ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
АНАТОЛІЙ МАРЧУК: «ЛАД У КРАЇНІ ПОЧИНАЄТЬСЯ З ЛАДУ У ВЛАСНІЙ САДИБІ»
Заслужений художник України Анатолій Марчук — людина феноменально комунікабельна, він вельми полюбляє товариство і спілкування. Звук — відголос, побачив — відреагував. Наштовхнувся на чужу емоцію, миттєво завирував власною. Реакція Марчука — ніби багряний лист, що падає на блакитну воду, її не помітити не можливо, бо на тому листі ще виграє сонячний зайчик або сумує осінній дощ. До такої межі він не байдужий у повсякденному житті.

А от у власній творчості енергійний Анатолій Марчук не поспішає бурхливо реагувати, він виважений, глибинний, бо постійно намагається торкнутися небес істин. Комунікабельний Марчук мало звертає уваги на чужі смаки-зауваження, він — упертий, здебільшого прислухається до власних внутрішніх порад, які «надиктовують» йому дивні твори в стилі авангардного реалізму (авангардом він називає власний погляд на світ і власне ставлення до світу). Його експериментальні картини не одразу впускають в себе, бо нема в них легкої впізнаваності ретельно прописаних пейзажів чи побутових деталей. Проте глядач може сам зробити експеримент: подумки відсканувати картину Марчука і потім впустити у власний улюблений краєвид, і, дивна річ, він туди органічно лягає, бо колористично, ментально, настроєво не є штучним, чужорідним, сконструйованим. У його картинах — українські повітря, вода, тваринність і рослинність на тлі Всесвіту.
Добре сказав про Анатолія Марчука народний художник України, лауреат Шевченківської премії Микола Стороженко: «Національна Академія образотворчих мистецтв та архітектури — школа, яку пройшов Анатолій Марчук, оберіг знань, спадковості поколінь. Анатолій посвячений в таїнство традицій: Вчитель — учень. Це — прадавнє. Єгипет, Греція, Рим, школи Піфагора, Платона... В заповітах, вручених Ною, була школа Неба. Професіонал XXI століття, майстер, який сприймає генетичні заповіти предків і відчуває зоряний шепіт рідної землі. Благодать зійшла на його творчість».
Знаний у Європі митець (твори Марчука осіли в понад тридцяти галереях світу), лауреат міжнародних конкурсів і премій, експерт київської галереї «Мистецький курінь», Анатолій опікується власною садибою в селі Козичанка, намагається перетворити її в культурно-мистецький осередок і музей образотворчого мистецтва...
— Пане Анатолію, кожна свідома людина шукає своє місце в житті й творчості. Які акценти в цих пошуках для Вас є найважливішими?
— На моє переконання, кожна людина має бути в ладу зі своєю совістю і мати лад у своєму помешканні. Цей лад треба наполегливо будувати. Тоді матимемо благоустрій в країні. Колись мій батько казав: «Головою колгоспу можна призначати лише людину, яка має порядок у своєму дворі й хаті». Подивимось на багатьох сучасних керівників: якщо вони не можуть навести лад у власній садибі, то як вони наведуть лад у районі або місті?
Отже, починати треба з малого; якщо кожна людина облаштує свою садибу як слід, то таким чином ми піднімемо країну. А влада не повинна заважати. На жаль, у нас не створено умов для побудови ні садиби, ні країни — на заваді законодавчий хаос і задушливі податки.
Може, тому моє життя розділилося на творчість і громадську діяльність. З одного боку, я — столичний художник, з іншого — сільський просвітник, що перетворив батькову хату в селі Козичанка на Київщині в культурно-мистецький осередок.
Упродовж п'ятнадцяти років я проводжу в козичанській садибі пленери для живописців і симпозіуми для скульпторів, влаштовую літературні свята. У райцентрі Макарів створено районну галерею, що складається з картин художників, яких я був спроможний приймати, аби вони комфортно працювали. Щоразу одну свою картину художники дарували, тож утворилася гарна колекція, в якій налічується нині вісімдесят творів шістдесяти знаних українських художників, серед яких — заслужені й народні, професори і академіки. До речі, у великій Київський області є лише три картинні галереї. В моїх планах — переконати владу, щоб Макарівська картинна галерея виросла у музей образотворчого мистецтва, котрий набув би статусу державного.
Щодо постійної експозиції скульптур, то для цього потрібні додаткові приміщення. Тому сад із двадцяти п'яти скульптур існує в моїй садибі просто неба. Навіть у Києві немає такого, у парках стоять лише поодинокі скульптури.
Торік відбулась наймасштабніша мистецька акція — чудового літнього дня в садибу Марчука завітало понад 150 гостей, серед них народні й заслужені артисти України, художники, письменники, журналісти. Подію освітлювали п'ять телеканалів. Лунали пісні, поезії, вирувало творче спілкування. Це стало святом для киян і земляків-козичанців.
— Чим славна Козичанка?
— Напевно, я краще скажу словами односельчанки і поетеси Галини Павленко.

Село моє — це Сивка річка,
Що з чистого струмує джерела,
Прозорий ранок, прохолодна нічка,
Калина, що у лузі розцвіла.
