ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА КУЛЬТУРА
НЕОНІЛА БІЛЕЦЬКА:«АКТОР НЕ ПОВИНЕН НАКОПИЧУВАТИ НЕГАТИВ»
У будь-якій ролі вираз її обличчя загадковий: мовляв, вгадайте суть моєї героїні.
Та навіть якщо вгадаємо, все одно на нас чекають сюрпризи. Адже в манері гри актриси Київського державного академічного театру драми і комедії на Лівому березі Дніпра, народної артистки України Неоніли Білецької дивовижно поєднуються ліризм, гострохарактерність, комізм, ексцентричність, гротеск.

Спочатку я просто дивувалась і захоплювалась роботами артистки у виставах «Я вам потрібен, панове!» (Турусіна), «Майн кампф, або Шкарпетки в кофейнику» (Фрау Смерть), «Море...Ніч...Свічки...» (Аліза), «Глядачі на виставу не допускаються» (Міс Клакет), «Сміх Лангусти» (Сара Бернар), «Сплачую вперед» (Олімпіада Миколаївна) та іншими. Потім вирішила поспілкуватися з Неонілою Білецькою, щоб розкрити бодай деякі таємниці її акторської душі.
— Неоніло Миколаївно, знаю, що Ви актриса у третьому поколінні. Та Ваш шлях на велику сцену розпочався з невдалої спроби вступити до Київського театрального інституту імені І. Карпенка-Карого. Вас, як і багатьох інших талановитих людей, у цьому ВНЗ «не помітили», що не завадило Вам потім успішно навчатися у Державному інституті театрального мистецтва в Москві й стати однією з кращих артисток України.
— Навіть не знаю, чому «провалилась», вступаючи до Київського театрального. Оцінки, отримані мною на вступних іспитах, були високими. Та після екзаменів нас вишикували в ряд, і треба було 1-2-м дівчатам сказати «до побачення». Серед «невезучих» опинилась і я. Може, тому що була худенька, з підлітковою, хлоп'ячою зовнішністю. Я плакала, адже після кожного іспиту давала телеграми мамі в Кіровоград про те, що склала успішно. Тож, приїхавши додому «ні з чим», здивувала маму ще більше, ніж себе. Отямившись від невдачі, вступила до вечірньої музичної школи в клас вокалу і водночас пішла до Кіровоградського російського драматичного театру. Читала в кабінеті головного режисера поему М. Некрасова «Російські жінки». З очей лилися сльози, мабуть, ті, які не встигла виплакати в Київському театральному інституті (усміхається). У Кіровограді було тоді два драматичних театри — український і російський. Мої батьки працювали в українському, а я пішла в російський навмисно, щоб не звинуватили у сімейственості та протекціонізмі. Один вихід у виставі коштував тоді 1 карбованець, та я цим не переймалась. Перший мій сезон у театрі минув добре. А в другому сталася важлива для мене подія — до нашої трупи взяли нового актора — випускника Київського інституту імені І. Карпенка-Карого Володимира Бугайова. Між нами пробігла «іскорка» — рік зустрічалися, потім одружилися. Незабаром переїхали в Донецьк, куди перевели наш театр, у ті часи модними були всілякі реорганізації, злиття й таке інше.
— Як Ви потрапили у московський театральний інститут?
— Я вчилась, коли була актрисою Донецького російського драматичного театру, мала ролі й сім'ю. Дізнавшись про моє бажання вступати до ВНЗ, директор театру невдоволено казав: «Навіщо туди їдеш? Ти ж маєш хороший репертуар».
— Вам без професійної освіти давали пристойні ролі?
— Тоді це було нормальне явище. Пам'ятаю багатьох обдарованих акторів, які закінчили студію при якомусь провінційному театрі або музичне училище, деякі з них працювали після школи. Та я вирішила, що мушу мати професійну освіту й поїхала до Москви. На перший тур іспитів не встигла (не відпустив директор, з огляду на зайнятість у репертуарі). На другому турі мені усміхнулася фортуна. Можливо, тому що трохи «оформилась», здобула досвід, повірила в себе. Спочатку я вчилася на стаціонарі, згодом перевелася на заочне відділення. Ми, студенти-заочники, по чотири місяці на рік перебували в Москві, а решту часу в себе вдома. Таким чином, я з величезним задоволенням здобула вищу професійну освіту. Скільки вистав переглянула у білокам'яній! Згадую п'єсу «Любий брехун» із Кторовим та Степановою. Вони й зараз перед моїми очима. Вона в тонкій, рожевій сукні, вишитій бісером. Ця актриса була для мене еталоном. Уславлених Ангеліну Степанову й Аллу Тарасову мала щастя побачити у мхатівській виставі «Марія Стюарт». Коли вони виходили кланятись, це було схоже на змагання: одна половина залу скандувала: «Тарасова!», друга — «Степанова!». На виставу Театру на Таганці «А зорі тут тихі» потрапити було неможливо, але допоміг випадок: я подивилась у скляні двері й раптом побачила актора Готліба Ронінсона. Закричала: «Готлібе, пропустіть, бо я завтра від'їжджаю!» Так і потрапила. В інституті вступила на курс відомої актриси МХАТу Ольги Андровської, та вона вважала себе посереднім викладачем і майже не вела занять. У нас викладали актори Театру імені Євгена Вахтангова, отже, я — вихованка цієї школи. Тому люблю гостру театральну форму. З віком усе більше виявляється ексцентричність у моїй манері гри.
