ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА СУСПІЛЬСТВО
ЯКЩО ТИ НЕ ХОЧЕШ СПАТИ, ТРЕБА ЩОСЬ ПОРАХУВАТИ...
ДАЛЕКО НЕ ВСІМ ПОЛІТИКАМ ДО ВПОДОБИ НИНІШНІЙ НЕЗАПОЛІТИЗОВАНИЙ ЦЕНТРВИБОРЧКОМ

«Шанси усе зростають, а грошей — ні копійки». Напевно, цю крилату фразу Остапа Бендера нині часто-густо пригадують столичні активісти, котрі об’єднуються у спеціальні ініціативні групи щодо проведення референдуму із відкликання київського мера Леоніда Черновецького. Адже попри те, що кількість таких груп постійно зростає, більшість плодів їхньої діяльності поки визнаються такими, що рясніють порушеннями.
Що поробиш, застарілий закон про референдуми практично не дає змоги провести плебісцит. Точніше так: у київської влади, котра в цьому разі захищається від власної ж громади, існує чимало механізмів, аби елементарно «шити в дурні» тих, хто насмілився проти неї виступати.
Показово, що в цю справу поки не втручаються представники структури, якій за гіпотетичного проведення референдуму неодмінно доведеться втрутитися — Центрвиборчкому. Такому стану справ є певне пояснення. По-перше, нинішній склад ЦВК чи не найменше політично заангажований порівняно зі всіма попередниками. По-друге, Ярослав Давидович і його соратники чудово усвідомлюють: за нинішньої політичної «погоди» така незаангажованість може не піти їм на користь. Рано чи пізно атаки на Центральну виборчу комісію мають поновитися. Нагадаємо, перші ластівки цього були помічені. Йдеться про обурення представників СДПУ(о) тим, що, мовляв, Центрвиборчком ігнорує зібрані ними мільйони підписів за проведення антинатовського референдуму. «Об’єднаним» байдуже, що порушень під час цього збирання підписів вони допустили значно більше, ніж нині — столичні активісти.
По-третє, ЦВК навіть не повністю укомплектована, замість потрібних п’ятнадцяти членів у відомстві Давидовича несуть службу лише «чортова дюжина» головних вітчизняних «рахівників». Хоча рахувати їм поки нічого — до чергових виборів далеченько, а з позачерговими чи з якимись референдумами, як було сказано,— цілковитий туман, закон про ЦВК потрібно дотримувати. У ньому чітко йдеться: у Центральній виборчій комісії мають працювати півтора десятка фахівців.
Цікаво, що якихось 15 років тому все було зовсім не так. Центрвиборчком формувався згідно з іншими принципами, ніж нині. Спробуймо зазирнути за лаштунки цього відомства, яке, до речі, широку увагу громадськості привертає до себе не так часто, зате відповідно до російської приказки: «редко да метко».
Можна сказати, що діяльність сучасного Центрвиборчкому бере початок ще з 1989 року. З ухваленням нового закону про вибори народних депутатів Української РСР (які вперше за багато років відбулися на демократичній основі у 1990-му) було сформовано новий ЦВК. Згідно із законом участь у формуванні комісії традиційно брали представницькі органи — парламент і ради обласного рівня. Центрвиборчком, термін дії якого обмежувався п’ятьма роками, створювався Верховною Радою за представленням обласних, Київської та Севастопольської міських рад або їхніх виконавчих органів із урахуванням пропозицій трудових колективів, зборів виборців і республіканських організацій.
На словах — цілковита демократія, насправді ж закон не деталізував процедуру: як урахувати думку всіх перелічених інституцій. Про будь-яку квоту від певних структур і говорити нічого, а в умовах чинності конституційної статті про керівну роль КПРС усіх кандидатів у ЦВК «просіювали» крізь партійне сито.
Ще більший парадокс полягав у тому, що в законі не було жодних освітніх вимог до членів Центрвиборчкому. В результаті — з 31 члена комісії (таким тоді був його кількісний склад) було лише четверо правників. Це — голова ЦВК Віталій Бойко (той самий, котрий згодом довго обіймав посаду керманича Верховного Суду), його заступник Василь Тацій, а також члени Центральної виборчої комісії пан Бобров і пані Воронова.
Були у тодішньому законі й інші «шедеври», які нині видаються дикими. Приміром, документом зовсім не регулювались особливості розгляду скарг і заяв, що стосувалися роботи виборчих комісій. А ще, попри формальну п’ятирічну каденцію, Центрвиборчком функціонував лише в моменти підготовки, проведення і встановлення результатів виборів і референдумів, а в «міжсезоння» його робота припинялась.