Село моє — це ліс, діброва,
І неповторна їх краса,
І пісня солов'їна світанкова,
Що лине в сині небеса.
Село моє — це рублена криниця,
І життєдайна в ній вода,
Це жито, що у полі колоситься,
Волошка ніжна в житі зацвіта.

Мальовнича природа зачаровує, торкає в глибині душі потаємні струни, допомагає бачити світло в житті. Можливо, зачарувала вона і давніх русичів, які ще у IX ст. побудували своє городище. Це було стратегічне укріплення четвертого Змієвого валу, який тягнеться полями сучасної Макарівщини від села Борівки до села Соснівки. При городищі виникло поселення Відьманка, яке потім у народі назвали Диким. Але 1240 року татаро-монголи його знищили. Люди переховувались у густих лісах. Неподалік зруйнованої Відьманки оселився у землянці дід, якого прозвали Козій. Він у чагарниках на захід від села, за невеличкою річкою, що несла свої сиві води до Ірпеня, розводив кіз. Ось там люди знаходили притулок. Повертатись їм було нікуди, бо на місці колишнього села лишилися руїни і згарища. Так і зосталися вони жити біля діда Козія та назвали на його честь своє нове село Козичанка.
Родовід Марчуків мені вдалося простежити впродовж трьохсот років, це — велика розповідь, тому згадаю лише батька, завдяки якому я став художником. Батько викладав у школі математику, але захоплювався малюванням, був художником-аматором. До речі, в Козичанці в 60–70-ті роки прошарок інтелігенції був потужний, лише художників-аматорів було дев'ять на село. Нині художник у будь-якому селі — велика дивина. Взагалі, про який культурний рівень сучасного села можна говорити: зникли бібліотеки, дитячі садки, лікарні, клуби. Інтелігенція знищена, ситуація жахлива. Є ще школа і сільська рада. Проте місцеві керівники, вибачте, це не ті люди...
— І як оаза — садиба Марчука.
— Сподіваюсь. Звісно, було б добре проводити літературно-мистецькі свята в будинку культури, але влада села його продала і тепер новий осередок культури не виглядає будинком культури.
— Що зі старим сталося?
— Продали територію з будівлею і там хазяйнує новий власник. Шкода, в тому будинку культури пройшло моє дитинство, він — частина історії села. Я хочу, щоб через мою садибу Козичанка «зазвучала», щоб вона була культурним центром, мистецьким селом. Я часто буваю за кордоном, зокрема в Німеччині, то там кожне село — мистецьке, кожен дім — виставка картин чи музичний салон. Більше того, в кожному селі є художня картинна галерея, села мають свої фестивалі.
— Ви, напевно, іноді відчуваєте себе героєм прислів'я: «Один у полі не воїн», який часто б'ється з вітряками?
— Відчуваю, але не можу байдуже дивитися на безлад. Люблю жити красиво і змістовно, щоб навколо мене були творчі приємні люди. Тому проводжу симпозіуми скульптури і пленери живопису своїм коштом, такі заходи мене надихають, я не люблю сидіти лише в майстерні й творити. До речі, почалась ланцюгова реакція: декотрі з моїх столичних колег теж влаштовують у рідних селах виставки і мистецькі свята. Це неймовірно складно, але життєво необхідно.
— Тепер переберемось на Андріївський узвіз у майстерню розкрученого столичного художника Анатолія Марчука. Чимало Ваших колег депресують з приводу непомірного підвищення орендної плати за майстерні. Якою насправді є ситуація з майстернями? Чим вона погрожує художникові?
— Це погрожує не художнику, а нації. Нема майстерні — нема творчості, нема шедеврів. Держава нині не стоїть на захисті культури, мистецтва.
Ситуація така. Є майстерні, які Національна Cпілка художників України орендує у міста (нежитловий фонд), і є майстерні, які Спілка сама побудувала свого часу і утримує на своєму балансі. Спілчанські майстерні мають меншу орендну плату — на рівні квартплати. А от майстерні, орендовані у держадміністрацій, викликають катастрофічні думки і почуття.
Після закінчення терміну угоди влада починає буквально спекуватися митця. Яким чином? Майстерню виставляють на конкурс. На прийомі у голови Подільської адміністрації ми почули: «Згідно з ухваленими нами законами, ми тепер визначатимемо, хто нам вигідніший: художник, котрий, оплативши орендну плату, нам подарує певну кількість високохудожніх творів, чи грошовиті бізнесмени, кожен із яких платитиме, приміром, сто тисяч на рік. Зрозуміло, що живі гроші завжди перемагають. Нещодавно я розмовляв з відомим художником Петром Гончаром (до речі, чоловіком співачки Ніни Матвієнко), котрий створив великий музей, колекцію якого офіційно зареєстровано державою. Там теж закінчилась угода і приміщення поставили на конкурс, а ціни підвищили так високо, що хоч плач.
