сопрано) вбралися в довгі плащі, дещо вирізнялася в брючному костюмі ефектна блондинка Ольга Воробйова (альт, композитор).
«Камератівці» то занурювали публіку в білоруські медитації («Знічка», «Люба», «Коляда», «Споткання»), то веселили її знаменитими джазовими хітами («Стамбул», «Болгарія»), то втягували в танцювальний карнавал бразильською «Мамбою». Усе в їхньому виконанні здавалося органічним, рідним. Але найцікавішою гранню «Камерати» все-таки є авторські композиції — «шаманство» білоруського штибу. Серцевину цього чаклунства певною мірою характеризують слова Ольги Воробйової, якими вона передувала одну з композицій: «Уявімо величезний відтинок часу: від початку зародження життя до наших днів. Чудесним чином ущільнимо його і помістімо в кулю. А тепер спробуймо цю кулю, в якій є все, розглядати». Таких сконденсованих композицій-«куль» у «Камерати» напрочуд багато, і на слух ця складна етноекзотика, слава Богу, не сприймається як хаос музичних експериментів, щоразу це гармонія в мереживі мелодій. Правда, на «біс» «Камерата» подарувала один з геніальних віденських вальсів «Над прекрасним блакитним Дунаєм» Штрауса.
До нашої «Вітальні» навідалися троє «камератівців» — художній керівник Ігор Мельников, альт Ольга Воробйова, тенор Олександр Довнар. У бесіді вони доповнювали одне одного, тому й цього разу творчість вийшла колективною («сольні» репліки позначені конкретними прізвищами).
— Чи сподобалася вам київська публіка?
— Дуже сподобалася! Фантастика! Вельми приємно було виступати. Відчувається, що давно на нас чекали.
— Взагалі у Києві публіка не «голодна», вихована і цільова, скажемо так.
— Нам подобається співати перед підготовленою публікою, у якої є музична освіта, яка знає, на що звернути увагу, відчуває всі нюанси.
— Чи була в Білорусі або за кордоном хоч одна критична публікація про «Камерату», яка б дуже засмутила вас, але кожен, проте, у душі розумів, що написано правду.
Ольга Воробйова: — Цією зимою нас розкритикували в Німеччині за те, що ми вийшли на сцену в пальтах. Концерт відбувався на відкритому майданчику за мінусової температури, а я і Юля Короткевич були дуже хворі, нас «накачали» антибіотиками. Якби ми вийшли без пальт, то про продовження туру не варто було б і мріяти. Але, як бачите, це не була критика творчості.
— А в якій країні найкраще вас приймали?
— Публіка в різних країнах відчутно різна. В Америці приймають ніби на «ура», але це не від душі. Просто в них стиль такий. А потім вийдуть із залу і відразу забудуть того, кого хвилину тому викликали на «біс». У Китаї нас постійно бентежило те, що китайці шалено починали аплодувати в середині композиції, ми навіть оглядались: чи не вийшов позаду нас клоун. У Польщі, Швейцарії, Норвегії ми часто виступали в клубах. Усе було гарно, але люди там приходять на концерти, щоб зустрітися з друзями чи з нудьги. У нас же йдуть по духовну поживу. Наша публіка набагато освіченіша, вдячніша, емоційніша. Але найбільш приголомшливий концерт за останній час справді був у Києві, ніхто з цього приводу сперечатися не буде. В Одесі нас також дуже тепло приймали. А ще... у Німеччині до нас після концерту підійшли глядачі і сказали фразу, що дуже схвилювала: «Нам, німцям, не вистачає релігії, а ви своєю музикою даруєте її нам».
— «Камерата» має статус філармонійного колективу. Чи означає це, що держава вам усіляко допомагає?
— Держава допомагає фрагментарно. Ми забезпечені репетиційною базою, певною мірою — апаратурою. Іноді для нас шиють костюми. Концертно-гастрольна діяльність більш-менш налагоджена тільки в межах Бєларусі, у рік набігає 50-60 виступів: нерідко це не повноцінні сольні концерти, а два-три номери в «солянці», іноді «сети» з 8–10 пісень. «Солянки» здебільшого відбуваються до свят і всіляких культурних подій. За цю роботу ми одержуємо зарплати-ставки. Але є ще фестивалі, сольні тури — увесь світ відкритий нам, особливо часто ансамбль концертує у США, Німеччині, Польщі, Швейцарії, Норвегії, Росії. Гастрольна діяльність — це наша турбота, ми самі собі менеджери (на щастя, у нас уже в багатьох країнах є свої імпресаріо). Випуск дисків — теж наша проблема, ми самі оплачуємо всі витрати, пов’язані з записом і виробництвом дисків, їхній зміст є нашою інтелектуальною власністю.
— Чи зазнає ваша творчість цензури? Чи проходить ваш репертуар через сито якої-небудь худради? Чи нав’язують вам певні твори?
— Ніякої цензури, ніякого нав’язування, ми самі собі худрада, й останнє слово тільки за нами.
— А бацька Лукашенко вас не кривдить?
— Ну як він може кривдити, це ж не хрущовські часи. Лукашенко, до речі, нас особисто знає, на днях білоруської культури в Китаї ми брали участь у презентаціях виставок, які відкривав президент.
— У нас деякі співаки й ансамблі виконують гімн України. А «Камерата» співає гімн?
Ігор Мельников: — Я такі речі не дуже вітаю. У нас у Білорусі уже є одна вокальна група із сімдесяти осіб, котра займається гімнами. Я не думаю, що співати державний гімн — справа будь-якого музиканта, це питання етики і поваги до державної атрибутики. До того ж є в цьому й елемент підлещування.