Утім, незважаючи на це, той склад ЦВК увійшов до вітчизняної історії, та ще й як увійшов! Перші демократичні вибори до Верховної Ради, перші вибори президента і два референдуми у 1991-му — ось його спадщина. Безумовно, головною подією для Віталія Бойка й соратників назавжди залишиться референдум від 1 грудня 1991 року, що підтвердив нашу незалежність.
Той склад Центральної виборчої комісії, як і парламент першого скликання, не відпрацював відведену йому «п’ятирічку»: у 1993 році світ побачив новий закон про вибори (до речі, ще одна цікава деталь: усі п’ять виборчих кампаній відбувалися в Україні за різними законами) і статус Центрвиборчкому було добре видозмінено.
По-перше, його склад тепер затверджувався парламентом за поданням Голови Верховної Ради. На думку авторів документа, це мало забезпечити незалежність Центрвиборчкому від іншої гілки влади — виконавчої; по-друге, вдвічі було зменшено кількісний склад (з 31 до 15); по-третє, встановлювалися вимоги обов’язкової наявності у третини членів ЦВК, його голови та секретаря вищої юридичної освіти. Нарешті, «центрвиборчкомівці» почали працювати на постійній основі.
Із такими повноваженнями розпочав роботу другий склад Центральної виборчої комісії на чолі з Іваном Ємцем. Варто також відзначити, що саме в законі від 1993 року було вперше передбачено можливість оскаржити рішення Центрвиборчкому у Верховному Суді. Вердикти останнього були остаточними і оскарженню не підлягали.
ЦВК Івана Ємця провела і відповідно «підрахувала» лише дві події — березневі вибори до парламенту і червневі вибори глави держави у 1994 році: показово, що обидві були достроковими. Оскільки парламент другого скликання протягом своєї каденції постійно доукомплектовувався, політичні гострослови називали Івана Ємця та його підопічних «некомплектом».
Після ухвалення Конституції у 1996 році Основний закон держави закріпив за Центрвиборчкомом особливе місце в системі органів державної влади. Аналіз конституційних норм дав підстави правникам твердити: ЦВК, як й інші органи (Вища рада юстиції, Нацрада з питань телебачення і радіомовлення), не належать до жодної з гілок влади.
Було вдосконалено і порядок призначення складу Центральної виборчої комісії — за президентським поданням він затверджувався парламентом. Водночас, саме ухвалення Конституції дало поштовх до додаткової конкретизації правового статусу Центрвиборчкому. Наприкінці 1997 року парламент ухвалив спеціальний закон про ЦВК (щоправда, відтоді у документ вносили зміни). Новим головою комісії в листопаді 1997-го обрали Михайла Рябця.
Нині він лишається найбільшим «довгожителем» з керівників цього відомства. Адже Михайло Михайлович кермував Центрвиборчкомом понад шість років. За цей час він провів дві парламентські кампанії (1998-го і 2002-го), одну президентську (1999-го) і один референдум (2000-го).
У 2004 році на зміну Михайлові Рябцю прийшов Сергій Ківалов. Проте його ЦВК пропрацювала недовго — фальсифікація на президентських виборах позбавила Ківалова почесного крісла, хоча багато його колег 8 грудня 2004 року знову посіли свої місця у Центрвиборчкомі, як, наприклад, Ярослав Давидович — нинішній голова комісії. Цікаво, що саме він найдовше попрацював у Центральній виборчій комісії на різних посадах. Торік 12 листопада виповнилося десять років, як він належить до цього відомства. За Михайла Рябця Давидович обій-мав посаду секретаря комісії, а за Сергія Ківалова — заступника голови.
Отже, чинний склад ЦВК провів третій тур президентських виборів, який відбувся 26 грудня 2004 року, а також нинішні парламентські вибори. Саме вони принесли Центрвиборчкому першу кадрову втрату — Руслан Князевич посів місце у Верховній Раді. Наприкінці минулого року з комісії на «вільні хліби» пішов ще один юрист — колишній заступник голови Центрвиборчкому Микола Мельник. Ні одному, ні іншому заміни поки відшукати не вдалося. Так що, ймовірно, після кадрових «розбірок» в уряді та СБУ, якими депутати, вочевидь, перейматимуться наступного тижня, черга може дійти до ЦВК.

Ярослав ГАЛАТА
також у паперовій версії читайте:

• ОЛЕГ РИБАЧУК ЗНАЄ, ЧОГО НЕ ВАРТО ГОВОРИТИ ЄВРОПЕЙЦЯМ
• «ГРОМАДСЬКИЙ АКТИВ» АКТИВІЗУВАВСЯ

назад »»»