Отже, місто витісняє художників з метою заробити гроші. До речі, така ситуація була в Санкт-Петербурзі, де градоначальниця Матвієнко викликала голову пітерської Спілки художників і наказала звільнити всі горища і підвали. Художники підняли резонансну «бучу», цей скандал пролунав на міжнародному рівні, його почало висвітлювати телебачення. Уявіть, шістсот художників написали заяву про вихід із громадянства Росії (голландське місто Ван Рейн, батьківщина Рембрандта, надало гарантію, що прийме їх і забезпечить всім необхідним). Президент викликав Матвієнко і питання вирішилось, художники залишились у своїх майстернях. А в Україні втілюється та сама бульдозерна «ідея». Навіщо, мовляв, потрібна така кількість інтелігентних людей, котрі лише те й роблять, що створюють красу і свою позицію чітко виголошують. Треба їх до рівня люмпенів опустити, чим менше розумних і світлів голів, тим краще. Таке враження складається.
— Яких влада «результатів» досягла?
— Поки що господарям майстерень на Андріївському узвозі пропонується платити по п'ятнадцять гривень за квадратний метр площі плюс оплата підвищених тарифів за комунальні послуги. В майстернях на території Києво-Печерської лаври квадратний метр коштуватиме двадцять гривень. Цікаво, що там — найстаріші майстерні в Україні, їм 120 років, причому ці іконописні майстерні побудував своїм коштом художник Їжакевич. Тепер, з одного боку, тисне місцева влада, з іншого — монастир, хоча ті майстерні не будували ні монахи, ні градоначальники.
Колись Спілка художників мала свій бюджет, заробляла гроші. Нині немає держзамовлень на образотворчі роботи, і немає коштів на забудову нових майстерень. Художника зовсім полишила держава, позбавила будь-якої підтримки. Більше того, митець, котрий вступив до Спілки художників України до 1992 року, має право на пенсійне забезпечення, а от новим членам Спілки в пенсії відмовлено.
Окрема тема — оренда приміщення для виставки. Наприклад, щоб виставитися в галереї «Мистець», що належить Спілці художників, треба заплатити 900 (!) доларів за десять днів експонування творів.
— Від сумного перейдемо до оптимістичного. Торік Ви отримали почесне звання заслуженого художника України? Звісно, це стимулює. Що у планах?
— Минулий рік був плідний, відбулось дванадцять виставок, цю серію я завершив участю у всеукраїнській різдвяній виставці в Національному Будинку художників. Цього року планую провести масштабну акцію, в яку водночас будуть залучені художники, скульптори і письменники, котрі вільно, спокійно і комфортно працюватимуть в Козичанці. Потім відбудеться літературно-мистецьке свято в місцевій школі, я хочу, щоб до цього дійства долучилось якнайбільше земляків-односельців. Адже де, коли вони побачать стількох знаменитих людей України? І, нарешті, підсумкове літературно-мистецьке свято пройде в Національному музеї Тараса Шевченка, з керівництвом якого я домовився.
У 2007 році маю намір зробити філіал Макарівської картинної галереї в Козичанській школі. В дитинстві я не мав можливості бачити справжні взірці високохудожніх полотен, хіба що на поганеньких репродукціях у журналах «Огонёк» і «Україна». До цього я долучився лише в 17 років, коли почав професійно навчатися образотворчого мистецтва, поїхавши до Києва. Трохи запізно, бо, приміром, мій син Євген Марчук у сімнадцять років став членом Національної Спілки художників України, адже він почав навчатися малювання в шість років.
Козичанська школа має гарного директора, колись він сам мріяв стати художником і попросив моєї допомоги в облаштуванні класу образотворчого мистецтва. Він хоче провадити ці заняття, багато читає спеціальної літератури, малює. Його справа мені вельми імпонує, я буду радий, коли на мої дорослі пленери приходитимуть малювати і дітки. Школі я подарував кілька творів, художніми взірцями поділяться Національна академія мистецтв і архітектури та Інститут декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука. Ми зробимо добру справу, завдяки якій з'являться зацікавлені небайдужі діти, котрі охоче займатимуться образотворчим мистецтвом.
— Чи Ви дослухаєтесь до міркувань і зауважень глядачів?
— Лише після того, як картина створена. Та я намагаюсь не орієнтуватись на смаки, які, до речі, швидкоплинно змінюються. На жаль, наші люди щодо образотворчого мистецтва не розвинені, вони не здобувають елементарної художньої освіти ні в школі, ні у вищих навчальних закладах, не займаються самоосвітою. Тому, напевно, чимало моїх поціновувачів шкодують, що я не спинився на гарних картинках-пейзажах, а пішов далі.
Художній твір має спонукати людину до співтворчості, це не просто якийсь приємний малюночок, який «гладить за шерстю», він має викликати нові асоціації, провокувати насущні запитання, торкати за живе.
Що таке торкати за живе? От ви заходите на виставку пасивним спостерігачем, пасивно йдете повз картини і споглядаєте... Так само ви спочатку пасивно берете книжку будь-якого поета, пробігаєте очима один вірш, інший... Раптом вас щось торкає за живе, ви захоплюєтесь, хвилюєтесь, вражаєтесь, виникає мить прозріння і навіть зцілення. Так на вас подіяв твір.

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»