— Як у «Камерати» все починалося?
— У 1986 році ми починали як звичайний камерний хор — під орудою колишнього керівника ансамблю, випускника Московської консерваторії Олега Шикунова. Цілих два роки ми були колективом з традиційним для класичного хору репертуаром, поки в нашому житті не стався крутий поворот у плані музики і напряму. Хоча й не без підґрунття: наприкінці кожної репетиції ми для власного задоволення співали джазові композиції — бавилися собі. Незабаром нас запросили в Литву, на джазовий фестиваль вокальних ансамблів і хорів. Підготували півгодинну програму в зовсім новому для нас стилі, з яким ми й вирушили на фестиваль, до речі, уперше. На превеликий подив, публіка прийняла нас на «ура». І це було вирішальним поштовхом до того, щоб відійти від класики і пошукати щось кардинально нове. Річ у тім, що в класичній хоровій практиці за сторіччя нічого не змінилося: та ж постановка голосу, ставлення до вокалу — досить нуднувато. А нове... це було так здорово! Ми з ентузіазмом узялися за роботу, і незабаром був написаний перший «комплект» композицій, який і відкрив для слухачів зовсім нову «Камерату». Поекспериментували в авангардному джазі. Це були складні композиції із застосуванням електронної обробки звуку, спеціальними процесорами для голосу. Утім, авангардом було все. Наші костюми: шинелі з зухвало великими комірами, ґудзиками й крилами, назви композицій: «Осінній сон», «Сплін», «Бабусина казка». Але цікавою «Камерата» здалася хіба що професіоналам або добре підготовленій джазовій публіці. А от коло щирих любителів і цінителів джазу не таке вже широке й у нас, і за кордоном. Наша музика була красива, незвичайна, авангардна, але все-таки важка для сприйняття багатьма.
— І назрів перелом?
— Скажемо так: ми наситилися складною музикою. Нам набридла надуманість. Захотілося чогось дохідливого, відвертого. Усе, що «Камерата» робила до 1995 року, було безумовно цікавим, але не викликало в людей емоцій. І тому нам стало нудно працювати. А нового репертуару не було, як не було й коштів, апаратури, та до того ж наш керівник й основний генератор ідей виїхав до Америки назавжди. Ольга Воробйова приносила шматочки, уривки музики. Це пробувалося в різних варіантах, і поступово почало вимальовуватися те, до чого ми прийшли. Головне, ми не опустилися до «ширвжитку». Ми знайшли, те, до чого так прагнули, і зрозуміли: ось воно, справжнє. «Камерата» поєднала професіоналізм, індивідуальність й інтелект з доступністю нашого стилю для розуміння будь-яким слухачем.
Нині всі без винятку артисти септету пишуть самобутню музику. Дуже багато композицій, як і раніше, створює Ольга Воробйова. Закінчивши консерваторію як піаністка, вона неждано-негадано потрапила у вокальний ансамбль і затрималася надовго. Крім композиторського хисту, Ольга володіє і неповторним за тембром і діапазоном голосом. Репертуар колективу останнім часом складається з її творів, а також композицій Ігоря Мельникова й Олександра Довнара. Часом композиції народжуються під час репетицій: приносяться напрацювання, а потім відбувається колективне «нанизування» ідей на задану тему.
— Відкіля ви черпаєте свої теми?
— Білорусь дуже багата на фольклор. На його основі ми надбудовуємо своє, намагаємося додавати елементи з різних стилів і жанрів, виходить цікавий і новий сплав. Отже, це в жодному разі не обробки народних мелодій, це їхній дух, атмосфера, тому, напевно, більше підійде термін «уявлюваний фольклор».
— Що переважує: скрупульозне дотримання нот чи джазове начало?
— Не треба думати, що в нас усе розписано по нотах, якби наші партії бачили інші музиканти, вони б не змогли їх прочитати, так багато там «білих плям». Уся наша музика пронизана джазовими імпровізаціями, це основний «нерв» у нашій творчості. У такому підході є додатковий плюс: якщо хтось з «камератівців» занедужає і виникнуть проблеми з голосом, то він проспіває свої партії інакше — залежно від стану здоров’я.
— А чи був у вас досвід роботи з іншими колективами?
— Ми співпрацювали з багатьма білоруськими виконавцями: з групами «Чистий голос», «Яблучний чай», з Валерієм Дайнеком, Олександром Солодухою, з Державним концертним оркестром Республіки Білорусь під орудою Михайла Фінберга. До речі, співали з легендарним Реєм Чарльзом. У кожному проекті можна знайти щось цікаве для себе і для нашої музики, але в остаточному підсумку ми прийшли до того, що нам цікавіше все-таки працювати самим-одним. Інструменти, будь-який додатковий склад усе-таки щось своє накидають або стримують, потрібно весь час озиратися назад. Коли ми самі, можемо розгулятися на «всю іванівську», максимально розкриваємо свій потенціал. Якось ми деякі ремейки і ремиксі нашої авторської музики з інструментальним супроводом показали нашим промоутерам в Німеччині, ті сказали: «Панове, ваша родзинка — це передусім акапельний спів».
— «Камерата» вже 21 рік на сцені, за цей час ви не набридли одні одним?
— Справді, ми пройшли разом довгий шлях, не один пуд солі з’їли, тому цінуємо одне одного, терпимо, заплющуємо очі на якісь гострі моменти, котрі обов’язково виникають. У житті всяке буває, але ми знаємо, що маємо бути разом. Загалом дуже добре одне до одного ставимося, це запорука наших музичних успіхів.
Найголовніше — одержувати задоволення від музики, великої будівниці душі, саме музика найміцніше нас по’єднує і тримає разом.

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»