— До речі, вона чудово поєднується з ліризмом. Як це у Вас виходить?
— Тут позначається, по-перше, моя людська природа. Я людина не скандальна і, як більшість українців, дещо сентиментальна. А от звідки береться ексцентричність, важко сказати. Проте вона у мене теж органічна. Мабуть, те, що мені близькою є гострота вахтанговської форми, імпонує молодим режисерам, мене запрошують у свої вистави Юрій Одинокий, Олексій Лісовець. Мені з ними цікаво працювати і, гадаю, їм зі мною також.
— У режисера-новатора Євгена Вахтангова був принцип: «Немає свята — немає вистави!», якого дотримуєтесь і Ви. Мені здається, у день кожної вистави Ви живете з передчуттям свята.
— Це справді так. У мене над ліжком висить театральний розклад і я останнім часом зауважую, що, власне, живу від спектаклю до спектаклю. Водночас не можу сказати, що для мене немає життя поза мистецтвом. Надзвичайно люблю подорожувати. Нещодавно була в Чехії й Угорщині. Коли ми з чоловіком працювали на Донбасі, театр по три місяці гастролював. Об'їздили всю Прибалтику. А Псковщина, пушкінські місця! Я не уявляла, що є така краса.
— Чи в Німеччині доводилось Вам бувати?
— Так. Вона справила на мене враження холодної країни. Скажу відверто: не люблю німецької мови, оскільки вона жорстка й асоціюється в мене з жахливими спогадами воєнного дитинства.
— Я запитала про поїздку до Німеччини, щоб зрозуміти, чи не вона допомогла Вам збагатитися спостереженнями німецьких жінок. Ваша героїня Фрау Смерть з вистави «Майн кампф, або Шкарпетки у кофейнику» — така собі мила, вишукана німкеня. Як виникла ідея зробити смерть такою привабливою?
— Питання життя і смерті філософське, я не деталізуватиму його. Вирішуючи сцену появи Смерті у виставі, Едуард Митницький брав до уваги акторську природу. Була тисяча варіантів цієї сцени. Згідно з одним із задумів режисера, Фрау Смерть мала виходити на сцену в супроводі чоловічого балету. В результаті тривалих пошуків прийшли до найпростішого — одягти героїню в брючний костюм із такої самої тканини, з якої шорти у Гітлера, за яким Смерть приходить на початку кар'єри, щоб супроводжувати його надалі. Митницький запропонував нам вести просту, звичайну бесіду. Адже стільки близьких людей іде з життя, і це відбувається раптово й без пафосу.
— Усе ж сцена шокує (мабуть, оцією простотою)... Неоніло Миколаївно, нині Ви провідна актриса Театру драми і комедії на Лівому березі Дніпра. Коли прийшли в цей творчий колектив, один із найкращих в Україні?
— У 1980 році мого чоловіка Володимира Бугайова, який на той час, окрім акторського, отримав і режисерський фах, запросив на роботу в Київ тодішній міністр культури Безклубенко. Ми приїхали в столицю і чоловік сказав мені: «Нелю, раджу тобі піти працювати у Театр на Лівому березі. Хоч він поки що не дуже відомий». Я так і зробила. Перші два роки було складно пристосовуватись, особливо знаходити спільну мову з режисурою. Тоді в театрі працювало чимало запрошених режисерів — із Прибалтики, Мінська, Москви — з різними вимогами, системою спілкування на сцені. Гадаю, нелегко було адаптуватися не лише мені, а й іншим акторам. Та в цьому є цікавість. По-перше, розширюється кругозір. Починаєш розуміти, що існує кілька систем, у яких треба вміти працювати. По-друге, з'являється психологічна гнучкість. Не всі тут приживалися, чимало режисерів ішли, тому що вимоги були високими — театр починався із завищеної мистецької планки. Проте зараз, скажу чесно, мені важко грати з актором іншого театру, тому що тут ми всі тонко відчуваємо одне одного.
— Ви активно реалізуєте свій талант: зайняті у багатьох виставах рідного театру, до того ж, встигаєте грати «на стороні»: у Майстерні театрального мистецтва «Сузір'я» втілюєте образ великої Сари Бернар у виставі «Сміх Лангусти», у Театрі «Браво» граєте актрису Олімпіаду Миколаївну в сучасній комедії «Сплачую вперед», а нині готуєте роль англійської королеви Єлизавети у виставі «І знову пристрасті фатальні». А багато Ваших колег скаржаться на простої. Чи можете поділитися рецептом акторської затребуваності?
— Як на мене, він простий. Не треба нікому заздрити, злитися, накопичувати в собі негатив. Натомість треба дивитися якомога більше
фільмів, вистав, не втрачати інтересу до життя й професії. Акторові, котрий чогось прагне, має бажання грати, обов'язково поталанить.
також у паперовій версії читайте:

• ЛЕВКО КОЛОДУБ: «ХОЧУ НАПОВНИТИ МУЗИКУ ПОЧУТТЯМ»

назад »»»